Леся Олендій: «Випадковостей у житті не буває»

Фото: Олександр Вешелені

Леся Олендій – українська письменниця та публіцистка, яка народилася й виросла на Львівщині, а згодом вийшла заміж за італійця й переїхала жити до Італії. Наслідком кардинальних змін у її житті стала «Mia Italia» - книга, що вже знайшла свого читача в різних містах Італії та України, а 2 грудня 2013 року була презентована й вінницьким читачам. На презентації говорили про шлях до Європи, який Леся уже пройшла, українську та світову літературу, подорожі та майбутні книжки. Як це було – читайте в ексклюзивному інтерв'ю з авторкою «Mia Italia».  

Лесю, з 2011 року ти мешкаєш в Італії, лише кілька разів на рік навідуєшся до України. За цей час ти встигла пізнати нову країну зсередини, побудувати своє життя там. Скажи, що вразило найбільше, щойно ти переїхала, і наскільки ти зараз відчуваєш Італію «своєю» країною? Скільки часу тобі знадобилося, щоб знайти себе в Італії, звикнути до італійських традицій, менталітету?

Дякую за запитання, Вікторіє! Можу сказати з певністю, що я давно вже виросла з підгузок перших італійських вражень. Але вони назавжди залишаться зі мною як спогади про все, що було в житті вперше. Свої найперші враження я б розділила на два аніскілечки не схожих між собою. Най-най-найпершим моїм враженням від країни було озеро Лаго Маджоре, куди чоловік привіз мене дорогою до нашої домівки. Лаго Маджоре – друге за величиною озеро Італії, що плюскоче хвилями біля підніжжя Альп і омиває береги кількох населених пунктів двох регіонів Італії і розливається за кордони сусідньої Швейцарії. Більше про озеро Лаго Маджоре написано в моїй книзі Mia Italia.

Інше моє враження ново територіальне, особистісно позаіталійське – відчуття інопланетянки, що приземлилася на невідомій планеті – я не розуміла, про що розмовляють навколо мене, сама, крім Ciao і Grazie не могла згадати жодного слова. І це, не зважаючи на те, що в Україні я пройшла початковий курс італійської. Стрес зміни місця проживання вивітрив із моєї голови всі раніше вивчені італійські слова.

Наскільки я відчуваю Італію «своєю» країною? Мені близькі її європейські стандарти доріг, сфери обслуговування. Щодо останнього щиро зізнаюся, що обожнюю італійських офіціантів за їхній гумор, увагу, вміння спілкуватися навіть із новими клієнтами як із добрими знайомими.

Відчуття другої батьківщини у мене з’явилося приблизно через десять місяців проживання в Італії, але згодом я зрозуміла його оманливість. Бо справжні глибокі почуття до батьківщини мого чоловіка дозріли в мені після року проживання там. Тоді, коли в мене з’явилася подруга італійка і коли Італія звузилася для мене до розмірів мого маленького українського світу. У моєму українському світі в мене віднайшлися подруги і добрі знайомі українки, з якими мені цікаво спілкуватися і в товаристві яких я почуваюся добре. Одна з них – Маріанна Сороневич, редактор Української газети в Римі зорганізувала презентацію Mia Italia в українській школі італійської столиці. Із Марією Гайдай – українською художницею в стилі батик і авторкою книжки «Італійський період»  – невигадані емігрантські історії» ми їздили разом у Швейцарію на могилу Ремарка. Із Оксаною і її чоловіком Джо, які мешкають 120 км від нас, дружимо сім’ями – мені завжди є про що поговорити з інтелектуалкою Оксаною і нашим чоловікам також цікаво разом. Подруга Наталя з Мілану щоразу, коли я лечу в Україну, замовляє мені придбати цікаві для неї книжки.

Італійські традиції… Мені подобається як італійці готуються до великих релігійних свят – Різдва, Паски. Атмосфера свята починає кружляти в повітрі, на площах міст і в магазинах за два-півтора місяці до їхнього настання. До цієї традиції я звикла дуже швидко. Так само як і до традиції багатьох італійців, у т.ч. нашої сім’ї щонеділі снідати в кав’ярні. Як я звикала до італійських круасаново-тістечкових сніданків, описано в Mia Italia. Додам лише, що тривало таке звикання недовго. Чи звикла я до італійського менталітету? Частково. Є чимало в західному – так, так, саме в західному менталітеті, а не відокремлено італійському, до чого я не звикну ніколи. А, можливо, то й не західний, а навіть сімейний менталітет. Я маю на увазі випадки, коли діти несподівано приходять в гості до батьків, які в той час обідають або вечеряють, і господиня дому не запрошує до столу, а винувато-докоряюче дивиться на прибульців: чому, мовляв, не попередили про свій візит, для вас порцій немає.

Час пошуків себе в Італії для мене ще триває. В Італії я знайшла себе в декупажі, мистецтву якого навчалася у своєї італійської подруги Мари. Декупажні сувеніри, ялинкові прикраси я створювала  і продовжую створювати не лише для італійської домівки, а й у подарунок для рідних, друзів. В Італії я почала малювати. На занятті з іконописання намалювала Богородицю, яку подарувала своїм батькам. Але професійно в Італії я ще не відбулася. Маю задум, до якого рухаюся.

Результатом змін у твоєму житті стала «Mia Italia» - книга, яку наразі презентуєш вінницьким читачам. Що надихнуло тебе до створення цієї книги? Це було спонтанне рішення, чи ти давно мріяла про це, збирала враження й подорожні нотатки? Чи легко писалася така книга?

Я притримуюся думки, що випадковостей у житті не буває. Тому й моя книга не є випадковою. Хоча я про неї ані не мріяла, ані не вела подорожніх нотаток. Mia Italia народилася з викладених у журналістську статтю вражень від мандрівки в економічно незалежну гірську місцевість Лівіньйо. Після двох невдалих спроб гідно продати ексклюзивний текст в українські газети, я прийняла рішення, що розповідь про Лівіньйо стане однією з частинок моєї книги про мою Італію. Насправді книга читається значно легше, ніж писалася. До того ж, писала я її двічі, оскільки через певні причини – про них написано – перша створена половина книги зникла безслідно і мені довелося відтворювати її по пам’яті.   

Хто твій найперший читач і критик? Чия думка має для тебе першочергове значення?

Мій найперший читач, рецензент і критик – моя найкраща подруга Катерина Кирилова. У минулому Катя, як і я – журналістка і екскурсовод по Львову, сьогодні – талановита і знана у Львові лялькарка, яка створює ексклюзивні сувенірні ляльки з полімерних матеріалів, бере участь в українських лялькових виставках. Катіна думка має для мене вагу, оскільки, як людина обізнана, вона може мені вказати на хиби, що невидимі звичайному читачеві. 

Цього року «Mia Italia» презентували в Римі. Як мешканці італійської столиці сприйняли книгу?

У Римі моя книга презентувалася в українській школі для українських педагогів. Як я вже зазначала, зорганізувала цю презентацію редактор Української газети в Римі, а також керівник українського дитячого садочка в одній особі Маріанна Сороневич. Для мене то була найважча презентація, оскільки зібралися на неї українки, які проживають в Італії не менше десяти років. У кожної з них є власна Італія, тому я повинна була сказати їм щось особливе, аби обгрунтувати, чому запросила їх на цю зустріч. Книгу сприйняли неоднозначно. Одна слухачка зауважила, що для неї у моїй книзі за розповідь про Італію значно цікавішою є інформація з історії Львова і замків Львівщини. При тому, що вона ніколи не бувала в описаних мною в Mia Italia місцях. Вона навіть порадила мені написати італійською мовою книгу про Україну. На що я їй відповіла, що таку книгу вже написав італійський журналіст Массіміліано ді Паскуале. Решта педагогів зазначили, що, хоча книга нафарширована моїми найсвіжішими враженнями про Італію, цікава, бо містить також чимало невідомої їм інформації. І запросили приїжджати до них знову, бо відчувають український книжковий голод, крім російської Дарьї Донцової в Італії читати немає що. 

Маєш серйозний досвід роботи у журналістиці. А найпершою своєю літературною спробою 2005 року називаєш текст «Евтаназія: гідна смерть чи вбивство» для «Львівської газети». Розкажи про цей проект. Що наштовхнуло обрати таку тему і якою була реакція оточення?

«Евтаназія: гідна смерть чи вбивство» – звичайнісінька журналістська газетна сторінкова стаття. У час моєї журналістської діяльності безкоштовну юридичну консультацію при ЛНУ ім. Івана Франка очолювала надзвичайно ініціативна і діяльна Ірина Сенюта. Ірина запросила мене на зорганізований нею «круглий стіл» на тему евтаназії. Дискусія велася поміж юристами і представниками Українського католицького університету. Представники юридичної сфери висловлювалися за евтаназію, їхні опоненти  - проти. Із кількагодинного «круглого столу» я винесла чимало оригінальних думок авторитетних учасників. Мені необхідно було сконструювати з них журналістський текст. Аби зацікавити читачів, потребувалася небуденна життєва історія. Реальної історії не було, то ж я її вигадала. У ній смертельно хворий батько мовчки благав доньку про добровільну смерть. Це благання донька щоразу читала в батькових очах, заходячи у його кімнату. У ній боролося два почуття – бажання позбавити батька болю, задовольнивши його бажання, і її релігійний світогляд, що відібрати в людини життя може лише той, хто його подарував – Господь Бог. Після виходу статті мені задзвонив мій друг і поцікавився, де я віднайшла таку сім’ю. Коли зізналася, що історію батька і доньки вигадала, похвалив, що вигадано дуже правдоподібно.

Наступною стала публіцистична книга «Шляхами Академіка волі», створена тобою на замовлення Музею Тараса Шевченка Львівського палацу мистецтв. Незабаром святкуємо 200-річчя Т. Г. Шевченка. Хто для тебе Тарас Шевченко? Яким ти відкрила його для себе, коли писала про нього?

Насправді «Шляхами Академіка волі» написана сім років перед Mia Italia. А за іронією долі друком вона вийшла лише кількома місяцями раніше. Тарас Шевченко для мене з дитинства як мій особистий вчитель і сек’юриті – його вишитий моєю мамою портрет і сьогодні висить на стіні у моїй кімнаті в батьківській домівці. Розплющуючи зранку очі і повертаючи голову праворуч, першим я зустрічаю його погляд з під насуплених брів. А опрацьовуючи Шевченкові листи і щоденники, я відкрила його для себе ще й як дуже добру і симпатичну людину, наділену сентиментами до дерев; як чоловіка товариського: навіть далеко від Батьківщини Шевченко умів зорганізувати вилазки на природу з випивкою і закускою; як чоловіка надзвичайно чуттєвого до жіночої краси. А так як книжка про мандри художників Шевченковими місцями, більше довідалася про його мистецькі проби. Думаю, якби я жила в один час із Тарасом Григоровичем, нам було б про що поговорити, оскільки ми обоє народжені під знаком Риб.

Ти активна в літературному середовищі. Тож, мабуть, не лише пишеш, але й багато читаєш. Якими є твої читацькі уподобання? Улюблені книги та автори, яких можеш порадити іншим?

Мої читацькі уподобання – світова література, європейські бестселери. Це не означає, що я не читаю українських авторів. І читаю, і знаю. Але орієнтуюся передусім на світову літературу. Читаю її в інтернеті, купую книги. У моїх читацьких уподобаннях переважає інтелектуальна література. Люблю читати й літературу-фентезі стилю Марка Леві. Маю, звичайно, й улюблених авторів. Серед них поляки Януш Вишневський і Мануела Гретковська. Вже згаданий француз Марк Леві. Для мене Януш Вишневський – то не лише його роман «Самотність у мережі». Я з величезною насолодою читаю кожну його книжку – і оповідання із «Сцени з життя за стіною», і романи «Повторення долі» та «Бікіні», і книжку-інтерв’ю «Аритмія почуттів». Мануелу Гретковську відкрила для себе з книги «Жінка і чоловіки». Згодом із задоволенням прочитала її «Польку», «Метафізичне кабаре» і «Французьке таро».  До вподоби мені «Сім днів творіння» Марка Леві. У даний час читаю його «Усе, що не було сказано». Мої читацькі апетити задовольняють також «Елегантна їжачиха» француженки Мюріель Барбері, «Італійські черевики» скандинавця Геннінга Манкелля, «Море-океан» італійця Алессандро Барікко.  

Лесю, свого часу ти працювала й у проекті «Обери свого дизайнера» та Клубі моди «Моя ЛІНіЯ», втілювала в життя власні ідеї постановок дизайнерських дефіле. Розкажи про цю роботу.

Проект «Обери свого дизайнера!»  – моя ідея, що народилася на ґрунті задумів модельєра-дизайнера Наталії Палій та економіста Ірини Іванишин. Після того, як Наталя озвучила мені їхні думки і бажання створити у Львові покази моди, альтернативні Lviv Fashion Week, у мене виникла ідея дизайнерського проекту. Прописала і озвучила її дівчатам. Обговорили, я зорганізувала прес-конференцію. Ми представили журналістам проект, що передбачав шоу-дефіле колекцій молодих талановитих маловідомих або й взагалі невідомих дизайнерів. Щомісяця ми планували представляти львів’янам колекцію одного дизайнера одягу і одного дизайнера зі створення прикрас. Познайомили представників ЗМІ із дизайнерами, із якими стартував проект «Обери свого дизайнера!» – сестрою та братом Галиною і Дмитром Йовиками та Оленою Хом’яковою. Після прес-конференції у львівських мас-медіа з’явилася інформація «У Львові створюють Клуб моди». Так журналісти прорекли щойно народженому проекту майбутнє клубу. Проект переріс у клуб, коли ми задумували власний сайт. А в назві «Моя ЛІНіЯ» заховані наші імена, точніше – у слові «ЛІНіЯ». Воно розшифровується як Леся, Ірина, Наталя і Я. «Я» – то кожен наш дизайнер, а також кожен клієнт окремо. Наші дефіле мали різнитися від дефіле LFW. Прийняли рішення проводити їх у вигляді шоу. Під кожне окреме дефіле я писала сценарії. То була надзвичайно цікава робота. Від Клубу моди я відійшла незадовго до свого заміжжя. 

У тебе безліч різноманітних захоплень – починаючи з подорожей на мотоциклі й завершуючи декупажем… Яким є твоє ідеальне дозвілля?

Моє ідеальне дозвілля – пізнання нового у мандрівці в невідвідуваній раніше місцевості. Звичайно, я можу подорожувати й сама. Але надаю перевагу гарному товариству.

Про що плануєш писати далі, з якими темами і форматами працюватимеш? Коли чекати наступну книжку? Якою вона буде?

… я вже закінчила писати нову книгу. Новоформатний інтелектуальний роман. Наразі це все, що я можу сказати про нього. Маю задум, а також вже частину зібраної інформації на книжку про маловідомі сторінки життя знаного львівського художника. І навіть – окремі творчі замальовки до неї. Мабуть, це буде не документальне, а художнє трактування життя митця. Але робота над цією книгою може стати довготривалою, оскільки я маю намір здійснити непрості пошуки. Кілька днів тому розпочала роботу над книгою про людей і гномів у сюрреалістичному стилі.

Чи плануєш писати італійською мовою? Видаватися в Італії?

Я планую перекладати свої наступні після Mia Italia книги на італійську. Видавати їх в Італії. Писати італійською… можливо, колись, через багато років, коли я добре володітиму італійською, спробую написати бодай маленьке оповідання цією мовою. Наразі про це говорити надто рано: мову мені ще вчити і вчити.

Що можеш порадити нашим жінкам, які мріють переїхати й оселитися в Італії?

Дуже несподіване запитання! Порадити? Я можу лише рекомендувати не жити ілюзіями щодо економічно-політичного благополуччя в Італії. А решту все особистісне, якщо мріють і роблять бодай якісь кроки в напрямку своєї мрії, то і переїдуть, і житимуть в Італії. І ще будь-яка людина – жінка це чи чоловік, де б не жила, завжди залишається сама з собою. Від себе не втечеш. І, якщо тобі незатишно наодинці з собою на Батьківщині, то марне шукати душевної гармонії в будь-якій іншій країні, на чужині.

Розмову провела Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.