Валерій Верховський: «Українці жили б набагато краще і без нафти, і без газу, якби кожен просто робив свою справу»

Фото: Ігор Бойченко

З Валерієм Верховським – кримським письменником-фантастом я познайомилася під час творчої зустрічі-дебатів у Херсоні. Того ж таки дня отримала від автора в подарунок його книгу «Ера електрики» (з автографом) й одразу ж узялася до читання. Збірка вразила розмаїттям ідей та доброю авторською мовою, проте не раз я зупиняла себе на думці, що от, оповідання прочитане, а бажання знаходитись в оточенні його героїв так швидко не минає. Саме із цим питанням-побажанням (користаючись особистим знайомством:) звернулася до Валерія Верховського. Вийшло ексклюзивне інтерв’ю, яке наразі пропоную вашій увазі.   

− Пане Валерію, в 2011 році вийшла збірка ваших оповідань різних років під назвою «Ера електрики», куди увійшла й повість «Ненаситець». Розкажіть, будь ласка, про цю книгу. Чи маєте ви, як автор, серед власних оповідань найбільш улюблене? Яке з них писалося найважче, яке – найлегше?

− Улюблене оповідання… Усі вони улюблені, можливо тому, що насправді я написав утричі більше оповідань, і до книжки твори, за які мені було б соромно, просто не потрапили. А найважче писалася «Форма існування», я створив сім принципово різних його варіантів, і той варіант, що увійшов у збірку, відрізняється від першого невпізнанно. Легко пишуться гумористичні оповідання, котрих у книжці рівно половина. І, на щастя, читачам весела фантастика подобається. 

− В основі кожного з ваших творів закладена сильна й непересічна ідея, що її, на мою думку, цілком вистачило б і на яскравий динамічний роман. Особливо, якщо говорити, приміром, про такі оповідання як «Відкриття Джоконди», «Бебі – найкращий подарунок».  Де ви берете такі ідеї? І чи є шанс у котроїсь із них справді колись перетворитися на роман?

− Ідеї просто виникають самі. Головна умова — думати про життя, про світ, про його закони, а не про те, як написати текст визначеного обсягу до певної дати. Насправді у житті можна почерпнути купу ідей. Мене прикро дивують деякі наші літератори, котрі пережовують поцуплене в книжках інших літераторів, і так до безкінечності. Або поцуплене в телесеріалах.

 «Джоконда» це перероблене моє оповідання «Планета-рай» 1995 року, точніше, я переробив лише один абзац з цього оповідання, в якому розповідалося про відкриття планети. А сама ідея насправді не нова. Про те, що за Сонцем від нас може ховатися інша планета, двійник Землі, писали і на давньогрецькій і на санскриті… Можливо, якісь ідеї з ранніх оповідань я розвину, хоча в мене постійно виникають нові задуми, і зараз я хотів би втілити у нових повістях і початому романі саме їх.

− У вас багатий життєпис – за фахом ви геолог, приймали участь в експедиціях, змінювали різні професії, наразі ж займаєтесь дослідженнями у новій науці – соціоніці. Розкажіть трохи про неї. Як життєвий та професійний досвід впливає на вашу літературну творчість? 

− Мені пощастило знайти свою справу, те, що я вмію робити добре. Українці жили б набагато краще і без нафти, і без газу, якби кожен просто робив свою справу.

У юності я прочитав чудовий роман Кліффорда Саймака «Місто». Там був такий персонаж — марсіанин-філософ Джуейн. Цей філософ розробив вчення, яке допоможе людям краще зрозуміти одне одного, позбутися непорозумінь, дасть змогу просунутися за десятиліття на десять тисяч років. Я впевнений, що соціоніка саме те, про що мріяв Саймак. Ми можемо просунутися вперед у цивілізаційному розвитку. Увесь світ складається з часу, простору, матерії та енергії. Існує шістнадцять психологічних типів, між ними утворюються різні типи стосунків. Так само характер, чи то менталітет, цілого народу можна описати за однією з шістнадцяти схем. Різні історичні епохи, вже за моїм припущенням, мають так само власний «характер», власні (маю на увазі не одвічні, а перехідні, минущі) цінності. Фантаст за допомоги цієї методики зможе передбачити варіанти майбутнього людської цивілізації. Але це тема окремої розмови.

У літературній діяльності соціоніка може також знайти застосування. У фаховій соціонічній літературі люблять аналізувати класику: Толстого, Голсуорсі, Драйзера… Добре знаючи людську натуру, ці письменники (без жодного уявлення про соціоніку) зуміли добре виписати характери людей, їхні стосунки. Є певні закономірності й у стосунках письменника і читача — книжка автора з одним соціонічним типом має більший успіх у читачів з іншим соціотипом тощо.

− Оскільки ви письменник-фантаст, не можу не спитати: в якому часі та вимірі вам би хотілося жити?

− Мені випало жити саме у наш час і в Україні. Я вірю, що у кожної людини є якась своя місія на землі, хоча більшість свою місію ігнорує. Знаєте, зараз я вивчаю бібліографію американської фантастики тридцятих-сорокових років. Дивишся у зміст журналу «Astounding» і раптом: ось Мюррей Лейнстер «Проксима Центавра», березень тридцять п'ятого року, а я ж колись, у 1990-ті цю повість читав, ось Генрі Каттнер і Кетрін Мур «Вдалий сезон» у номері за вересень сорок шостого або початок «Міста» Кліффорда Саймака у травні сорок четвертого. Заздриш людям, котрі читали вперше ці твори, що стали класикою, заздриш Джону Кемпбелу, котрий був тоді редактором часопису та першим читачем цих оповідань. А потім доходиш висновку, що все можливо тут і зараз: українські фантасти ще напишуть шедеври, а ти їх прочитаєш, а як пощастить — станеш причетним до публікації. Нам випало жити у цікаві часи!

 Хто ваш найперший читач і критик? Кому зазвичай довіряєте читання своїх творів на стадії рукописів? Як впливає на вас думка цих людей?  

− Колись, у дитинстві, юності моїм першим критиком був мій старший брат. І досі я вдячний йому, правда, нині він читає лише завершені тексти. Я ніколи не відвідував літгурток чи літературну студію, не був присутній на якихось семінарах для молодих письменників. Диплома за фахом «Літературна робота» я не маю (а багато молодих літераторів такий отримали). Тобто, ніхто мене не вчив писати, лише на початку шляху мій брат підтримав мене порадою, а далі я розвивався самотужки. Головне, що він повірив у мій хист.

Я дуже рідко даю читати незавершені рукописи. Бо після того, як кілька людей прочитають якусь річ, вона ніби відчужується від мене. Опубліковані тексти мені взагалі вже нецікаво переробляти — немов мені вони вже не належать. Для мене найжорсткіший критик – це я сам.

− І наостанок – над чим працюєте зараз? Якою ви бачите вершину своєї літературної творчості?

− Я хочу жити в країні, за яку не соромно, і щоб у моїй країні замість нинішньої ганебної «сучлітератури» була література, за яку не буде соромно. Над цим і працюю. У моїх найближчих планах — закінчити другу книжку. А ще є плани провести конкурс україномовної фантастики. На відміну від «Коронації слова», він матиме номінації не лише роману, а й повісті та оповідання, але прийматиметься лише наукова фантастика. Тож до вершини мені далеко.

Розмову провела Вікторія Гранецька

 01.03.2012

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.