Тарас Антипович: «Люблю всіх своїх героїв, навіть якщо вони повні придурки»

Фото: Вікторія Гранецька

Минулої суботи вінницька Книгарня «Є» знову була переповнена – адже до нашого міста завітав відомий український письменник Тарас Антипович з презентацією свого третього роману «Хронос», який, без перебільшень, має всі шанси стати культовим. Про «Хронос» я дізналася, випадково натрапивши на одну з рецензій в пресі. Бажання прочитати книжку виникло беззаперечно. Тож я відклала всі свої справи і також вирушила до книгарні, аби придбати нарешті омріяну новинку, отримати автограф та поспілкуватись особисто із талановитим колегою. Що з того вийшло – читайте в ексклюзивному інтерв’ю.

 − Тарасе, твій новий роман «Хронос» – явище безпрецедентне для сучасної української літератури. Як виникла така непересічна ідея?

− Мені в останні роки почало здаватися, що наш час марнуємо не ми, а хтось інший. Якщо країна двадцять років підряд топчеться на місці і вирішує ті самі світоглядні питання, що і в кінці 80-х, це значить, що влада вкрала у неї весь цей час. Мені хотілося написати роман про крадіжку часу. Вийшла універсальна фантастична оповідь, але з суто українськими алюзіями.

 − Які особисто в тебе стосунки з часом?

− Люблю марнувати свій час із користю. Коли збоку здається, що я нічого не роблю, це не зовсім правда, бо внутрішня робота триває – я фантазую і вигадую сюжети. Мені жаль тратити час на офісну роботу в чужому режимі й чужому форматі, хоча й на це періодично доводиться йти з матеріалістичних міркувань.

− Чи є в твоєму житті щось таке, на що постійно не вистачає часу, і ти відкладаєш його на потім?

− Я не встигаю прочитувати книжки, які купую. І вони лежать на поличках, а я тим часом уже купую нові. Чим більше читаю, тим більше відчуваю брак ерудиції.

 − Кілька слів про персонажів «Хроноса». Їх дуже багато, жоден не схожий на іншого, але всі, як один, виписані майстерно й реалістично. Мої читацькі симпатії одразу завоював театральний актор Торн, злочинець-рецидивіст Марк Патон, стриптизерка Аврора та, звісно, дельфіни. Про них хочеться читати ще і ще. А як ти ставишся до кожного зі своїх героїв?

− Я люблю всіх своїх героїв, навіть якщо вони повні придурки. Це важливо для автора. Бо я, пишучи, населяю героями себе, як багатоквартирний будинок. Вони живуть у мені на час написання книжки, і якби я їх ненавидів, було б важко носитися з усіма тими емоціями.

 − Про кого було писати найлегше, про кого найважче?

− У моральному сенсі все писалося легко – навіть монолог священика, який є своєрідною саркастичною молитвою. Найбільше інформаційної підготовки потребувала новела про афаліандрів – дельфінолюдей. У ній я використав дані військових досліджень, експериментів із дельфінами, про які читав і дивився фільми. Дельфіни за інтелектом не поступаються людям, причому в них є сильні моральні бар’єри, які не дозволяють шкодити розумним істотам. Дельфіни не раз рятували людей, але зашкодити нам вони не можуть. Трагедія в тому, що в цих стосунках нема симетрії: люди завдають дельфінам істотної шкоди.

− Чи матимуть читачі нагоду знову зустріти когось із цих героїв у твоїх наступних творах?

− Навряд чи. Мені не цікаво писати продовження попередніх книжок.

 − Як дивляться друзі та родина на твою творчість? Хто твій найперший читач?

Друзі й родина люблять мою творчість. А найперший читач – моя дружина, якій я показую свої рукописи. Ми з нею вже проминули стадію романтичних лестощів. Тому вона каже мені все, що думає. І часто критикує мої тексти жорсткіше, ніж будь-який критик.

 − Стендаль вважав, що письменник не повинен думати про критику, так само як солдат – про шпиталь. А яке ставлення до критики у письменника Тараса Антиповича?

− Письменник потребує критики, якщо вона слушна і фахова. Навіть якщо вона вказує на його провали, це неприємно, але це – запорука того, що автор спробує уникнути помилок у своїх наступних книжках. Інша річ, що у нас нема по-справжньому авторитетних літературних критиків, як у Німеччині той же Марсель Райх-Раніцкі, чия думка впливає  на рівень продажу книжок.

− Кого з сучасних українських письменників ти читаєш із задоволенням? Чому?

− Напевно, нічого оригінального не скажу, якщо назву серед улюблених прозаїків Тараса Прохаська. Він унікально мислить на письмі. Андруховича люблю як тонкого стиліста. Люблю трагічно-стьобного Іздрика, хоч останнім часом він схиляється до надто абстрактного письма, яке мені не зрозуміле. Люблю добрих письменників, про яких мало чути в ЗМІ – це, зокрема, Кость Москалець, Леонід Кононович, Василь Портяк. Оксана Забужко вразила романом «Музей покинутих секретів». Ця річ недооцінена і критиками, і журі наших літературних премій. Вона багаторівнева, ювелірно зроблена. «Музей…» – найсильніший український роман останніх років.

 − Що б ти побажав молодим поетам та прозаїкам, які лише розпочинають свій шлях на літературний Олімп?

− Я – не поет, тому не знаю, чого побажати поетам. А прозаїкам – добрих ефектних сюжетів, свободи і праведної злості!

 Розмову провела Вікторія Гранецька

 02.11.2011

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.