Сергій Рибницький: «Посміхайся, не роби різких рухів, намагайся більше погоджуватись — і тебе випустять звідси»

Фото з архіву автора

Вінничанин Сергій Рибницький — здається, один з найбільш загадкових сучасних українських авторів. Про нього дотепер відомо небагато — поет, прозаїк, фотограф, книжковий оглядач, Чарівні Блохи Святого Антонія. 2018-го в «Смолоскипі» вийшла друком його збірка оповідань «Я — кисень»; на підході нова книга, що готується у видавництві «Дім Химер». Вже за традицією, ми зібрали для Сергія запитання «із залу» (цього разу наші читачі перевершили самі себе), тож вийшла така собі віртуальна прес-конференція, яку наразі пропонуємо до вашої уваги:

— Сергію, уже цієї весни в новому видавництві «Дім Химер» виходить твоя друга «сольна» книга (назва якої поки що тримається в секреті). Відтак цікаво — ти не боявся довірити свій рукопис новоствореному видавництву? І чому така завіса таємничості довкола цієї книги?

— Ні, не боявся — рукописи це паростки для цвітіння книгами у світі, і тому не надто переймаєшся тим, скільки часу існує видавництво, коли воно готове видати твою книгу. Крім того, співзасновниця видавництва Вікторія Гранецька раніше писала передмову до моєї збірки оповідань, редагувала тексти, що розсіювало будь-які мої страхи й сумніви. Єдине, щодо чого я сумнівався — назва книги. Чи варто озвучувати її передчасно і тим відлякувати або ж відштовхувати читача? У віртуальному просторі своє сприйняття назв і обкладинок, а от наживо, коли люди триматимуть книгу в руках, вони сприйматимуть її зовсім по-іншому. Звідси й уся таємничість.

— Епатажна назва для того, щоб привернути увагу читачів, чи в ній є прихований зміст твору?

— Так, і разом з тим це діє як електромагніт, який не варто запускати передчасно.

— Чи не спричинить вихід вашої книги спалах злочинності? Адже межа в кожного різна і всі сприймають термін «злочин» по-своєму.

— Така загроза завжди існує. Проте якщо під впливом страху автор почне «пом’якшувати» розповідь, це може спотворити первісну ідею. Тому варто на початку таких книг зазначати, що сама історія є вигадкою автора і її не слід сприймати як приклад для наслідування чи заклик до дії. По-друге, злочин краще показувати як злочин з усіма наслідками і в усій його потворності. Це є завданням книги — показувати більше, глибше і безкомпромісніше, хоча персонажі до злочину й матимуть різне ставлення. Також слід не забувати, що злочинність провокують не лише книги і далеко не книги, від злочинів ніде не подінешся, а от побачити наслідки злочинів дано небагатьом. Ми не зможемо сховатися від цього світу, і потворна сторона постане перед нами якщо не на сторінках книг, то, наприклад, в діях нашого сусіда.

— Від чого довелось відмовитися для написання книги?

— Звісно, в першу чергу постраждав сон. Мабуть, саме з того часу в мене виникла звичка лягати пізно — о першій годині ночі чи о другій, незважаючи на те, що завтра на дев’яту ранку необхідно вже відкривати книгарню і бути на роботі не менше дванадцяти годин. Певною мірою, цей процес виснажливий і стає своєрідним замінником якимось радощам в особистому житті. Під радощами я маю на увазі побутові справи і стосунки з іншими людьми. Крім того, такі книги часто пишуть не від задоволення життям, а навпаки: ти хочеш щось надбати, «вхопити бога за бороду», і тому моя книга є не символом недоспаних ночей, а розвитком певних ідей, отримання відповідей щодо оточуючого світу.

— Тут я реально заінтригований. Питання: ставлення автора до «Механічного апельсина» (і Берджеса, і Кубрика)? Дякую за відповіді.

— Уперше «Механічний апельсин» я дивився десь в середині нульових років, а після перегляду прочитав книгу. Більше враження на мене справив саме фільм Кубрика, де головний герой під звуки музики Бетховена постав уособленням молодого покоління, яке готове чинити над людьми абсурдне і неконтрольоване насильство, тоді як старше покоління замість шоку, замість протидії — практично приймає жорстокість молоді як даність, як «нормальність». Разом з тим, показано й інший бік медалі — позбавлення людини (страшного лиходія) тяги до насильства, і що від цього суспільство нічого не виграє, демонструючи свої темні сторони. В пам’яті відклався саме фільм Кубрика, роботи якого я переглядав неодноразово, проте й книга Берджеса має свої особливості, одна з яких — молодіжний сленґ, оскільки мова ведеться від імені головного героя. Тому я люблю обидва варіанти «Механічного апельсина», який демонструє насильство з більш органічними акцентами й цілісніше, ніж, наприклад, «Дім, який збудував Джек».

— Ставлення автора до анархії та охлократії?

— Обидві ці форми правління для мене є неприйнятними, оскільки тяжіють до самознищення. Різниця в тому, що анархія більш романтизована для вольових осіб, а охлократія — це антиромантизм, це споживацтво, це абсолют корупції. Цікаво, що в певний момент ці форми правління можуть мати спільну точку переходу, немов одне стає відплатою за інше, доти без чіткого порядку слідування одного за іншим.

— Яких трьох авторів вам читати найцікавіше?

— Франц Кафка, Джек Керуак і Палем Вудхаус — абсурд, любов і сатира як три кита, на яких тримається сучасне життя.

— Здається, вам подобається Флобер. Чи має його твір «Спокуси Святого Антонія» вплив на вашу творчість?

— Ні, псевдонім «Чарівні Блохи Святого Антонія» вигаданий випадково, і я в одному тексті колись використав Святого Антонія Падуанського з його дивом, коли він читав проповідь рибі.

— Бароко буде?

— Якщо питання стосується книги, то там буде трохи рококо, а так сьогоднішній культурний спадок ще трохи містить у собі бароко.

— Насильство потрібне?

— Насильство буває різним. Наприклад, іти вранці на роботу через необхідність заробляти гроші — це також насильство, нехай і над собою. Якщо ж задерти планку лише до завдання людині фізичної шкоди, тоді таке насильство не потрібне. Проте завжди залишатиметься в когось спокуса зробити винятки із правил з відповідними наслідками.

— Як автор ставиться до головного героя і чи має щось спільне з ним? Якщо так, то що?

— Ставлення до головного героя певною мірою суворе, також я доволі сильно переживаю його імпульси, сльози і розгубленість. Це не любов, це емпатія. Ми з головним героєм — крихкість та непевність сучасних усталених норм, їхнє фактичне банкрутство. При цьому ми продовжуємо номінально коритися обставинам.

— Філософське: якщо вбивати, і вбивати, і вбивати, маючи право, чи вартий такий герой співчуття?

— Як на мене, співчуття не повинно підпорядковуватись певним законам чи вимогам. Співчуття породжується саме по собі. Можна стати на бік героя, який убиває лиходіїв, мститься, вершить правосуддя, але це впирається у визначення: хто такий лиходій? що таке помста? справедливість? правосуддя? Кожна людина має власні уявлення і водночас ми орієнтуємось на певні колективні уявлення. Тобто, єдиного вичерпного визначення, розуміння ми не маємо, а діємо за принципом «око за око», виходячи з конкретної ситуації. Відповідно, співчуття до того, хто має право, і до того, хто його не має, — досить спонтанне. Я не можу твердо сказати, що співчуття обов’язкове, але якщо воно виникає, то не потрібно його соромитися.

— О, слава всевидящему розуму! Сподіваюся, котики в тексті будуть? Початок промоції вразив, цікаво подивитися, що буде далі.

— Котики будуть, але їхній долі не позаздриш…

— Як автору-інтроверту пережити автограф-сесію?

— Це одна з найбільших пасток буття, коли ти собі тихо пишеш книгу, думаєш її видати, а ціна — певна публічність, виривання із зони комфорту, що, як на мене, не є надто корисним. На гучних заходах, під час спілкування з великою кількістю людей, наприклад, я гублюся і поводжусь стримано, посміхаюсь, а в голові приблизно такі думки: «Посміхайся, не роби різких рухів, намагайся більше погоджуватись — і тебе випустять звідси». Не те, щоб я не люблю людей, але інстинкт самозбереження знає свою справу. А ще, коли в тебе саме триває процес написання, то слід публічні заходи дозувати, аби не вилетіти з колії творчого процесу. Тому як пережити автограф-сесію, коли ти інтроверт — такої рецептури я не знаю, але був би вдячний, якби подібну книгу написали й видали.

— І на завершення розмови — питання від редактора. Якими Сергій Рибницький бачить свої наступні книги?

— Це пазли і задзеркалля, блукання головних героїв окупованим містом, почутими легендами та нічними сільськими дорогами. Це нескінченні діалоги про щоденні речі, в яких персонажі шукають вихід чи висувають версії подій, про які їм насправді нічого не відомо. Це відлуння конкретних образів, які котяться сюжетом, тасують людей… Тобто, простих історій від мене не варто очікувати — я не хочу, аби читач позіхав над моїми книгами. Краще нерозуміння тексту, ніж нудьга.

Матеріал підготувала Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.