Нова грань обдарування письменниці-прозаїка

Післямова до книги

Збірка поезій «Спротив речей» Вікторії Гранецької — дещо несподіваний творчий доробок для тих, хто знає цю популярну письменницю як автора прозових творів: «Мантра-омана» (2011 р.), «ТІЛО™» (2013 р.), «Щасливий» (2015 р.), «Дім, у котрому заблукав час» (2017 р., у співавторстві), а також новел, оповідань, есеїв в українській періодиці. Втім, захоплення віршуванням, як відомо, сягають у неї ще дитячих років; а від 2015-го — відновлено версифікаційну творчість у неримований спосіб. Ця збірка інтимної лірики — експресивна за емоційною тональністю — має наявний зв’язок із базовою освітою автора — психологія, а відтак внутрішні монологи з індивідуально-авторськими роздумами є, фактично, психофілософськими міркуваннями про особливі взаємини архетипних начал — жіночого й чоловічого, а над ними — око Творця.

«Спротив речей» як психодрама двох душ рясніє властивою для сучасної поезії вишуканою образністю на основі здебільшого оригінальних метафоричних конструкцій, дотепних алюзій, порівнянь та інших мовно-художніх засобів. Тому збірка здатна захопити романтико-аналітично налаштованих читачів, які мають змогу сприйняти наступні інтерпретовані есенційні смисли.

Серце [він]: коли з якихось причин руйнується вежа, яку спорудили двоє, залишається післяобраз, післязнак, післязвук, післявідчуття колишньої цілості. Саме оце «після-» таки залишає промінчик надії; девальвація почуттів (як і будь-яка інша) завжди має причину; взаємоабстрагування між девальвованими — вельми проблематичні. Кому невідомо, що «колишні» зазвичай перетворюють блакитні озера на брудні калабані, кришталеві альпійські вершини — на брунатні сміттєзвалищні піраміди, але вони (колишні) — саме ті, на кому «світ зійшовся клином», хоча й не помічати їхніх «блощиць» також неможливо; і що з того? — живі істоти, хоч і паразити; а в кого їх немає? — хіба що в осяйно-білокрилих янголів… та хай їм грець! — з ними не беруть шлюб, бо це нонсенс; і загалом, вікувати в темряві ночі безґлуздо — слід брати ініціативу за роги, ставати деміургом і творити світанки самотужки, бо ніхто цього не зробить замість тебе; так само — оптику, крізь яку не рефлектуєш оману, треба шліфувати самостійно, — у жодному разі не красти оті позашлюбні сни девальвованих (колишніх), бо Вища Судова Інстанція може засудити крадія до нічного «виходу на асфальт» з вікна десятого поверху.

Світ [вона]: жіноча безсловесна терплячість стає позитивом чи негативом лише в індивідуальному досвіді двох, бо жінка може стати будь-якою, ким завгодно — під невблаганним тиском необхідності; жінкам більше, ніж чоловікам властиво не обмежувати свої фантазії; так деякі звабливі жінки свідомо зав’язують ТАКІ взаємини з монстром на ймення Нічний Меґаполіс, що лики святих у Божих храмах сором’язливо опускають долу свої очі: вона може бути творцем, якщо не лицедійка-брехливиця по життю (і врода чи її відсутність тут ні до чого): прекрасним є все справдешнє, сурогати ж — потворні; життя у плині часу відкидає будь-які припущення, ігноруючи сполучник ЯКБИ; чи варто жінці самозречено доводити чоловікові свою самість — хай він самотужки виявить (або не виявить) її; усе надзвичайне (у тому числі зустріч Його) відбувається не завдяки, а всупереч; від притягання до відштовхування — одне хибне па у пристрасному танго кохання; формальне видалення когось із свого серця — невдячна справа: він все одно прийде — не в яві, так у сні — в бісівській, чи божій подобі; а, між іншим, «безбожні жінки» — саме ті, що заводять шал чоловічого лібідо.

Бог [війна]: протистояння статей зумовлено Універсумом: Вона творить — Він руйнує, це передумова життя; а що є гріх — питання відкрите на всі часи (і для Босха також).

За сюжетними, психологічними, знаковими та художньо-образними ознаками віршових творів Вікторії Гранецької можна відчути зв’язок з її ж оповіданням «Остання жінка на Землі» («Дніпро», № 12, 2015 р.), ключові сенси якого сприймаються десь так: екзистенційна самотність у знелюдненому просторі напередодні «кінця світу» для людини, повної життя, є категорично нестерпною; свобода від необхідності платити за споживання виробленого іншими не дає відчутної полегші. Смислова ж есенція — жити тут і зараз, не відкладаючи нічого на потім, не марнуючи час на дурниці, аби в разі Апокаліпси було чим врятувати душу. Це все ремінісцентно перегукується зі смислами новели Бруно Шульца «Комета»… Хто читав — підтвердить.

Отже, на читача чекають захопливі поезії інтимної лірики від широко знаної письменниці-прозаїка, яка являє нам ще одну яскраву грань свого обдарування.

Володимир Півень,

літературознавець, доцент кафедри української мови та літератури

Донбаського державного педагогічного університету

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.