Люко Дашвар: «Писала і пишу про те, що для мене є важливим»

Фото: Вікторія Гранецька

Тривалий час досить складно було уявити, що українська книжка може стати бестселером. Аж доки в 2007 році не з’явився загадковий автор на ім’я Люко Дашвар та його дебютний роман «Село не люди». З того часу кожен новий твір цього автора викликає незмінний читацький ажіотаж та захоплення. Згодом з’ясувалося, що під екзотичним псевдонімом Люко Дашвар пише жінка з красивим ім’ям Ірина. А 24 квітня письменниця нарешті завітала з презентацією й до Вінниці, де численні шанувальники її прози мали нагоду поспілкуватися особисто і відчути її неймовірно позитивну енергетику. Про життєві пріоритети, літературну творчість та відпочинок читайте в ексклюзивному інтерв’ю з улюбленицею українських читачів Люко Дашвар/Іриною Черновою.

– Пані Ірино, Ви першою серед сучасних українських письменників на практиці довели, що українська книжка може привабити сотні тисяч читачів і стати національним бестселером. Розумію, «секрети» успіху – суб’єктивна річ. Те, що спрацювало в одного письменника, може не спрацювати в іншого. Та все ж, як Ви для себе пояснюєте цей приголомшливий успіх? Чи могли уявити під час написання першого роману, що згодом усі Ваші книги стануть настільки важливими й потрібними людям?  

– Дуже прагла цього. А чи вийде – звісно, й гадки не мала. Сподівалася. Не намагалася «вгадати і вирахувати», чого би хотіли почути від мене видавці, читачі... Писала і пишу про те, що для мене є важливим. До речі, і це аж ніяк не запорука успіху, бо смаки читачів змінюються, а ось принципи, світосприйняття авторів і їхні уподобання, думаю, ні. Тож, хоч і мріяла про те, щоби мої книжки мали читача, морально намагаюся бути готовою до того, що хвиля зацікавленості може вщухнути. Абсолютно нічого не розумію у так званій «комерційній складовій» популярності. І тому є приклад. Бо для мене найважливішою з усіх написаних книжок є «Рай.Центр», а ось читачам вона сподобалася найменше.  Знаю чому. Більш складний сюжет, декілька паралельних сюжетних ліній, які переплітаються... Може, для когось це складно, але, незважаючи на це, я таки наважилася продовжити цю історію трилогією «Биті є»...

– У Ваших творах особисто мене вразило глибоке авторське розуміння історичних та політико-економічних процесів, що відбуваються в нашій країні. Зізнаюсь, багато в чому це змінило й моє уявлення про стан речей. Звідки таке глибоке знання прихованих механізмів, що керують людським буттям? 

– Немає ніяких особливих знань. З'являються питання, намагаюся знайти відповіді. В одному точно впевнена: усі «велосипеди» давно відкриті. Ми просто дуже мало знаємо. Думаю, рівень освіченості різко впав, незважаючи на нинішню стовідсоткову доступність будь-якої інформації, у тому числі й гуманітарного характеру. Але та інформація нині не має попиту, ось у чому проблема. Вона не вписується у догмати нинішнього суспільства споживання, коли людина не замислюється над питаннями вічними на догоду питанням суєтним. А свого часу, наприклад, в Японії концепція шкільної освіти будувалася з принциповим акцентом на гуманізацію, тобто на вивчення предметів, які дозволяють складати цілісне уявлення про світ, в якому живемо: історія, географія, біологія, література тощо. Думаю, ми продукуємо те, що у тому числі дала нам і наша освіта.  Мені здається, що срібна доба російської літератури багато у чому відбулася саме тому, що до революції вивчали древніх греків. А що зараз ми знаємо про теорії Платона, Сократа, епікурійців чи кініків?.. А в них стільки глибини і справжнього прагнення зрозуміти роль і місце людини у Всесвіті... Смішно, коли з усіх філософів нині модно згадувати тільки бідаху Фрейда... Але це так вписується у сучасні уявлення про норми моралі. Що ж до якихось власних уявлень, то з часом переконалася – людину турбує тільки власне. Людина повернеться до турботи про Землю, як про місце свого існування, коли повернеться на Землю. Буквально. Коли зрозуміє, що по Землі треба йти босоніж, відчуваючи не тільки її силу, але й біди. Бо ми ж нині – цивілізація «космонавтів»: роками не торкаємося ступнями Землі... Коли ж при такому нав'язаному нам неприродному темпі (куди гонимося?! за чим?!) згадувати про Землю. А вона... усе розуміє. І мститься. А ще думаю, що все, насправді, дуже просто. Вірити у Бога, працювати, не красти і не брехати, захищати свій дім і свою родину, любити і ніколи не опускати рук.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що не берете прототипів для своїх книжок із найближчого оточення. Однак кожен виписаний Вами персонаж – справжній, живий, об’ємний. Враження, що зараз зійде з книжкової сторінки і заживе власним життям… Як Ви створюєте своїх героїв? Які стосунки у Вас із ними складаються? 

– Є таке фінське прислів'я: «Правда неймовірніша за вигадку». Так і є. У моїй пам'яті стільки людей, зустрічей, подій, вчинків... Залишається тільки не «прилизувати» їх на догоду сюжету,  не позбавляти негативних персонажів їхніх позитивних рис, бо немає абсолютно поганих і, навпаки, ідеальних людей. Є характери, які і проявляються у тих чи інших життєвих ситуаціях. Намагаюся йти за характером героя, але, як на мене, вони майже усі – позитивні. Навіть ті, які дають слабину у тій чи іншій ситуації. Тому люблю їх. А от деякі настільки живі, що вимагають продовження. Так сталося із хлопцями з «Рай.Центру». Все думала про них, все шукала приводу розповісти про те, як склалися їхні життя після того, як з їхнього життя пішла Люба.

– Нещодавно Ви завершили об’ємну роботу – трилогію «БитіЄ», тож найближчим часом Ваші шанувальники матимуть нагоду прочитати останню її частину під назвою «Гоцик». Як відомо, читачі прив’язуються до улюблених героїв. Чи є у них шанс зустріти Макара, Гоцика, або Макса ще в якомусь із Ваших майбутніх творів?

– Хто зна. Вони ж не померли. Живі. Тож, цілком ймовірно. Але, якщо так станеться, то не буде механічним включенням.

– В літературних та редакторських колах існує таке поняття як авторська пунктуація. Який Ваш улюблений розділовий знак? Чому? 

– Кома, замість «і». Тире, як спосіб позбутися зайвих слів і пояснень. На мою думку, це додає тексту динаміки.

– Пані Ірино, Ви надзвичайно багато працюєте. Однак кожній людині (в тому числі й письменникам:) часом потрібно відволіктися від усього. Що цінуєте у відпочинку? Чи любите подорожувати? І чи є у Вашому житті улюблене хобі, на якому душа відпочиває?

– Подорожувати обожнюю, але це трапляється не так часто, як би хотілося. І якщо у подорожах більш за все ціную непосидючість (на пляжах не скнію, мені би побільше побачити, впізнати), то у повсякденному відпочинку найбільше ціную тишу. Позаминулого року ми купили хату у глухому селі на Чернігівщині, де з усіх благ цивілізації є тільки електрика. При першій ліпшій нагоді – я там. По городу гуляють лелеки (у них гніздо просто над нашою хатою), за городом – луки і ліс. У саду – старі яблуні і груші, а захід сонця – видовище, яке не набридає ніколи. Отам і втілюю у життя власні принципи – вештаюся босоніж по траві, саджаю квіти і городину, відпочиваю душею і просто дихаю.

– Що б Ви побажали письменникам-початківцям, які лише мріють про написання своєї дебютної книжки? 

– Побажаю не мріяти, а писати.

Розмову провела Вікторія Гранецька

 04.05.2012

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.