Не внаслідок, а всупереч: книга спростування міфів

Рецензія

Мовні війни: Міф про «зіпсованість» української мови / Володимир Селезньов. — Х.: Віват, 2016. — 256 с.

От уже двадцять п’ять років, як українська є офіційною державною мовою незалежної країни. Здавалося б, здобули? Та виявляється, аж ніяк. Наше телебачення досі переповнене російськомовним контентом (українські кіновиробники теж воліють послуговуватися позиченою російською, до якої звик масовий глядач), ми не маємо жодного глянцевого журналу українською (і не кажіть, що їх не треба, — державна мова мусить бути повноцінно присутня у всіх сферах життя), відтак на вулицях наших міст, особливо ж у столиці, узвичаєно лунає російська як «обрана», «елітарна», «престижна». А довкола української повсякчас точаться дискусії й суперечки, постають химерні, переважно безпідставні міфи, витворені лінгвістами-аматорами – апологетами російської в Україні.

Зокрема, побутує така собі «теорія» про неповносправність української мови: нібито це всього лиш полонізований варіант «великої і могутньої» російської. Зазвичай фахові філологи не стають до полеміки з лінгвофриками «із тієї самої причини, з якої фізики не пишуть рецензій на проекти вічного двигуна». То чи варто приділяти увагу «сенсаційним» відкриттям аматорів? Дніпропетровський мовознавець Володимир Селезньов вважає, що широкий загал має право знати історичну правду, і в своїй науково-публіцистичній праці «Мовні війни: Міф про «зіпсованість» української мови» крок за кроком блискуче спростовує численні вигадки про українську мову.

Наша мова віддавна зазнавала утисків з боку прихильників «великої і могутньої». Певну роль у вкоріненні думки про українську як суцільний клубок запозичень свого часу відіграла й російська інтелігенція — зокрема, такий знаний письменник-демократ Олександр Солженіцин писав: «…в отторгнутой Галиции, при австрийской подтравке, были выращены искаженный украинский ненародный язык, нашпигованный немецкими и польскими словами». Згадано у «Мовних війнах» і сміховинну версію, згідно якої вся Київська Русь перебралася на північний схід після котроїсь із монголо-татарських навал, а спорожнілі землі теперішньої України швиденько зайняли поляки — відтак жодних українців не існує, як не існує й української мови, культури і літератури. Звісно, історики легко спростували версію про велике переселення.

Нескладно здогадатися, кому й навіщо зараз потрібна дискредитація української мови. На думку затятих українофобів, «сегодня Украина, как никогда прежде, нуждается в придании русскому языку статуса государственного… Лишь заговорив по-русски, Украина сможет обрести подлинную независимость от Запада и одновременно войти в новый мощный союз с Россией». Адже мова давно перестала бути просто мовою, це потужний інструмент маніпулювання свідомістю мас, а «мовні війни нерідко точаться паралельно з війнами справжніми, але ще частіше їм передують».

То чи справді українська є польським наріччям, що волею випадку утворилося на основі величної російської мови? Вичерпну й аргументовану відповідь на це питання кожен охочий знайде на сторінках «Мовних воєн» Володимира Селезньова. Автор ґрунтовно досліджує першоджерела, аналізує склад та етимологію лексем, що скидаються на полонізми, і наочно доводить, що часто такими полонізмами є… питомо українські слова, адже запозичення були взаємними, жодна мова не може існувати без слів-переселенців з інших мов. Не обійшли вони й російську (у книжці наведена розлога таблиця зі списком полонізмів, що добре прилаштувалися в російській мові, оминувши при цьому українську). Що стосується спільної української лексики з російською, то тут також не все так просто й однозначно, як хотілося б російським шовіністам — здебільшого маємо справу з успадкованими словами із праслов’янської, котра побутувала в Київській Русі. І що цікаво, значна частина спадку таки дісталася українській (сюди ж належить і саме слово «мова», котре лінгвофрики вважають полонізмом, проте це чистий українізм, запозичений поляками у нас), російська ж розвивалася під впливом церковнослов’янських рукописів і просто не зберегла чимало рідних слів, а за часів царату, балів та аристократів потрапила й під суттєвий вплив французької німецької, латинської та грецької мов, про що йдеться, між іншим, у багатьох романах видатних тамтешніх письменників.

Українську тим часом спіткали переслідування й заборони з боку імперської Росії. Автор слушно наводить слова І. Нечуй-Левицького, написані після третього, найбільш жорсткого Емського указу: «Теперішня українська література далеко раніше, твердіше й виразніше, ніж великоруська, в творах Квітки, Гулака-Артемовського, такого національно-народного генія як Шевченка, якого ще не дала не тільки великоруська література, але навіть й інша європейська, дякуючи старій літературній традиції. Хоч в українській літературі й нема так багато списаного журнального й газетного паперу, як в великоруській або в польській, але діло не в папері, а в самому дусі, в самому прямуванні, котре чого-небудь варто, і більше коштує, ніж широка, просторна форма…»

Окремий розділ «Мовних воєн» відведено й для аналізу неологізмів, що неминуче утворюються в кожній мові для позначення нових понять та на заміну відверто іншомовних конструкцій (приміром, в англійській мові нове слово з’являється кожні 98 хвилин — найпоширеніша мова світу є водночас і найбільш схильною до запозичень та новотворів). Чимало звичних для нас слів свого часу були новотворами-неологізмами — особисто мені було цікаво дізнатися, що «мистецтво» та «переможець» створила Олена Пчілка, «привид» — Іван Франко, «мрія» — Михайло Старицький, «зміст» — Агатангел Кримський, «книгарня» та «рукопис» — Іван Нечуй Левицький, «халатність» — Микола Гоголь тощо. Були, звісно, й новотвори, що не спромоглись прижитися у нашій мові, та від того вони наразі не менш цікаві: математика — численниця, алкоголь — винець, атом — первець, тропіки — теплівщина, трагедія — сумногра. Натомість летовище, світлина, автівка, громада, гурт, гелікоптер та гвинтокрил добре припасувалися до її лексичного складу й залишаться там надовго. Мова сама визначає, що їй добре, а що зле. Тож трохи дивно, коли невідь звідки виринають такі перекладні покручі як от: запальничка — спалахуйка, дзеркало — пикогляд, парасолька — розчепірка, коробка передач — скринька перепихунців, собака-шукач — цуцик-нишпорка, Кощій Безсмертний — Чахлик Невмирущий та інша нісенітниця. Деякі народні «умільці» йдуть далі й Олександр Пушкін уже в них Сашко Гарматкін, Лев Толстой — Левко Дебелий, Марк Шагал — Марко Крокував тощо. Звісно, такі «новотвори» ніколи не увійдуть до літературної мови, проте для російських лінгвофриків це зайвий привід позбиткуватися з української — мовляв, дивіться, яка вона смішна. Автор «Мовних воєн» переконливо доводить, що смішною й неоковирною можна виставити будь-яку мову, і російську також. На доказ він згадує відомого за часів Катерини ІІ пуриста адмірала Шишкова, котрий так ненавидів іншомовні слова-запозичення, що геть на все знаходив питомо російські відповідники. Таким чином аудиторія в нього перетворилась на «слушалище», тротуар — «топталище», калоші — «мокроступы», фортепіано — «тихогром», егоїст — «себятник» і т. д. Не втримаюсь та навіть зацитую кумедну лінгвістичну пародію із книги: якщо перекласти мовою Шишкова російське речення «Франт идет в галошах по бульвару из театра в цирк», то вийде таке: «Хорошилище грядет в мокроступах по гульбищу из позорища в ристалище».    

Утім, Володимир Селезньов аж ніяк не має на меті навзаєм принизити російську. Кожна мова — це живий організм, котрому властиво зростати, міцніти й розвиватися у політичних, економічних та культурно-мистецьких зв’язках її носіїв, кожна мова має право бути. На думку автора, українська — не краща і не гірша, ніж інші мови, і авжеж, вона нітрохи не скидається на чийсь діалект чи наріччя; не внаслідок, а всупереч ми маємо повноцінну, самодостатню й самостійну мову. Наразі ж її поступ та розвиток залежить від нас із вами, від усвідомлення її не просто як державної, а особистої мови кожного. І, може, тоді на українських вулицях нарешті лунатиме українська мова, в сучасних текстах та мовленні поменшає прикрих росіянізмів (саме «росіянізмів», а не «русизмів», бо історично русини — це українці), а з полонізмами вже якось дамо раду. І ця книга якнайкраще тому сприятиме.

Вікторія Гранецька

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.