Поліна Кулакова: «Незнайомці стають «донорами» для персонажів моїх книг»

Фото авторки: Romana Yaremyn

Про цю дивовижну молоду письменницю шанувальники гостросюжетної прози дізналися 2014 року, коли з’явився її дебютний роман-горор «Я пам’ятатиму твоє обличчя». Далі — детективний трилер «Корсо» (2017 р.), що після нього читачі, затамувавши подих, очікували на нову книгу Поліни Кулакової. І нарешті в березні 2019-го у видавництві «Дім Химер» виходить друком «Дівчина, яку ми вбили» — напружений психологічний трилер про почуття провини із минулого.

— Поговорімо одразу про книжки. «Дівчина, яку ми вбили» — твій новий, наразі третій роман, який вийде друком цієї весни. Ти навдивовижу послідовна у творчості й вірна обраному жанру — це знову ж таки трилер з елементами горору та детективної загадки. І в той же час новий роман вельми відрізняється від обох попередніх книг — тут більше психологізму, яскравіше промальовані персонажі, геть інша композиційна побудова твору. Зрештою, чимало закордонних бестселерів написані саме в жанрі психологічного трилера. То що це — письменницьке «дорослішання» чи пошук ще однієї нової ніші у досі незаповненій сучасній українській літературі?

— Іноді мені здається, що не я обрала жанр, а він мене. Зачитуватися детективами, трилерами та літературою жахів почала ще у середній школі, і тоді ж з’явилися мої перші літературні спроби у короткій прозі. Власне, саме тому, коли я взялася за перший роман, сумніву у виборі жанру взагалі не було.

Щодо книги «Дівчина, яку ми вбили» — то історія доволі цікава. Найперше, починаючи роботу над цим текстом, я поставила собі кілька нових завдань. По-перше, оповідь мала вестися від першої особи. Мені завжди легше було залишатися третім, стороннім голосом у текстах, але тут довелося перебудувати свою манеру письма. По-друге, роман планувався таким собі літературним слешером (хоча цей жанр і притаманний для голлівудського кіно), але з глибшим змістом та психологізмом. Зрештою, як на мене, вийшов цікавий гібрид місцями кривавого жахастика з психологічним трилером.

— Коли я читала цей твір в рукописі, у мене тремтіли руки від емоцій, які вирують на сторінках роману. І потім ще довго прокручувала його в голові, роздумуючи про вчинки та долі героїв, — таки недарма тут наліпка 16+) А чим особисто для тебе є нова книга? Що найважливіше ти хочеш, аби читачі в ній побачили?

— Процес писання був емоційно складним. Події, які розгортаються в книзі, я прокручувала в голові, наче кіно. Я чітко бачила кожного персонажа й пропускала крізь себе всі його думки, почуття та дії. Деякі окремі сцени я писала, плачучи.

Насамперед для мене це історія, яка змушує замислитися над собою. Проаналізувати власні слова та вчинки, що можуть призвести до чужого горя, адже геть усе в нашому житті рано чи пізно має певні наслідки. Саме тому в творі піднімаються теми булінгу, зловживання алкоголем, агресії.    

— Цікаво, що в основі «Дівчини, яку ми вбили» — реальна історія. True story особливо вабить читачів, тому що справжнє життя почасти неймовірніше за будь-яку вигадку, хоч і його набагато важче писати. Можеш трохи розповісти про цю історію? І як тобі, власне, працювалося над таким задумом? Адже історії створення романів часом бувають не менш дивовижними, аніж самі романи…

— Я б радше назвала це «натхненням із реальної історії». Справа у тому, що в дитинстві я почула від бабусі історію про дівчинку, яка трагічно загинула в їхньому дворі. Це трапилося ще за Совітів, коли моя мама навчалася у школі. Діти розклали багаття і розважалися, стрибаючи через вогонь. Сусідська дівчинка й собі спробувала. Вона була ще зовсім маленькою, вчилася у початковій школі. Під час стрибка іскра з багаття потрапила на новеньку нейлонову сукенку, яку їй купили до травневих свят, і тканина почала плавитися. На жаль, цього ніхто не помітив. Дівчинка сховалася, бо, напевне, переживала, що сваритимуть за зіпсовану сукню.

Коли ми з двоюрідною сестрою були малими, то ходили з бабусею на кладовище допомагати їй доглядати за могилою прадідуся. Могила тієї дівчинки неподалік. Не знаю, чому, але ця історія вгризлася мені в пам’ять і, власне, тому я вирішила взяти «на озброєння» цей трагічний випадок з минулого для нової книги.

— Окремої уваги заслуговує й твій буктрейлер, оскільки, як уже анонсовано, його знімала професійна команда, що працює з музичними виконавцями. Ти також була присутня на знімальному майданчику. Розкажи про цей досвід – як відбувається підготовка до зйомок, написання сценарію, підбір акторів? Що відчуваєш, коли твій роман оживає на екрані?

— Це була доволі складна робота, адже ми все зробили власними силами —  написали сценарій, розписали його по кадрах, знайшли людей для зйомок, підібрали реквізит та використали авторську музику.  Переважно такі ролики в Україні монтують з готового матеріалу із Youtube (за винятком кількох авторів), тому було дуже цікаво спробувати зняти майже справжній фільм на дві хвилини. Ще один виклик, з яким, я сподіваюся, ми впоралися.

Напевно, найскладнішим завданням було знайти дітей для участі у зйомках. Але тут мені пощастило — на оголошення відгукнулося чимало людей. Наступна складність — потрібно зібрати всіх на вулиці (в листопаді), привести на околицю міста майже на увесь день, розпалити багаття (і це все так, щоб ніхто не викликав поліцію). Також ми мали домовитися з їхніми батьками, зібрати дозволи, організувати обід та перекуси. До слова, діти, які долучилися до зйомок, виявилися неймовірно талановитими.

Зйомки буктрейлера — це фантастичний досвід. Насправді це був один з кращих днів у 2018 році! А ще я дуже багата людина, адже маю неймовірних друзів. Власне, без їхньої допомоги  цей проект не зміг би втілитися у життя.

— Знаю, що ти поєднуєш літературну працю з основною роботою, далекою від письменництва. Це складно, особливо якщо говорити про велику прозову форму. То яким чином вдалося між іншим завершити аж три романи? Як відпочиваєш і як зазвичай облаштовуєш собі творчий процес? 

— Відверто кажучи, часом мені буває дуже складно поєднувати роботу та літературу. Іноді здається, що в мене роздвоєння особистості (сміється). Одна Поліна вже багато років працює в сфері торгівлі, тривалий час займає керівні посади; інша Поліна — це книжковий хробак, що ніколи не випускає з рук книгу та постійно вигадує сюжетні лінії, уявляє персонажів і, зрештою, сідає писати. Іноді мене спокушає мрія займатися тільки літературою. Проте я людина, котрій життєво необхідний постійний рух. Я можу говорити, що дуже втомилася, навіть відверто скиглити, та коли випадає можливість відпочити — не можу всидіти на одному місці бодай кілька годин. Ліниве вилежування на пляжі — це не для мене і не про мене.

А ще основна робота — це постійне джерело натхнення. Мені доводиться щодня спілкуватися з дуже великою кількістю незнайомих людей. Чимало з них якраз і стає «донорами» для персонажів моїх книг.

Пишу в перервах між основною роботою. Переважно це вихідний день або відпустка. Саме з цієї причини (за одинадцять років безперервного стажу по трудовій книжці) я лише один раз їздила відпочивати, як це роблять нормальні люди :)

На написання однієї книги у мене в середньому йде рік, тоді ще від кількох місяців до року — на «відлежування» рукопису та редагування. Моя зона комфорту при роботі з текстом — це порожня квартира, старенький комп’ютер, зібраний колись по деталях моїм старшим братом, багато чаю та освіжаючий душ в перервах. Не можу писати, коли хто-небудь є вдома. Я люблю зачитувати написане вголос, ходити по кімнаті туди-сюди після завершення чергової сцени. Погодьтесь, це виглядає дивно й може заважати іншим.

— І наостанок — традиційне запитання. Над чим зараз працює або планує працювати Поліна Кулакова, щоб і надалі тішити своїх читачів якісними трилерами (чи не трилерами)?

— Після того, як «Дівчина, яку ми вбили» пішла в роботу до видавництва, я взялася за наступні тексти. Станом на сьогодні розпочато два романи. Один з них пишеться в моєму «класичному» жанрі, який дедалі більше схиляється до психологічного трилера, проте поки що я його відклала до шухляди. Інший текст про наболіле. Я планую завершити його в першу чергу. Там підніматимуться теми, які я побіжно зачіпала в усіх попередніх книгах, але тепер хочу зробити їх центральними. Гадаю, жанрову нішу цього твору можна окреслити як щось середнє між соціальним трилером, літературою жахів (без містичної складової) та драмою (але без «мила»).

 

Розмову провела Вікторія Гранецька

Ілюстрації: стоп-кадри з буктрейлера, обкладинка (© Влад Сорд)

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.