Полярні ночі й ранкові тумани Вагіфа Султанли

Рецензія

Якщо замислитись над словом, котре б найточніше відображало настрій оповідань азербайджанського письменника Вагіфа Султанли, то це, мабуть, стала б «самотність». Особиста самотність посеред залюдненого простору, стареча самотність наприкінці життя, самотність як свідомий вибір індивіда, самотність як самість…

Автор напрочуд послідовний у розкритті обраної теми. З одного в інше оповідання мандрують архетипи втраченого й уже ніколи не віднайденого дому («квартирне» питання пострадянського часопростору буде близьким та зрозумілим і нашим співвітчизникам), довічного чекання на тих, що вже ніколи не повернуться додому, заблуканих мандрівників, сумних п’яничок та екзальтованих безхатьків, а ще — стареньких людей, котрі покірно очікують своєї смерті. Утім, слово «смерть» майже не зустрічається у лексиконі Султанли, його герої ніби й не помирають, а переходять в інший вимір існування, де живуть їхні найдорожчі серцю спогади, а давноминуле стає теперішнім («Біла дорога», «По той бік вершини», «Ранковий туман», «Туга»).

Його локації — кам’яні міста, порожні пустелі й неозоре морське узбережжя (тут хочеться провести паралель і з приголомшливим романом письменника «Людське море»), найбільший страх героїв — несвобода та безсоння у полярну ніч, а уособлення недосяжного прекрасного — родина з дітьми і кінь без вершника, що зникає за видноколом… Окремо слід відзначити й анімалістичні мотиви у творчості азербайджанського письменника, блискуче виписані в оповіданнях «Легенда про змію» (що відчуває старезна змія, скидаючи шкіру й заживо засмажуючись на розпеченому пустельному піску?), «Батьківщина» (як живе безпритульний пес, котрий втратив дім унаслідок війни в Нагірному Карабаху?), «Плямиста» (на що здатна домашня кішка, дитинчат якої господиня-породілля має за «нечисть» та непотріб?)… Ці історії, як на мене, ранять найболючіше. І в той же час неможливо не захоплюватись талантом письменника, який так тонко відчуває довколишню дійсність і без зайвого пафосу вміє розказати про складне простими й зрозумілими словами.      

Звісно, хтось може закинути автору надмірну «депресивність» у виборі тем і побудові оповіді — в такому разі те саме доведеться сказати і про філософсько-естетичну складову «Ста літ самотності» Маркеса, оповідання «Старий і море» Гемінгвея чи й «Мангеттен» Джона Дос Пассоса. Тому що художній рівень текстів нашого сучасника Вагіфа Султанли — це, без перебільшення, рівень класиків, які вже вкарбували власні імена в історію світової літератури.

Вікторія Гранецька

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.