Олег Поляков: «Літературу обмежує лише правда життя і правда вимислу»

Фото зі сторінки Facebook

Нещодавно у київському видавництві «Країна мрій» вийшла друком дебютна книжка Олега Полякова «Рабині й друзі пані Векли». Однак за художнім рівнем роман складно назвати «дебютним», та й чи не кожен, хто читав його в рукописі, був певен, що має справу із текстом «досвідченого і вмілого майстра оповідацтва», як влучно відзначив Юрій Андрухович у відгуку на звороті обкладинки.

– Олеже, розкажи трохи про себе і свій шлях до красного письменства. Як вдалося уникнути типових помилок авторів-початківців і вийти з першим романом на серйозний рівень?


– Перш за все хочу подякувати і Юрію Андруховичу, і всім іншим читачам рукопису, які ризикнули витратити на нього свій час. Дехто з них вказав мені на смислові прогалини або інші слабкі місця, яких я спробував максимально позбутися. Наступного разу останній розділ роману варто буде назвати «Подяки». (Розділ «Подяки», між іншим, мав би стати таким же звичним і необхідним розділом будь-якої книжки, як, скажімо, «Зміст», адже кожному прозаїку є за що подякувати багатьом людям, які так чи інакше допомогли йому під час створення книги).

Що стосується авторів-початківців. Певно, всі наші типові помилки беруть свої витоки із самовпевненості – зворотного боку наївності. Це коли, приміром, автору здається, що герой у певних обставинах може повести себе саме так, а не інакше. Коли автор сміється над якоюсь щойно придуманою реплікою і вважає, що автоматично так чинитимуть і читачі. Коли автор з першої книжки починає бути «спеціалістом» з афоризмів і сентенцій у стилі Конфуція. Це лише деякі ознаки того, що твір має серйозні проблеми; є й інші.

У кожного автора – своя причина почати писати. Мене зокрема тішить та свобода, яку дає власний твір, можливість з’ясувати свої стосунки з добром і злом, вибудовувати власну естетику, побувати у тих місцях і ситуаціях, які недоступні в реальності. А ще література дарує ні з чим непорівнянне відчуття деміургічності – це коли з нічого вдається зробити щось, створити нових людей і нові долі.

– Поговорімо безпосередньо про книгу. Для людини, яка вперше знайомиться з новим автором, буде не зайвим дізнатися трохи більше про його роман, аніж пропонує книжкова анотація. То хто ж така ця загадкова пані Векла, довкола якої закрутилася твоя історія?

– Хто така Векла? Аби ж я знав… Вона відкрилась мені рівно настільки, наскільки схотіла. Втім і тих подій, до яких вона мала причетність у романі, виявилося цілком достатньо, щоб одна з перших читачок мого рукопису емоційно вигукнула: «Чума, а не Векла!»

З одного боку, Векла – це молода вродлива жінка, яка з надлишком має все те, про що мріють її ровесниці: розум, вроду, гроші. З іншого боку, це людина, якій вдалося опанувати свої основні інстинкти. З третього боку, вона авантюристка, що експериментує з людськими долями, і якій вдається змінювати реальність. Енергія й завзятість цієї жінки – фактично не мають меж, однак тонкості й тендітності їй теж не позичати. Але найголовніше те, що вона начебто собі не належить, а всі її дії спричинені єдиною метою – прославити рід людський.

Зовнішньо прототип Векли я побачив в одному з популярних київських фаст-фудів, ця дама мала надзвичайну красу і певну фізичну особливість, яка робила її унікальною. (Читачі книги здогадаються з перших сторінок, що я маю на увазі.)

– У романі певним чином присутні й політичні мотиви, зокрема, є персонаж, у якому, без сумніву, всі впізнають відому особу з українського політичного бомонду… Що зацікавило тебе, як автора, у створенні такого образу?

– Людина, що опинилась на верхівці владного Олімпу, людина, що пізнала повноту влади – найпотужніший наркотик – апріорі є цікавою для літератури. Такі люди у більшому чи меншому ступені мають ту особливість, яку психіатри називають органічні зміни особистості. Вони начебто (або й не начебто) живуть у паралельній реальності. Вони вже готові персонажі, до того ж медіа «накачали» їх надмірною енергетикою. Тільки розглядати їх потрібно не так, як вони звикли, а як вигідно літературі. Я вирвав політика зі звичного йому кабінетного контексту, натомість наділив його іншим цікавим контекстом – старістю, і зробив відкриття, що падуча зірка не менш цікава для споглядання, ніж зірка палаюча!

Публічна особа має бути готовою до того, що її обличчя може завдяки перипетіям долі з’явитися на туалетному папері. У нашому випадку на честь героїні організовують дивні вистави, на яких я й сам мріяв би побувати, якби була така можливість.    

– Як ти особисто оцінюєш ситуацію, яка склалася наразі в нашій країні? Що, на твою думку, нас очікує за п’ять, десять років?

– Ситуація вкрай погана – кожного дня гинуть або калічаться люди. Я сам родом з Дніпропетровщини, і прекрасно знаю, наскільки східняки мають іншу ментальність, аніж, скажімо, галичани. Однак ця війна за жодних обставин сама б не виникла. Вражає, що у безлічі людських трагедій винна якась одна людина… Коли помер Сталін, в’язні ГУЛАГу півдня радісно кричали в бараках одне-єдине слово: «Подох!» Те, що кричать і говорять про нинішнього лідера Росії ще за його життя – на мою думку, значно гірше. Мене жахає припущення, що вся ця безумна війна триває лише заради того, щоб одна особа безперервно «світилася» в усіх медіа світу.

Дія «Рабинь й друзів…» якраз і відбувається у недалекому майбутньому – у 2025 році, в Україні. Війни вже немає, але проблем у людської душі – як завжди по самі вінця. Зокрема, здається мені, проблема інтоксикантів буде терзати тогочасну людину не на жарт; у романі цьому присвячено достатньо багато місця.

– Знаю, що у цього рукопису був непростий шлях до видавця. Недарма ж, напевно, кажуть, що в кожної книги – власна історія, і часом вона буває не менш цікавою і захопливою, ніж та історія, яка ховається під її обкладинкою. Розкажи, будь ласка, як «Рабині й друзі…» стали книжкою?   

– Основна проблема з друком роману полягала в тому, що деякі відомі українські видавництва побоялись видавати книгу, яка не має чіткого жанру. Мені так і написав директор одного з видавництв: мовляв, твій твір і не детектив, і не любовний роман, і не інтелектуальний роман, і не гламурний… Господи, та я й сам це знаю! Річ не в тім, щоб пройтися по давно ходжених стежках, а щоб прокласти власний цікавий маршрут. Борхес якось сказав, що кожен літературний твір має свій власний, унікальний жанр. Мені такий підхід імпонує найбільше, оскільки ні в чому мене як письменника не обмежує. Звичайнісінький день будь-якої людини зазвичай містить переплетіння кількох жанрів, то що вже говорити про долі багатьох людей протягом великого проміжку часу?! Як все це можна звести просто до детективу?

На мою думку, роман має радувати і дивувати, а не бути ілюстрацією збірки застарілих літературно-критичних правил. Дякую редакторам «Країні мрій» за те, що поділяють ці підходи до літератури.

– Скажи кілька слів про те, що таке проза у твоєму розумінні.

– Це – снігова куля, що котиться з гори, неминуче збільшуючись в обсязі і підминаючи під себе все більше слів, подій, ситуацій, доль. Автор повинен максимально стримувати свою волю і не втручатися в цей сакральний рух до його логічного завершення. За таких обставин неможливо спрогнозувати, що буде очікувати читача на наступній сторінці, оскільки звичайний драматургічний алгоритм змінює свою природу. Немає сенсу підганяти події, вчинки героїв під заздалегідь намічений план, тому що цей «план» вже закодований, зашифрований у попередніх сторінках, і все що потрібно – це прислухатися до інерції слів, смислів і власної інтуїції.

Така література, на мою думку, має шанси бути по-справжньому вільною, і все, що якось її в гарному сенсі слова обмежує, так це лише правда життя і правда вимислу. Порушуючи ці правила, ми ризикуємо скотитися або в публіцистику, або в журналістику, або туди, де нас взагалі перестануть розуміти.

– Яким ти бачиш ідеального читача «Рабинь і друзів пані Векли»? Для кого, власне, писалася ця книга?

– Швидше за все, це людина з вищою освітою (але зовсім не обов’язково), що має не стільки звичку, скільки потребу читати. Читання для нього – це не спосіб «вбити час», «відволіктись», а спосіб думати і відчувати. Він може не завжди погоджуватися з героями і навіть буде критикувати деякі події, але його не потрібно переконувати, що світ складний, неоднорідний і непередбачуваний. Мій читач не любить, коли йому лестять і потурають в його слабкостях, він хоче в процесі читання ставати сильнішим і мудрішим. Переконаний, в Україні таких людей – десятки тисяч. Мені чомусь здається, що 60 відсотків з них – жінки.

– Особисто в мене після прочитання виникло відчуття, що мусить «бути далі», бо з твоїми героями не хочеться розлучатись. Чи замислювався про ймовірність продовження цієї книги? Які ще теми цікавлять тебе у творчості? Якою буде наступна книга Олега Полякова?  

– Хочу тебе розчарувати – герої цього роману, на мою думку, вичерпали себе. Сказали читачам все, що хотіли, у різний спосіб відкрилися, пожили, скільки їм судилося, і відлетіли кудись у свій літературний вирій.

Так, я погоджуюсь, що головні герої роману начебто спинились у своєму сюжетному розвитку на півдорозі, і їм теоретично можна дати друге життя, поселити в наступному романі під умовною назвою «Хто викрав пані Веклу?» (або ще якось). Однак, якщо не зраджувати вищезгаданій концепції, що кожен роман має свій унікальний жанр, то окрім формального збігу імен героїв нового роману нічого не об’єднуватиме з героями попереднього. Це вже буде не справжня Векла, а якась підробка.    

Тому почав працювати над зовсім іншим романом. За умови, що його герої не будуть надто вередливими, маю сподівання фінішувати у 2015 році. Якщо у «Рабинях і друзях…» я спробував зазирнути у душу української людини недалекого майбутнього, то у наступному романі роблю спробу зазирнути у душу людини недалекого минулого. Зазирати у минуле – не менш цікаво і складно, ніж у майбутнє, адже ні першого, ні другого об’єктивно не існує. Те, що ми сиділи десять років тому на оцій лавці в оцьому парку, така ж гіпотетична думка, як і та, що ми там сидітимемо колись.

Щодо тем, які мені цікавлять… Важливо не що, важливо як. Тому події у провінційному дитячому садочку можуть бути не менш несподіваними, захопливими й божевільними, аніж у найкрутішій божевільні світу, де організовано з’їзд маніяків усіх часів і народів.

Розмовляла Вікторія Гранецька

22.12.2014

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.