Остр(і)в: інтелектуальна жіноча проза Галини Горицької

Остр(і)в: романи / Галина Горицька; худож.-оформлювач Л. П. Вировець. — Харків: Фоліо, 2016. 525 с.

Ця книга незвична вже хоча б тому, що під однією обкладинкою зібрано одразу чотири невеликі за обсягом романи. Такий формат дозволяє ґрунтовно ознайомитися з творчістю нового для себе автора, – особливо ж, якщо цей автор настільки несхожий на інших українських письменників, і теми та локації для своїх романів обирає напрочуд оригінальні й екзотичні, як на сучасну нашу літературу. Тож і книга вийшла у харківському «Фоліо», що відоме виданням цікавих та нестандартних проектів. Це вже друга книжкова публікація Галини Горицької (перший, а насправді другий за часом написання роман «Ленд Крузер Двохсотка» побачив світ 2014 року у видавництві «Український пріоритет»).

Про авторку відомо небагато – молода киянка, науковець (кандидат політичних наук), багато подорожує, бере участь в наукових конференціях як незалежний експерт (зокрема, мені вдалося натрапити на текст її доповіді під час круглого столу «Арабський світ на порозі нової епохи: від автократії до демократії» та фаховий коментар на тему «Арабська весна в Єгипті: погляд ізсередини», де аналізовано чинники революційних подій в арабських країнах). Тож стало цікаво, як людина з наукових кіл прийшла до писання художніх книг… «Якось, відкривши ноутбук, мої пальці, замість дописування кандидатської з загадкових політичних процесів арабського світу, гарячково почали щось собі виклацувати по клавіатурі, а серцебиття, в унісон з цим солодким звуком ритмічного «клац-клац», то прискорюватись, то сповільнюватись. Я відразу зрозуміла, що мій світ починає перевертатися і тепер я буду писати», – розповідає Галина Горицька.

Саме про тонкощі східних звичаїв ідеться в романі письменниці про Каїр – місто, без якого вона, за власними словами, не уявляє себе. Це історія трьох молодих жінок – українки Яни, росіянки Каті та француженки Аміни, котрих доля химерним чином зводить у Каїрі напередодні революційного 2011 року. Кожна з трьох жінок по-своєму нещасна: Яна переживає трагічну загибель коханого чоловіка, не визнаючи за собою права на нові стосунки; Катерина стала жертвою зґвалтування під час подорожі пустелею; Аміна ж побувала у «золотій клітці», що нею виявилось одруження з еміратським багатієм, а після ганебного для жінки розлучення їй не дозволяють бачитися з дочкою. Авторка по черзі розкриває історії героїнь, а потім зводить їх разом і дає кожній другий шанс. На тлі каїрської екзотики вони закохуються в це місто і в його чоловіків, багато роздумують про стосунки та шлюб, відкривають власний бізнес, заводять дітей… а тим часом у їхній маленький світ вриваються революційні дні «арабської весни».

Українська Революція Гідності теж не залишилась поза увагою письменниці: «Промайнуло чимало безжурного часу, кандидатську було захищено, а роман дописано, і навіть мій світ став на своє звичне місце, допоки не трапився другий Майдан. І світ не просто перевернувся догори дриґом – він докорінно змінився. Для мене, корінної киянки, ця подія стала чимось дуже особистим і надзвичайно важливим. Гіпертрофувалося відчуття того, що я українка і що Україна насправді єдина. Воно спонукало до роздумів. Так народився мій другий роман «Ленд Крузер Двохсотка», виданий у чотирнадцятому році». Збірка романів «Остр(і)в» натомість побачила світ 2016 року, проте відлуння революції та війни відчутно й тут.

Галина Горицька пише українською та російською мовами (зокрема, «Дороги, ведущие в Каир» написано й видано російською – хоч, як на мене, такий текст дивовижно зазвучав би українською, позаяк центральний персонаж походить саме з України). Зате роман «Остр(і)в», що дав назву новій книжці, вже цілком виправдано двомовний: на першому плані українська оповідь дівчинки-підлітка, чия родина змушена перебратись з окупованого Донецька на італійський острів Санторіні, де свого часу батько надбав невеличкий будиночок. Паралельно йде розповідь «дозволеною» російською від жінки на ім’я Анна з майбутнього ХХІІІ століття. І це майбутнє вельми невтішне – після Третьої світової війни, розв’язаної Росією, планета на межі екологічної катастрофи, немає поділу на держави, існує тотальний контроль за думками громадян та п’ять загальнодозволених мов для спілкування: американська, арабська, іспанська, китайська та російська. Проте Анна з майбутнього починає відчувати своє прадавнє українське коріння, їй повсякчас сниться та дівчинка з острова – чи то її прапрабабуся, чи то ненароджена дочка… Слід відзначити, що фантастичний сюжет теж добре вдався авторці, як і його екзистенційно-філософська складова про реінкарнацію душ, колективне підсвідоме та пам’ять роду.

«Небо для тих, хто має крила», котрим, власне, відкривається ця збірка романів, також стосується болючої теми нашої війни. Головний герой – українець, що досить непогано почувається в бізнесових колах Москви, має всі атрибути заможного життя, включно з коштовним хобі на кшталт парашутного спорту та коханкою-утриманкою, яку він сприймає за безмозку ляльку… аж доки не починається війна. Герой вирушає захищати країну, в якій народився, потрапляє під обстріл і скаліченим опиняється в шпиталі. Проте найбільше в цьому романі вражає історія кохання, що її авторка дарує своєму персонажу, – історія пронизлива, складна і несподівана…    

А завершує книгу «Карпатський антидепресант» – оповідь від імені такого собі Провідника, що організовує туристичні походи в гори для заїжджих. Це кілька перехресних історій про різних людей, починаючи від наївних закоханих студентів зі столиці й завершуючи драмою родини донецьких переселенців. Утім, після читання цих історій залишається рішуче переконання, висловлене авторкою ще під час Майдану: всі ми українці і Україна – єдина. 

Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Юлия

Коментар
книга крайне странная... то ли автор спешила выпустить ее "на гребне" АТО, то ли просто не понимала, о чем хочет рассказать. Увлечена сюжетом и совсем мало уделила внимания психологии героев. Очень оторванно от жизни. Героини непонятные. Да и сочувствовать людям, бежавшим из Донецка в Санторини, как-то не получается. В общем с раздражением заставляла себя дочитывать до конца. Вряд ли возникнет желание читать что-то еще...