Асоціації мегапростору текстів

Передмова до книги

В полуденній суворій кухні її шпильки у волоссі покривалися іржею недоторканости. Самотня кава з присмаком гірких спогадів ковталася важко. Була така відчутність, що ніби шкодливий кіт щомиті підкочував клубки у самісіньку глибінь горла. Хто вони — ті, що зоставили по собі недотлілі згадки? Але залишимо заклеєними писки тим, хто закоханий у плітки, кожен обирає собі власний драйв. А сюжет драйву — це постійна подорож серед невеликої кількости літер у складене леґо почуттів і слів. А може, сліз, бо лише власники своєрідного щастя — ті, хто хоч і таїть у собі невидимі рифи, — ти все-єдно маєш можливість відчути їхній рух навколо сповідей-текстів.

Власне «Спротив речей» — це маніфест в обличчя самотности і водночас назва книги, з якою ознайомлюватиму читача нижче. Не варто видирати поважну літеру з імені автора і тим пак накладати на нього граматичну анафему — коронована володарка Ґран-прі Вікторія Гранецька не заслуговує на мародерство. Всі звикли авторку бачити в прозі. Можливо, мені першому випала честь рецензувати майбутню збірку поезій. Скажу відверто — проза Вікторії мені не особливо у смак, а от поезії мають вже інший статус. В них відчуваються зрілі пориви серця, жіночий драйв і волелюбний порив логічного мислення. Ну і загалом повна відсутність попси, що я навіть став підозрювати про те, що ця тендітна жіночка повноцінно записана в наш субкультурний Мегапростір.

Отож обтрушую свої сірі крила від тутешньої зливи, вмикаю, за звичкою, чавунний рок і починаю блукати серед авторських тіней поезій. Хаотичне приватне сонце в поміч, — перефразовуючи авторку. А загалом на постійних дорогах речень, пасажиром на потязі вшир, так і хочеться зірвати потай той заборонений стоп-кран, аби щось та й зацитувати. Отож наступна наша зупинка «ВІДЧУТИ СЕРЦЕБИТТЯ ВІРШІВ». Спробую в такт…

У безчассі залюднених кімнат втрачає цнотливість тиша. Де твій доступ, Адаме? Як каже авторка втомленим голосом: «Ходімо додому», але вже в інших стрічках неримованих рядків. І так дивно, що вона не вона, і ніколи не буде нею. Бо прийшла в цей химерний світ вже запізно ділити кохання. Ні-ні, авторка аж ніяк не римує те, що пишу я, доповнюючи своїми асоціаціями. Нічого не можу вдіяти з тим явищем у собі, як римувати верлібри, або робити рядки занадто підгодованими до римування. І пелюсткові човни троянд оксамитились у моїй уяві,— часто жінка в поезії сильніша, ніж так як її бачимо. Ніби писати про любов — суща попса, але в цих текстах мені не відчутна переспівана банальщина «кров-любов»…

Загалом критики і рецензори мають таке щастя — читати ще неопубліковане. Є добрі книги і зовсім неїстівні. Є попса для домогосподарок і драйвові книги для зрілого читача. Власне, в поезії деякі верлібри називаю сканвордами (сам таке писав раніше) — ніби все зрозуміло, але ж доводиться розгадувати мислення автора, щоб осягнути логіку в тексті. Тут щось є таке, що притягує тебе на відстані. Нібито ти сидиш поруч з авторкою, посьорбуєш каву з карафки, на якій зображені в петриківському варіанті добродушні дельфіни. Вони кличуть тебе за безмежність. Аж раптово ти починаєш розуміти, що в ефірі мовчання, але це мовчання зрозуміло лише двом. Проте я не буду в написаному асоціювати кожен вірш — на все свій ліміт і текстів багато. І раз мова йшла постійно про авторку та її тексти — маю повне право і завершити саме її побажаннями: «…поміж відкриванням америк та винайденням велосипедів давайте вип’ємо чорної, з гірчинкою, кави і побудемо просто коханими…»

Володимир Вакуленко-К.,

контрлітератор, поет, перекладач,

лавреат Міжнародної літературної премії ім. О. Ульяненка

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.