Нижче нуля

Точка нуль : збірка есеїв / Артем Чех. – Х. : Віват, 2017. – 224 с.

Останні три роки кардинально змінили Україну. Змінили вони й нас. Ми, українці, зіткнулися з війною – гола, боса, деморалізована пострадянська армія проти величезної загарбницької машини «братньої» країни. Світовим феноменом є те, що ми зуміли встояти. Добровольці та волонтери зупинили ворога, вгризлися в рідну землю – і цим виграли час для напівмертвих неповоротких Збройних Сил України. Хвилі мобілізації, бої, перемоги, визволення, котли, провали…

Натомість у нашій літературі з війною не дуже склалося. За винятком кількох вартісних речей, написаних тими, хто воював або волонтерив (як от Артем Чех, Валерія Бурлакова, Борис Гуменюк, Влад Сорд, Артур Закордонець, Лілія Мусіхіна, Юлія Ілюха та інші), маємо твори-«одкровення» про епічні бойові звитяги, пафос та калинову любов до України від «кабінетних» письменників, які швидко перетворили цю війну на тренд. Наразі ж у літтусовці побутує думка, що про війну не варто писати принаймні до її завершення. Ймовірно тому, що не так уже багато авторів бачили її на власні очі – й, авжеж, небагато хто візьметься прогнозувати, чим вона завершиться, – можна помилитися, як свого часу з Помаранчевою революцією. Війна – справа відчайдухів. А література – також зброя. Тож мимоволі думається – радше наша нова література прийде з війни, ніж стара піде на війну.

Артем Чех – чи не єдиний, хто з літератури вирушив на війну. Відтак до нього була прикута увага культурно-мистецької спільноти з першого ж дня мобілізації, як до персонажа реаліті-шоу. Від нього очікували великого роману. А Чех узяв і видав книжку есеїв. Дуже чесних есеїв про війну – точніше, про людину миру на війні, про свій новий досвід, про «обнулення» та переродження особистості… і про повернення, або радше неповернення з війни. Його мова прониклива та некваплива, він – не лише учасник, він ідеальний спостерігач та оповідач. Проте в нього немає карколомних сюжетів (приміром, читач так і не дізнається, чи довелося авторові вбити людину), немає крові, відірваних рук та ніг, гучних подвигів, зрад чи перемог. Натомість є «ми» і є «вони». «Ми» тут, щоб «вони» не пішли далі. Є історії інших – котрі стали побратимами автору, є життя – просте та прозаїчне, як і війна. Є люди, що тримають в руках зброю – ті, хто вчора керував бізнесом, займався йогою чи програмуванням, писав картини чи публіцистичні статті. Звичайні люди зі своїми вадами та чеснотами. Не хороші і не погані – такі ж, якими бувають усі люди за мирного життя. І є невловиме відчуття – щось дуже важливе залишилось поза кадром. Можливо, автор свідомо зоставив це для майбутнього роману (адже збірка завершується обіцянкою роману – щоправда, дещо іншого, ніж очікував би широкий загал), або ж несвідомо – тільки для себе та війни, він має на це повне право, війна диктує власні неписані правила нерозголошення.     

Поза тим, Артему Чеху вдалося показати війну та армію без прикрас. Гнилу, іржаву, забюрократизовану й просякнуту дідівщиною. Байдужу, перестрашену та безвідповідальну. Совкову. І війну – як буденність, війну – як роботу, війну – як життя. Ти вмерзаєш в неї, як жуйка в кригу. Тебе верне від армійщини, але тягне на фронт. Бо там вибухи, побратими, бухло та рідний бліндаж. І навіть здеградована система Збройних Сил не стане тобі на заваді – твоє життя, у всіх його найяскравіших тьмяних проявах, триває саме тут. На точці нуль. А часом і нижче нуля.  

Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.