Чи можна навчити мріяти?

Неболови: збірка оповідань / Юлія Ілюха; передмова Л. Денисенко; худ. К. Слонова. — Х.: Віват, 2016. — 240 с.: іл.

Якось мала розмову з близькою людиною про мрії, і от вона мені сказала: «А знаєш, я вже давно не мрію. Я лише планую». Певно що книга, про яку йтиметься далі, стане для неї гарним подарунком, такою собі енциклопедією мрій – здійснених і нездійсненних мрій інших людей, хтозна? Власне, саму книгу також можна назвати втіленою мрією, адже це авторський дебют і, що особливо тішить, один з найцікавіших та найпомітніших прозових дебютів минулого року. 

Отже, «Неболови» Юлії Ілюхи. Невеличка, проте ошатна й доладно ілюстрована збірка з одинадцяти оповідань вийшла у харківському «Віваті». Зазвичай «персональні» збірки оповідань – привілей відомих та визнаних авторів, а талановиті початківці у кращому разі можуть розраховувати на самвидав, публікації в періодиці, участь в тематичних «гуртових» збірниках, або ж на видання роману – за умови, що рукопис відзначено на котромусь із помітних літературних конкурсів. Не дивно, що більшість наших прозаїків воліє починати саме з романів. Утім, авторка «Неболовів» пішла іншим шляхом: маючи досвід у журналістиці та серію публікацій у періодичних виданнях (газета «Літературна Україна», часописи «Дніпро», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу»), вона зібрала дебютну книгу оповідань. Книгу відкривають захоплені відгуки перших читачів, серед яких знані письменники, літературні критики, блогери, телевізійники. Включно з передмовою Лариси Денисенко таких «рекомендацій» тут аж десять. Мабуть, це зобов’язує? Тексти, які сподобалося цим непересічним читачам, мусять бути неабиякими, тож і звичайний читач мимохіть налаштовується на рівень Марії Матіос та Сергія Жадана, що про них згадує у передмові пані Лариса. То що ж такого незвичайного у «Неболовах»?

Найперше, що проглядається в дебютній книжці Юлії Ілюхи, це життєвий досвід, непритаманний тим авторам-початківцям, чия найбільша мрія – якомога раніше почати видаватися. Добре, що авторка не поспішала з публікацією, натомість навчилася тонко відчувати своїх героїв, вибудовувати сюжет та композицію, працювати з деталлю, віднайшла власний стиль оповіді. Тож маємо «універсальні» історії – попри те, що події відбуваються на Слобожанщині, кожен упізнає в героях та обставинах власне місто або село. І виписані вони так щиро, що навіть найнеймовірнішим сюжетам – віриш. Звісно, помітно, що твори писалися в різні роки, відтак у порівнянні є сильніші й слабші речі (куди ж без них?), та це, що не кажіть, ознака авторського розвитку і зростання. А найважливіше – ці оповідання дивовижно здатні захопити читача в полон з першого абзацу, ба навіть з першого речення. Як от: «Неоніла Семенівна Царик, чепурна моложава бабуся, відкладала гроші одразу на дві масштабні події: онукові Миколці на перше вересня і собі на смерть». («Сеньйора Неоніла», стор. 126). Або ж: «Коли Ніна вирішила вкоротити собі віку, з її худих плечей з виразними горбиками ключиць під рябою секондівською блузою немов звалився величезний тягар». («По той бік», стор. 144). Чи, приміром: «Віра прокинулась від думки, що хоче дитину». («Жінка на полюванні», стор. 198). Правда ж, цікаво, що буде з цими жінками далі?

Саме жінки переважно є героїнями історій Юлії Ілюхи. Це дуже різні жінки – наївні недосвідчені юнки і поважні «сеньйори», матері й бабусі дорослих дітей та незаміжниці, які лише мріють народити, прості селянки і витончені міські панночки, беззахисні та безборонні і ті… що вже тримали в руках зброю на війні. Єднає їх усіх – глибока, якась аж екзистенційна самотність, від якої кожна рятується по-своєму. Проте й галерея чоловічих образів Юлії Ілюхи направду вражає: вуличний музикант-мрійник, що пропонує пасажирам метрополітену святкувати день народження Валерія Меладзе; український патріот-революціонер Олесь, який вирушає добровольцем на війну під позивним «Ленін»; осиротілий хлопчик Толя, що його маленька сестричка просить привезти їй шматочок синього-синього неба, коли брат подорослішає і вивчиться на льотчика… та й навіть старий і безнадійно хворий кіт на прізвисько Сірий, що стає останньою розрадою в житті баби Гальки, котра давно поховала чоловіка і синів, він теж, оцей кіт, є мовчазним, але напрочуд промовистим героєм, важливішим за байдужих людей довкола.  

Окремо варто відзначити й роботу ілюстратора Катерини Слонової. Кожному оповіданню передує чорно-біла композиція, до якої неодмінно слід повернутися після прочитаного тексту, тоді його зміст заграє новими барвами, навіть акценти будуть розставлені інакше. Дивлячись на ці малюнки, мимоволі починаєш мріяти… 

Щодо письменниці, то після такого вельми вдалого дебюту хочеться не менш достойного продовження. Особисто мені було б цікаво почитати роман авторства Юлії Ілюхи. І схоже, невдовзі така нагода буде: зазирнувши на сторінку Юлії у соцмережі, натрапила там на уривок роману, що над ним вона вже працює. Що ж, із нетерпінням чекаємо.

Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.