Іван Патриляк: «Намагаюся руйнувати міфи про український визвольний рух»

Фото: Вікторія Гранецька

Іван Патриляк – знаний у столичних колах науковець, доктор історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, директор музею історії при університеті, автор численних наукових праць та навчальних посібників. Нещодавно він презентував широкому загалу свою нову книгу «Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939-1960-х рр.», і це є перша в Україні науково-популярна комплексна історія визвольного руху від початку Другої світової війни до 60-х років. Саме про цю книгу, а також інші аспекти з життя відомого історика читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

– Пане Іван, Ви є автором науково-документальних праць про український визвольний рух, доктором історичних наук, викладачем університету… Скажіть, будь ласка, що спонукало Вас обрати фах історика? Чи був якийсь випадок у Вашому житті, після котрого Ви чітко зрозуміли, чим саме хочете займатися?

– Думаю, що мене як історика сформувало декілька важливих факторів. По-перше, моя родина, як і багато сімей в Україні, пережила неймовірно багато нещасть і катаклізмів у ХХ столітті. Дякувати Богові, мої батьки, бабусі та дідусі були доволі вправними оповідачами, які колоритно й емоційно розповідали про найрізноманітніші перипетії свого життя, прив’язуючи їх до суспільних процесів. Бажання дізнатися щось більше з того, про що я чув з уст рідних, підштовхували до обрання професії. По-друге, в глибокому дитинстві неймовірно любив читати та слухати народні казки, які є такою собі первісною формою «історії», що, очевидно, також вплинуло на вибір професії в майбутньому. По-третє, у моїй родині завжди панували опозиційні, антикомуністичні настрої, читалися заборонені за радянського режиму книжки (у тому числі й історичні), тому, коли в середині 1980-х почалося поступове новітнє національне відродження, я був уже цілком готовий до цього процесу. Мені уявлялося тоді, що ми (українська інтелігенція) стоїмо на початку великої та довгої дороги й маємо багато зробити для конструювання своєї нації, яке врешті-решт (мені тоді думалося, що десь у 2015 – 2020 роках) завершиться здобуттям незалежності. Поставало питання, в якій царині служити цій загальній справі відродження. Історія мені видавалася найближчою. Тому від року 1988-1989 я вже чітко усвідомлював, що бажаю бути істориком. По-четверте, очевидно суттєву роль у виборі мною професії відіграла моя вчителька історії та класний керівник Гладченко Зінаїда Іванівна. Вона чудесно викладала матеріал і хоча, за радянських часів була «правовірною комуністкою» (з проголошенням незалежності, зрештою, вона розвернулася на 180 градусів), не можу заперечувати, що її уроки вплинули на мене в контексті вибору майбутньої професії.

 Нещодавно побачила світ Ваша нова книга «Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939-1960-х рр.», що в ній розповідаєте про збройну боротьбу УПА з радянською тоталітарною системою. Книга викликала цікавість і резонанс у читацьких колах. Які відгуки вже встигли отримати від читачів на свою роботу?

– Книжка, про яку Ви кажете, є «полегшеним», адаптованим для широкого кола читачів варіантом моєї монографії, яка побачила світ на початку 2012 р. і була основою моєї докторської дисертації. Вона в жодному разі не є працею про боротьбу УПА винятково з радянською тоталітарною системою. Навпаки, я намагаюсь зруйнувати цей міф про український визвольний рух, як винятково про антирадянську силу. Ні. Підпілля ОУН і підрозділи УПА боролися з радянською системою не тому, що вона була радянська, а тому, що вона була чужа, накинута силоміць, вона не давала нам жити власним незалежним життям, прирікала нас як народ на політичну й культурну смерть. Так само ті самі люди боролися з польською державою, з Німеччиною, Угорщиною тощо. З усіма тими силами, які виявляли себе як відверті противники ідеї існування незалежної української держави. Щодо резонансу, то він очевидно був. Найкращим свідченням цього є високий рівень продажів, а також коментарі й відгуки читачів. Особисто для мене найважливішим з почутих був відгук Тараса Гунчака. Якось він мені зателефонував і сказав, що чекав роками на появу подібної праці. Для мене це неймовірно висока і приємна оцінка, враховуючи, що професор Гунчак упродовж десятиліть займався цією тематикою, а також зважаючи на те, що він був колись (понад 20 років тому) моїм учителем – він читав нам серію лекцій з вітчизняної історії у Гуманітарному ліцеї при Київському університеті, в якому я мав честь навчатися в 1991 – 1993 роках.

 Опишіть портрет українського повстанця (вік, зовнішність, соціальний статус). Яку роль відігравали українські жінки у збройній боротьбі тих років?

– У своїй книзі мені, спираючись на існуючі статистичні дані, вдалося зробити певні узагальнення щодо «середньостатистичного» повстанця з Волині на зламі 1943 – 1944 років. Майже з цілковитою впевненістю можна стверджувати, що це був українець (98,2 %), який, скоріш за все, народився в місцевості, де воював (78,41 %), уродженець села або невеликого містечка, хлібороб, ремісник чи робітник (у понад 90 % випадків), віком від 18 до 28 років (у понад 70 % випадків), з початковою або неповною середньою освітою (близько 65 %), скоріш за все неодружений і бездітний (75 %), який до приходу в УПА не був знайомий з військовою службою (у 57,86 % випадків). Найімовірніше, що наш «збірний повстанець» потрапив до УПА між червнем 1943 та січнем 1944 року (у понад 60 % випадків), думка командирів про нього була або позитивна, або невизначена, а його псевдонім, очевидно, був іменникового походження (у понад 80 % випадків). Найімовірніше, що в УПА він служив рядовим бійцем, не мав підвищень по службі, доган, нагород чи поранень. Щодо жіноцтва, то справа складніша. У бойових підрозділах УПА жінки зустрічалися вкрай рідко, але вони були доволі ґрунтовно репрезентовані в мережі підпілля. На їх плечах лежала майже вся робота Українського червоного хреста, вони відігравали суттєву роль у системі зв’язку та розвідці.

 Радянська пропаганда зробила все, аби людей, які боролися за незалежну Україну, вважали ворогами. Навіть зараз, коли минуло понад два десятиліття по проголошенню незалежності, ставленнябагатьох українців до діяльності УПА лишилося отим, «радянським»…Чи є змога, на Вашу думку, виправити це становище?

– Все, що ми зробили за двадцять років, – колосальний крок уперед. І це попри те, що держава не вибудувала своєї чіткої та розумної політики у справі визнання та вшанування борців за її незалежність усіх часів і поколінь. Думаю, що за умов належної державної політики в галузі освіти, кінематографу, документалістики, формування історичної пам’яті, ситуація була б виправлена протягом 10 -15 років, що з точки зору історика є незначним терміном.

 Пане Іван, Ви консультували письменника Андрія Кокотюху під час написання історичного роману «Червоний», де йдеться саме про упівців. Розкажіть, будь ласка, як відбувалася ця робота. Чи цікаво Вам у майбутньому працювати в цьому напрямку також з іншими українськими письменниками, якщо до Вас звертатимуться?

– З Андрієм ми вже знайомі років так двадцять. Тривалий час не бачилися, а тому я навіть не відаю, звідкіля він узяв номер мого телефону, але коли десь в січні чи лютому минулого року Андрій мені зателефонував з пропозицією прочитати текст його історичного роману, я був дещо заскочений, але погодився, незважаючи на дефіцит часу. Отримавши мейлом текст, я його перечитав, висловив свої зауваження. Ми трохи дискутували навколо окремих фрагментів. Потім – допоміг Андрієві з оригінальними документами, перекинув йому текст моєї наукової монографії, перечитав виправлений текст, ще трохи подискутував і… це все. Книжка вийшла в Андрія, як на мене, доволі непогана, він, будучи людиною з Чернігівщини, непогано схопив «дух епохи» й описуваного ним регіону Волині. Щодо майбутнього, то тяжко говорити про подібну співпрацю чисто гіпотетично. Потрібно дивитися, чи будуть якісь пропозиції, чи я буду потрібен тим письменникам, чи зможу чимось допомогти?

 На одному з інтернет-ресурсів, де студенти залишають свої відгуки про викладачів, прочитала, що Ви полюбляєте футбол. Чи це так? Як іще зазвичай відпочиваєте? Любите подорожувати?

– Студенти люди хороші, але те, що вони знають про мене, мабуть, є дещо ідеалізованим уявленням. Щодо футболу, то можу сказати, що трохи на ньому розуміюся, бо років п’ять займався в дитячо-юнацькій футбольній школі. Але не можу стверджувати, що є фанатичним уболівальником (на стадіоні я не був зі студентських років, а по телебаченню переглядаю тільки найважливіші матчі, якщо є час). Було б вірно сказати, що я просто люблю фізкультуру та спорт і ось уже впродовж майже тридцяти років регулярно займаюсь різними видами спорту. Зазвичай, інтенсивні тренування три-чотири рази на тиждень і є моїм відпочинком. Щодо подорожей, то не можу сказати, що люблю багато їздити. Доволі важкий на підйом…

Розмову провела Вікторія Гранецька

 01.04.2013

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.