Уривок із роману «Щасливий»

ЧАСТИНА ПЕРША

СВІДОЦТВО ПРО НАРОДЖЕННЯ 

Вона не знала, як виглядає обличчя зла. Не замислювалась, який у нього колір та розріз очей, які губи, вилиці, форма носа, підборіддя чи відтінок шкіри. Не придивлялася, чи має воно зморшки, шрами, або ж інші примітні вади. Зате сьогодні їй стало достеменно відомо, що за вираз має те обличчя.

Це вираз байдужості. Щойно вона побачила десять таких облич. Вони сканували її крижаними, ледь примруженими очима, і з тих очей читалося таке дивне, страшне й безбарвне нерозуміння, що мимоволі їй стало лячно, хоч вона присягала собі не боятися. Консиліум знаних професорів медицини. Тут немає випадкової людини, кожен — визнаний, шанований, поважний фахівець своєї справи. Знічев’я гортали аркуші, стиха про щось перемовлялися поміж собою.

Вона була їм нецікава, їй навіть не запропонували присісти. Непрохана гостя — чужа, незрозуміла і невчасна — стояла перед ними, як школярка, що не вивчила важливий урок. І дивилася на них так, як прості смертні позирають на небожителів, доки ті вершать людські долі.

Зрештою медичну картку згорнуто й суворо відкладено на край столу. Рішення ухвалено майже одностайно. Небожителі востаннє зміряли молоду жінку порожніми стерильними поглядами і без жодних почуттів сказали їй:

— Нам дуже шкода. Готуйтеся до найгіршого.

Йшлося про її новонародженого сина.

Зі спогадів Олесі:

…Як усе раптом стихло. Першої миті я подумала: так тихо не буває. Та вже наступної усвідомила: це відбувається просто зараз, не з кимось іншим, а зі мною, і я тут зовсім сама, наодинці зі своєю тишею.

Не пам’ятаю, як опинилася за дверима. Не пригадую, як забирала медичну картку зі столу, хоч зараз міцно стискаю її в руках. Мабуть, дорогою я впустила цю грубезну теку, й медичні висновки метеликами розлетілися старим зачовганим паркетом, бо лікарняні приписи й протоколи зібгано абияк, свідоцтво про народження сина теж не на своєму місці, аптечні рецепти геть усі перевернуті й зім’яті… Треба сісти і гарненько розрівняти й перескладати наші папери.

У коридорі на мене чекає мій чоловік, Юсіф. Щось я не збагну… Чому він такий блідий? Що сталося?

— Ти знепритомніла, — каже мені Юсіф, і я розумію, що лежу в нього на руках. Мене щойно привели до тями. Неподалік сновигають туди-сюди розмиті постаті в білих шапочках та халатах. Справді, ми ж у лікарні.

Юсіф допомагає мені підвестися. Він ледь стримується, я бачу. Авжеж, я знову його налякала. Ще вдома змусила пообіцяти, що він ані на крок не наблизиться до «небожителів», не зробить і не скаже їм чогось такого, що принизило б їхню честь та гідність, змусило б випадково, бодай на мить, відчути себе… не надто гарними людьми. Їм до нас байдуже, а ми від початку не мали права сподіватися на диво.

Чоловік подає мені пальто. Я не можу втрапити у рукав, тож він турботливо одягає мене, наче малу дитину, терпляче застібає на всі ґудзики. Мої пальці нервово сіпаються, і це без зайвих слів дає йому зрозуміти, що чергова важлива й довгоочікувана зустріч знову завершилася для нас нічим. Він усе поглядає на двері, за котрими зосталися «небожителі».

Я затамовую подих. Якщо твій чоловік — чинний майстер спорту з греко-римської боротьби, кремезний запальний кавказець, мусиш бути насторожі… Ні, я жодного разу не чула від нього оте грізне «Повбивав би!», що ним так полюбляють розкидатися слов’янські мужчини, але це бажання щоразу читалося з його темно-карих, ніби антрацитових очей, коли (як йому здавалося) мені щось загрожувало. Спробуйте сказати такому, що його син помре…

Беру Юсіфа за руку і ми виходимо на вулицю, сідаємо на самотню лавку в невеличкому парку неподалік лікарні. Мусимо нарешті поговорити. Проте слова уперто застрягають десь на рівні сонячного сплетіння, надто страшними й фатальними вони зараз видаються, щоб отак брати й промовляти їх уголос. Час немилосердно спливає. І якоїсь миті мені хочеться зупинити всі-всі годинники на Землі — а з ними й увесь той нестерпний страх, а надто ж зрадливий відчай, що зростає і множиться у мені щохвилини, як невидимі метастази, котрі розпускають щупальця в організмі, безнадійно хворому на рак. Зупинити кляті годинники бодай до часу, аби ми могли перевести подих і придумати, як бути далі. Вихід мусить існувати, просто треба його знайти.

Зовсім поряд розкинувся дитячий майданчик, випав перший сніг. Малеча галасливо бабрається у заметах, неподалік гордо височіє сніговик з великим помаранчевим носом-морквиною та дрібними вуглинками-очима, вабить погляди щойно зведена іграшкова фортеця. Кілька хвилин ми просто спостерігаємо за чужими дітьми, слухаємо їхній радісний сміх, удавано суворі настанови щасливих молодих матусь…

— Та як же так?  — зрештою зриваюся на розпач. — Невже у нашої дитини цього ніколи не буде? Таких прогулянок, сніговиків, звичайної застуди…

Юсіф стискає мою руку. У тому стриманому потиску — стільки любові, і водночас сили, рішучості, переконання.

— Вір, Аллах дав його недаремно. Син житиме. Я все для цього зроблю.

І я вірила. Відколи вийшла заміж за цього чоловіка, вірила — він не дозволить, аби сталося щось лихе. Жодна душа не приходить у цей світ без вищого заступництва, казав Юсіф. Просто мусимо боротися за сина.

Ніхто нам нічого не винен, — перше, що ми мали усвідомити, ступаючи на наш непевний шлях. Точніше, ми жодної миті не сумнівалися, що він певний і правильний, наш шлях. Хіба може бути народження дитини помилкою? У будь-якій цивілізованій країні світу вам одразу скажуть: «Людське життя понад усе, кожен має право на життя». Нам сьогодні знічев’я кинули: «Готуйтеся до найгіршого».

А ми вже встигли дати йому ім’я. Нашого маленького сина звуть Саїд.

У перекладі з арабської це означає «Щасливий».

© «Щасливий», стор. 9-12 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.