«Спротив речей» Вікторії Гранецької: дуалізм війни як розширення любові

Автор: Сергій Рибницький

Читаючи поезію Вікторії Гранецької, мимоволі ловиш себе на думці, що тут відбувається зондування позамаскового простору, що скальпель психології слова впевнено входить між шкірою та золотом/бронзою/глиною (матеріал виготовлення масок). Звісно, легко і приємно думати про відвертість авторки, але можна піймати, що отой шар читача спадає із твого обличчя і от вибір іпостасі в тебе невеликий: серце, тіло чи війна. Як на мене, квінтесенція інтимної лірики полягає в оголеності, але не сторонній, а власній, бо вона найвідвертіша, коли сповідь в неримованій поезії робить серце відкритим або свинцевим. І не має значення, що краще, бо ж власна оголеність не залишає вибору, яким би вишуканим і рельєфним не було золото/бронза/ глина на нашій шкірі. Слід поводитись обережніше із семантичними віддзеркаленнями, бо нагота передає імпульси швидше за думку.

Ліричні герої Гранецької несуть на собі увесь тягар сьогодення - будь-який турист-іноземець може погортати сторінки "Спротив речей" і частково впізнати себе крізь прості почуття, відомі кожній людині, сучасні елементи культурного життя, представлені віртуальним світом, загально відомі твори мистецтва, а також він матиме уявлення про те, що турбує жителів Україні сьогодні, що так чи інакше їхній побут коронує війна і не тільки на Сході, але й війна в душі. Якщо віртуального світу, цифрових речей в ліриці проступає все більше, бо культура все більше просідає в інформаційному потоці, то рука так і тягнеться "охрестити" все це "кіберпоезією". Авторка ж ухиляється від того, аби зробити віртуальний простір метою, ні - він лише як засіб, ще один міст, який покликаний єднати героїв.

Однак, єднати у що? Відповідь напрошується сама по собі, з огляду на назви розділів: Він (серце), Вона (тіло) і Бог (війна). Якщо в першому розділі шляхи, один із яких є віртуальний простір, направлені до коханої людини, на непевне майбутнє, на єдину чарівну мить, яка здатна вирішити все і здолати цілком реальну війну, то другий розділ більше нагадує саму непевність. Тут тіло здається лише початком, максимально можливо непіддатливим, навіть чимось подібним до віртуального простору, нескінченним множенням фракталів, мовляв, піймай мене якщо зможеш, бо тіло це ще не все. Певне, в третьому розділі перед нами розгортається справжня війна, розмах якої вражає, бо поєднання серця і тіла подібний до первісного хаосу і мільйонами варіацій взаємоіснування. Читач розуміє, що не здатен зробити якийсь певний вибір (ми ж то пам'ятаємо, що власна оголеність не залишає вибору), він слідуватиме метафоричним образам, побутовій естетиці серед того ядерного вибуху, який читач може із повним правом приймати за своє місто. Так, любов існує всюди, але чи зможеш ти розчепити її назад на серце і тіло?

"Спротив речей" Вікторії Гранецької як закон Ома рекомендовано для всіх, хто прагне перевірити власну "провідниковість поезії".

11 липня 2018 року

Оригінал публікації

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.