Уривок із роману «ТІЛО™»

Текст: Вікторія Гранецька

 

Пролог

Осінь, 2033 рік

Україна. Карпати. Католицький притулок для дітей-сиріт 

 

1

Небо знову заволокло брудним сірим ганчір’ям вологого хмаровиння — і чоловік, що сидів за кермом старого білого фургона з румунськими номерами, нетерпляче вилаявся ламаною англійською — здається, все в цій клятій гірській місцині було проти нього. Розмитий шлях вислизав з-під коліс і крученою зміюкою вився догори. А десь там, серед скелястих урвищ та поріділих лісів, мав зачаїтися кам’яний, дивом уцілілий притулок-сиротинець, що до нього слід було конче дістатися, перш ніж Карпати сповине темрява й закрутить драглиста снігова дощовиця…

Чоловік був тут не вперше і мав би добре пам’ятати дорогу, та щоразу, як він наближався до цієї зачаєної гірської криївки, завше збивався на манівці, наче невидимий мольфар напускав туману в очі. Але він знав, що раніш чи пізніш чари спадуть, і кожному подорожньому покажеться його шлях. Та й за всю мандрівку довелося застрелити лише трійко повстанців, що поодинці заступали йому дорогу, сподіваючись відібрати старий фургон. Він був обізнаний: тутешні розбишаки ніколи не тримаються купи, живуть і помирають відлюдьками, нерідко чубляться між собою, інакше давно б вибороли те, за що вже добрий десяток років змагалися…

Проте в думках щиро дав собі обіцянку: як вибереться звідси живим-здоровим, то більш ніколи не вернеться до цієї країни.

 

2

 

Стара настоятелька знервовано міряла кроками простору келію, що слугувала їй робочим кабінетом-приймальнею, і час від часу позирала то на годинник, то в очі Божої Матері, які дивилися на неї з порепаної, зсивілої від часу ікони на стіні. Скільки себе пам’ятала, завше озиралася на ті очі, а вони щоразу були інакшими — ясними, засмученими, караючими.

Сьогодні очі дивилися з докором. Настоятелька важко опустилася на стілець. Не її провина, коли ж мусить мати справу з такими як той, що блукає десь серед плаїв у пошуках дороги до сиротинцю. Може, якби зараз зірвалася хвища й заступила йому дорогу…

Постукавши, до кабінету влетіла молода черниця.

— Матінко Магдалино, він приїхав!..

А за вікном не впало жодної краплі дощу. Настоятелька із зусиллям підвелася з-за масивного письмового столу.

— Не тіштеся так, сестро Стефаніє. Збирайте дітей у великій залі.

За хвилину вона вийшла у двір, замітаючи полами довжелезного чорного вбрання вищерблену негодами кам’яну бруківку, з-поміж якої де-не-де прозирали жовтаві покручені гнізда висхлого до зими споришу. З фургона вибрався подорожній. Він виявився кремезним чолов’ягою під два метри зросту, мав довге, зарано посивіле волосся, абияк зібране на потилиці в жмут. І був у чорній сутані священика. Проте його не слід було називати святим отцем.

Матінка Магдалина зупинилася навпроти чужинця.

— Ви все привезли?

Він розчахнув перед старою черницею задні двері забризканого багном фургона, аби вона на власні очі побачила дерев’яні забиті цвяхами ящики з нетутешнім маркуванням.

— Як домовлялися, — озвався доброю українською. — Будете рахувати?

— Ну що ви! — холодно різонула вона. — Маємо довіряти одне одному. Ходімо всередину. Не бажаєте чогось випити? Чи, може, лишитеся на вечерю?

Подорожнього мучила спрага, він давно марив гарячими стравами, та пам’ятав, що мусить відмовитися.

 

Нічого там не пий і не їж.

 

— Ні! Давайте вже дивитись дітей.

Настоятелька стримано кивнула. Повела його за собою в дім. Коли вони увійшли до великої прохолодної зали у східній частині притулку, вздовж стіни було вишикувано зо два десятки хлопчиків і дівчаток від восьми до шістнадцяти років. Старші й молодші подорожнього не цікавили, і матінка Магдалина про це знала.

Вмиті та зачесані діти стояли на диво сумирно, жоден не зронив ані слова, не звів погляду, навіть не спробував засміятися. Мабуть, вони не дуже прагнули дорослішати, бо всім дорослим належало бути статечними та насупленими й чинно підмітати підлогу довгим убранням вицвілого чорного кольору — так, наче решта кольорів похворіла і вимерла. Як п’ятирічна Марійка минулого тижня. Або ж дворічний Василько декілька днів тому…

Подорожній неквапом рушив уздовж вервечки мовчазних насторожених дітей, приглядаючись до всіх і кожного.

— Як тебе звати?

— Ярина.

— Як тебе звати?

— Орест.

— Як тебе звати?

— Софія.

— Як тебе звати?

— Мирослав.

— Як тебе звати?

— Іванка.

Біля дев’ятирічної Іванки чомусь зупинився на довше, присів поруч, зазирнув у величезні волошкові очиська, торкнувся рукою неслухняних чорнявих кучерів. Він іще ніколи не бачив таких пронизливо-синіх очей, хоч згодом вони, либонь, переінакшаться — стануть оманливо-зеленкуватими чи сіро-крижаними з прикметним сталевим полиском…

— Хочеш поїхати зі мною, Іванко? Я відвезу тебе до твоїх батьків.

— Мої батьки померли.

 

Її батьки були інакшими. І вони померли.

 

— Ну, що ти? Вони просто переїхали в інші краї. І дуже за тобою сумують. Тож я повернувся, щоб забрати тебе до них.

— Не смійте її забирати! — худий войовничий хлопчисько поряд із Іванкою раптом вирвався наперед і щосили турнув дорослого чоловіка. Від несподіванки той похитнувся, навіть заледве не впав. А звівшись на повен зріст, наштовхнувся на дорослий погляд тринадцятирічної дитини, сповнений розплавленої до краю, жагучої ненависті-рішучості.

— Юрію, повернися на місце! — крижаним тоном наказала настоятелька.

Малий не ворухнувся.  

Подорожньому стало цікаво. Невже тут іще зосталися такі?

— Може, ти теж поїхав би зі мною? — присів навпочіпки й біля нього.

В лівій руці чорноокого хлопчиська, схожого на вовченя, зблиснуло щось схоже на лезо ножа — і наступної миті подорожній відчув різкий спалах болю в напрямку від брови до вилиці. Відскочив убік, наче сполоханий звір. Схопився рукою за щоку. А коли відняв долоню від перекошеного, враз посірілого обличчя, на ній багряніла кров.

 

Їхні діти надто швидко стають дорослими. І зараз усі вони на тебе накинуться.

 

— Сестро Стефаніє, не стійте ж! — стара настоятелька.

Подорожній роздратовано витер скривавлені пальці об сутану. Краєм ока підмітив: білявий хлопчина, що назвався Орестом, ледь помітно всміхнувся, коли молода дебела черниця силою виволікала малого бунтівника із зали. Блідим личком дівчинки на ім’я Ярина майнуло щось схоже до полохливих ревнощів. І лиш Іванка стояла незворушно, притискаючи до себе полотняну ляльку-мотанку. Подорожнього лякали такі ляльки — вони не мали обличчя. Зовсім інша справа — заклично усміхнені Барбі, котрими гралася його донька. Спогад про доньку боляче кольнув йому десь із лівого боку грудей, тож він знову повернувся до сиріт. За лічені хвилини вказав на п’ятьох із тих, чиї імена питав, і звелів черницям збирати їх у дорогу.

Юрія він не обрав. Все ще горіла відмітина на щоці.

Та коли дорослі вже виводили дітей із сиротинцю й садовили до фургону на ті місця, де раніше стояли ящики з чудернацьким заморським маркуванням, хлопець зненацька видерся з рук молодої черниці і кинувся навздогін.

— Іванка!..

Лялька-мотанка впала на бруківку. Подорожній інстинктивно намацав револьвер, схований під сутаною. Одна мить — і він стрілятиме, не вагаючись.

— Дайте їм попрощатись, благаю, — знову втрутилася настоятелька.

Він неохоче випустив зі своєї грубезної порепаної долоні тендітну руку дівчинки з волошковими очима, і вона повільно рушила назустріч хлопцеві. Подорожній знічев’я хотів було спитати, чи ж вони часом не брат і сестра, але не спитав. Натомість звів очі на кам’яних янголів, що прикрашали фронтони колись величної католицької споруди. Пощерблені часом, подзьобані кулями та випрані негодами, вони мовчки спостерігали за безчестям людей.

Настоятелька відвернулася. Зараз її непокоїло тільки одне — якими очима цього вечора дивитиметься на неї Божа Матір.

— Розшукай мене, — ледь чутно мовила Іванка, коли між ними лишився єдиний крок. Юрко підняв із запилюженої бруківки згублену ляльку-мотанку і простягнув їй.

Наче прокинувшись од затамованого сну, шмат неба раптом розпорола крива блискавка, десь із примарно посивілих вершин їй відгукнувся гомін грому і довкола зашелестіли холодні шорсткі струмені некликаного дощу.

— Не бажаєте перечекати негоду? — радше для годиться спитала подорожнього стара настоятелька, коли дітей було сховано до фургону, а він запізніло хряснув дверцятами й всівся за кермо.

 

Не приставай на жодну з їхніх пропозицій, якщо про це не йшлося в попередній домовленості.

 

— Воно й варто було б… Але ні, я поспішаю! — й піднявши брудне бокове скло, подорожній нетерпляче завів двигун і натиснув на газ.

 

3

 

Юрко довго стояв просто неба й дивився, як білий фургон неквапливо розчиняється в суцільній стіні дощу. Потім зірвався з місця й щодуху помчав геть. Зупинився вже посеред стайні. Обтрусився, як пес. Принюхався. Потягло смоляним деревом, старим пересушеним сіном і досі — кіньми, хоч усіх коней вони поїли ще минулого літа. Зненацька брамою щось грюкнуло, озвалися голоси. Малий здригнувся й вивіркою пірнув за стійло свого колишнього улюбленця Чаклуна. Однак боятися не було чого — то робітники під наглядом матінки Магдалини вносили до стайні ящики, привезені подорожнім. Лишені навзамін Іванки. Поскладавши їх вздовж стіни, почали розпаковувати. Як і слід було сподіватися, знайшли там дитячий одяг, медикаменти, сухі військові пайки. Однак найбільше ящиків було з вогнепальною зброєю.

Тринадцятирічний Юрко відсахнувся, і від побаченого його знудило просто на кінську упряж, що купою запилюженого непотребу бовваніла на тлі дощаної стіни. Як отямився, над ним височіла видовжена й суха, наче жердина, постать настоятельки.

— Однаково знайду й поверну Іванку!пообіцяв уперто. — А потім перестріну і вб’ю чужинця… Я його позначив.

Матінка Магдалина незвично боязко озирнулась і сказала йому те, чого ніхто, крім Божої Матері, від неї ніколи не чув:

— Прости мені.

Юрко не відповів. Просто вужем відповз подалі в темний закуток і принишк.

Настоятелька повернулася до свого кабінету і знову втупилася в застиглі очі Божої Матері. З мертвого дерева — крапля за краплею — брунатно стікала живиця. Ікона мироточила. Стара черниця заклякла, нездатна вирішити, що їй із цим непроханим дивом чинити — затаєно змовчати чи гучно бити на сполох…

Зрештою впала навзнак і почала гарячково молитися. На все воля Божа. А раптом її дітям пощастить, і старий, забризканий багнюкою фургон не дістанеться місця призначення, а просто зірветься в гірське провалля?

© 2013 Видавництво «Клуб сімейного дозвілля»

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Їжачок

Коментар
Чудова книга! Анотація не обманула - після останньої сторінки захотілось прочитати знову.
читалось на одному диханні...змушує задуматись над багатьма речами.
І дійсно - не поступається Стівену Кінгу.
Раджу всім прочитати.
Сама ж хочу знайти ще "мантра-омана")
Іринка

Коментар
а я вже купила дочитую книжку, ще 30 сторінок залиишилось;))) Не відпускає.... Раджу всім!!!
oleg

Коментар
Интригующее начало:))) Придется купить книгу)))))