Аmore vs Morte

АМОР[Т]Е: роман / Олександра Іванюк. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 432 с.  

Про цю книгу вже багато сказано і написано, — утім, вона належить до тих направду рідкісно вартісних речей, про котрі однаково хочеться говорити і котрими хочеться ділитися, бо вони здатні змінювати на краще світ довкола. І даремно, як виявилось, я чекала кілька місяців після першого прочитання, аби трохи вляглися емоції. Книга не відпускає і не забувається, вона не піддається холодному аналізу, а варто ж розгорнути її знову — і незчуєшся, як перечитаєш удруге. Хоча ні, не перечитаєш — проживеш.

Отже, роман на основі реальної історії. З власного досвіду знаю, що такі речі пишуться найважче, хоча б, здавалося, — що тут складного для письменника? — задум та сюжет уже готові, бери й прописуй. Та папір часто нівелює те, що філігранно створене життям, реальні історії опираються авторам художніх текстів, та й зрештою вигадувати легше, ніж реконструювати те, що сталося без нас. Тож можна лише уявити, якої титанічної праці доклала авторка, аби розповісти цю історію так, що їй беззастережно віриш. І щиро захоплюєшся сміливістю та внутрішньою силою її героїні — італійської волонтерки Франчески Леонарді, яка попри біль від втрати коханого чоловіка-українця змогла поділитися історією свого кохання, і зробила це настільки відверто, чесно і безпосередньо, що аж подих перехоплює...

«У "Видавництві 21" виходить книжка, якій я пророкую екранізацію, — написав на своїй сторінці у соцмережі письменник Андрій Любка напередодні виходу «АМОР[Т]Е». —  Це роман на реальних подіях про любов під час холери — війни на Донбасі, записаний Олександрою Іванюк зі слів італійки Франчески Леонарді… Коли я вислухав цю історію ще до початку писання книги, то був вражений — настільки неймовірною вона здавалася. І як історія любові, і як історія боротьби, і як можливість глянути на події в Україні стороннім — італійським — поглядом. Попри драматизм, у ній ще й багато доброго гумору (бо часто дивитися на Україну без усмішки неможливо)».

Саме добрий гумор, з яким Франческа ділиться своїми враженнями про екзотичну для неї Україну, створює якусь особливо затишну атмосферу цього роману попри потужну драматичну складову. А ще на читача тут очікує чимало світоглядних відкриттів. Адже українська історія італійки розпочинається в домайданному Донецьку, куди вона приїздить викладати італійську мову і вдосконалювати свою російську. Саме так, це українське місто, на подив іноземців, було і є чудовим середовищем для вивчення мови сусідньої країни. Відтак ми оглядаємо його очима Франчески і дивуємося разом з нею: для тих, хто ніколи не був у Донецьку (як от я, приміром) чимало речей так само видаються химерними, а відтак приходить запізніле розуміння, чому ми його наразі втратили, — бо насправді воно ніколи по-справжньому й не було «нашим», ми такі самі «італійці» для Донецька; цим болісним, але важливим відкриттям я особисто завдячую Франчесці. І далі разом з нею відкриваю донецьку Україну — коли дівчина знайомиться із громадським активістом Юрієм Матущаком, який стане її великим коханням, стане її і нашою Україною — там, на сході. І раптом виявиться, що бути патріотом у Донецьку — це геть не те, що бути патріотом, скажімо, у Львові, де за «Україну понад усе» ти не потрапиш у «чорні» списки, не зникнеш безвісти і не помреш. У Донецьку також починається Євромайдан, який, на відміну від Євромайдану столичного, не вистоїть. А потім і війна, що від неї Юрій не зможе залишитися осторонь…

На тлі цих буремних подій постає історія кохання італійки та українця. Звісно, ще до виходу роману було відомо, що Юрій Матущак не вийшов з Іловайського котла і був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня… але ця книга не про смерть, а про любов Юрія до життя. З її сторінок проглядається не герой, закутий у безликий обеліск, а звичайний хлопець, що має непорозуміння із батьками та оточенням через власні переконання, має великі плани на майбутнє та не завжди знає, як утілити ці плани в реальному житті. Кароокий, — про себе називає його Франческа і… закохується. У стосунках з Юрієм непросто — довкола нього гуртуються патріоти, він багато часу приділяє громадській діяльності та спілкуванню з однодумцями, згодом втрачає роботу, якийсь час вони живуть на гроші Франчески, і щонайгірше — наражаючи на небезпеку власне життя в окупованому Донецьку, він ризикує і життям своєї дівчини. Дедалі частіше вона почувається тут «зайвою, чужою, недоречною», розриваючись між коханням до Юрія та сумнівами щодо їхнього спільного майбутнього. Згодом зневірюється і в його почуттях, розуміючи, що неминуче програє суперниці, ім'я котрій — Україна…

Проте Франческа не здається: «Щодня повторюю собі — наче ранкову молитву, — що скоро Майдан закінчиться, Юрій знайде роботу і почнеться справжнє життя. Тоді ми знову будемо більше часу проводити разом, ходити на прогулянки, подорожувати, спати в обіймах одне одного й кохатися щоночі, а не раз на місяць…». А це вже з листів, написаних для Юрія після Іловайського котла: «…Твій тато сказав, що у вашу останню зустріч ти повідомив йому, що збираєшся одружитися зі мною. А я дурепа, постійно сумнівалась у твоїх почуттях. Не розуміла, що тебе мучило не бажання розійтися зі мною, а бажання бути зі мною, яке розходилося з усім, що теж було для тебе важливим. Ти постійно мусив обирати між нами — своїми жінками, запеклими суперницями. Мною і Україною. Остання, як завжди, перемогла»…  

У тому, що Франческа звучить так відчутно і проникливо, велика заслуга української авторки роману. Письменниця Олександра Іванюк — випускниця Києво-Могилянської академії та College of Europe, живе і працює у Варшаві, пише дисертацію про українські політичні еліти. Саме у Варшаві вона познайомилась із Франческою, яка звернулася до неї, побачивши Олександру серед Юриних друзів у соцмережі. На той час Юрія вже не було серед живих, але Франческа мала потребу говорити про нього з людьми, які його знали та пам’ятали, і продовжувала сподіватися, що звістка про смерть, хай навіть підтверджена аналізом ДНК, виявиться неправдою. Відтак із розмови двох жінок постала книга, у котрій Юрій назавжди залишиться живим. Адже любов, помножена на смерть, дорівнює безсмертя. Це книга-пам'ять, книга-реквієм, книга-сподівання. Дуже щира і справжня оповідь, яка дає змогу глянути на Україну очима небайдужої іноземки й спробувати геть по-іншому зрозуміти самих себе.

Вікторія Гранецька

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.