Тіна Гальянова: «Малюю задля терапевтичного ефекту»

Фото зі сторінки Facebook

Навесні 2019-го у новоствореному видавництві «Дім Химер» виходить друком «Химеросховище» — сьома книга відомої вінницької письменниці Тіни Гальянової. З цієї нагоди ми вирішили поспілкуватися із Тіною, аби провести читачів за лаштунки її творчої «кухні». Про непояснювану містику, яка супроводжує авторку та її тексти, улюблену літеру, з якої починаються назви її книг, захоплення ілюструванням та плани на майбутнє — читайте у свіженькому інтерв’ю :)

— Вітаю, Тіно! У літературній творчості, здається, не існує такого, чого б ти не вміла: маєш чотири видані поетичні збірки; у великій прозі — два романи; і нарешті — двадцять шість оповідань, які наразі увійшли до збірки «Химеросховище», що її читачі побачать уже цієї весни. Цікаво, як ти все встигаєш, і в якій літературній формі почуваєшся найбільш комфортно?

— Вітаю, Вікторіє! Не знаю, чи можна стверджувати, що все умію, але принаймні пробую. Чи вдається це мені — нехай вирішують читачі. Однак ти права — я залюбки пишу як поетичні, так і прозові твори. І наразі не можу сказати, що саме мені подобається більше. Річ у тім, що процеси написання віршів, оповідань та романів настільки відрізняються, що обрати щось одне, а інше виключити — просто неможливо. Тож найоптимальніший варіант — поєднувати, чергувати роботу над поезією і прозою. Хоч якщо говорити про комфорт, то найбільше мені, мабуть, подобається писати оповідання, бо це щось середнє між віршами, для яких головним є натхнення, та великими романами, які потребують наполегливої довготривалої праці. Короткі ж прозові твори дають мені можливість розповісти цікаву історію, не затративши водночас багато часу, якого завжди бракує.

А от чи все я встигаю? Насправді часу не вистачає на втілення навіть половини тих задумів, які є в моїй голові. Але так, мабуть, скаже кожен письменник…

— Знаю, що «Химеросховище» має власну історію — 2011 року частина оповідань була опублікована в альманаху «Нова фантастична проза», і за цю публікацію ти отримала Міжнародну премію ім. Олеся Гончара. Станом на сьогодні до збірки додалося нових творів, тож тепер це окрема книга із вельми нетиповою композиційною побудовою. Розкажи трохи про неї, аби заінтригувати своїх читачів.

— Так, моя нова книга має назву «Химеросховище», проте однойменна повість у химерах, яка й здобула згадану перемогу і була опублікована, є лише частиною збірки, а саме — першим розділом. Додалося ще два, кожен з яких має власну концепцію. Усі вони різні, проте поєднані певною числовою послідовністю. І якщо в першому розділі (хто читав «Химеросховище», той знає) тексти компонуються за годинами однієї доби, то в другому рахунок оповідань іде вже за тижнями, а в третьому — за роками. Це, в першу чергу, свідчить про плин часу, про його постійне пришвидшення…

Стосовно змісту, то моя проза залишається наділеною різними містично-фантастичними елементами, що, однак не заважає піднімати гострі актуальні питання сьогодення.

— Малювання загадкових абстракцій — твоє нове захоплення, відтак ця збірка оповідань вийде з авторськими ілюстраціями, що теж має стати приємною несподіванкою для поціновувачів містичного та фантастичного. Коли ти почала малювати і чи плануєш далі розвивати цей талант?

— Малюванням захоплююся ще з дитинства. Свого часу навіть навчалася у школі мистецтв. Однак, на жаль, художню освіту не здобула, тож образотворче мистецтво залишилося на рівні захоплення. Або навіть своєрідної терапії. Адже процес створення абстрактних картин має певний лікувальний ефект: заспокоює, дає можливість розібратися з думками, налаштуватися на позитив… Коли ж після таких вправ з’являються ще й малюнки, не позбавлені ідеї, композиції і загалом естетичної складової, тоді я цілком задоволена.

Таких малюнків за все своє життя назбирала багато, але вперше наважилася оприлюднити, коли ілюструвала свою третю поетичну збірку «Операція дактилем». Створювати малюнки для прозових творів — це вже складніше, адже оповідання й новели мають сюжет, тож і зображення повинні відповідати текстам. Однак я спробувала. Чи вийшло в мене — нехай оцінюють читачі.

Розвивати художні здібності, звісно, хотілося б. Зокрема, освоїти техніки, застосовувати різноманітні матеріали. Адже малюю я звичайними гелевими ручками, тож високим мистецтвом це не назвеш. Чи вдасться мені втілити цю свою мрію — не знаю. У будь-якому разі малювати продовжуватиму, хай навіть і лише задля терапевтичного ефекту (сміється).

— Помітила, що довкола твоїх творів витає якась невловима і непояснювана містика — одного разу ти написала оповідання про трамвайну аварію, і невдовзі це сталося в реальному житті у Вінниці (на щастя, ніхто не постраждав). А нещодавно ми домовились, що за кілька днів опублікуємо на сторінці видавництва твоє оповідання про Країну снігу. Я трохи хвилювалася, аби сніг цього дня знову не почав танути (і тим самим не «порушив» атмосферу нашої публікації :)), проте з самого ранку й до вечора тривав такий снігопад, ніби на замовлення)) Як ти гадаєш, це випадкові збіги, чи твої тексти справді притягують й активізують певну магію? І чи траплялися з ними ще подібні історії?

— Ось і в тебе є особисте спостереження стосовно моїх текстів :) Насправді я сама й багато інших людей часто відзначали, що написане мною має властивість здійснюватися в житті. Ба більше — мій другий роман «Ходжа» присвячений саме темі відповідальності письменника за свої твори, адже там ідеться про те, що описані в книгах події можуть відбуватися в реальному житті. Власне, до такої думки мене й підштовхнув особистий досвід. Проте тут варто бути обережним, бо часто втілюються не дуже приємні речі. І мої ж читачі застерігали мене не писати песимістичних історій, моторошних, чим я доволі часто грішу. Тому останнім часом намагаюся створювати більше світлих текстів, життєствердних. На всяк випадок :)

— Ще одна цікава особливість письменниці Тіни Гальянової — для своїх прозових творів вона обирає назви, які неодмінно розпочинаються з літери «Х»: «Химеросховище», «Ходжа», «Ходіння Туди і Назад»… Можеш розповісти, з чим це пов’язано, і як працює цей своєрідний творчий ритуал?

— Знову доведеться вдаватися до містики :) Ця дивна звичка також виникла на основі певних спостережень. Був у моєму житті період, коли я активно почала брати участь у різноманітних конкурсах. Я надсилала як поетичні, так і прозові твори на здобуття різних премій, грантів… Це були і добірки, і окремі твори. Усіх їх я називала. Першою серйозною перемогою стала премія Гончара за збірку «Химеросховище». Коли ж пісня під назвою «Харакірі» здобула диплом на «Коронації слова-2012», я замислилася, адже серед усіх назв конкурсних творів лише переможні починалися на літеру «Х». На той час у мене був написаний роман «Муза на одну книжку», який я теж надіслала на «Коронацію слова». Проте, на жаль чи на щастя, він пройшов повз увагу журі. Але я сприйняла це як знак, що твір потребує доопрацювання. Що й зробила, після чого відправила роман на конкурс наступного року. Проте вирішила змінити й назву. Якщо мені так щастить з літерою «Х», чому б і тут не застосувати це правило? Так і з’явився роман «Ходіння Туди і Назад», який нарешті став дипломантом «Коронації слова», а згодом вийшов друком у «Клубі Сімейного Дозвілля».

Можливо, це лише збіг. Але якщо віра в магію цифр допомагає перемагати, то чому б цим не скористатися? Хоча після того більше я не перевіряла на конкурсах «везучості» своєї літери, а роман «Ходжа», певно, за інерцією так назвала. Наразі працюю над іншими творами, і спосіб їхнього називання урізноманітнюю.

— Не можу не згадати й про численні радіопостановки твоїх творів та екранізацію оповідання «Наречена», яке теж увійшло до «Химеросховища». Що відчуває автор, коли його тексти оживають у нових форматах, адже кожен письменник мріє почути й побачити своїх персонажів у виконанні професійних акторів?

— Власне, з радіопостановок усе й почалося. Я тривалий час працювала на радіо, де мала авторську програму «Радіотеатр». Її завданням було інсценувати твори українських авторів — як класиків, так і сучасників. Співпрацювала з акторами нашого Вінницького муздрамтеатру імені Садовського. Тоді я й познайомилася з молодим актором та режисером Артуром Константиновим. Саме він зацікавився моїм оповіданням «Наречена» і запропонував створити на його основі короткометражний фільм. Звісно, я погодилася. У сам процес не втручалася, тому й дуже хвилювалася — яким же буде кінцевий результат? Чи вдасться режисерові передати мій задум? Однак після перегляду залишилася задоволена — Артурові цілковито вдалося відчути мій твір і чудово передати його на кіноплівці. За що я дуже йому вдячна. Фільм уже демонструвався на місцевому телебаченні, можна його переглянути і в Інтернеті. Ну й звісно, дуже хотілося б, аби це була не остання моя кіноробота.

— І вже звичне «письменницьке» запитання — що пишеться зараз і чим збираєшся дивувати читачів у наступних книгах? 

— Наразі маю завершений роман (і називається він не на літеру «Х» :)). Створений в уже традиційному для мене містичному стилі. Останнім часом пишу багато короткої прози. Маю навіть концепцію для нової збірки. На жаль, давно не писала віршів. Проте з уже написаного готова книжка (теж, до речі, з ілюстраціями), яку найближчим часом планую видати.

А загалом ідей у мене ще чимало, і подивувати читачів, сподіваюся, теж вдасться! Зокрема, хотілося б розширити свій кругозір і опанувати й інші галузі мистецтва, хоч би й театр чи музику. Думаю, там би теж могла знайти застосування деяким своїм умінням.

Розмову провела Вікторія Гранецька

Ілюстрації: © Тіна Гальянова, обкладинка (© Влад Сорд)

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.