Негуманні вибрики пам’яті

Автор: Костянтин Родик

Сьогорічний конкурс «Коронація слова» нагадував такий собі психоаналітичний сеанс літпроцесу, де рукописи промовляють потаємними бажаннями нових тем, проблем і сюжетів. Водночас, як і справжній психоаналіз, конкурс оприявнив приховані сучасні впливи, залежності й модні тренди. А коли книжки–переможці виходять друком, відбуваються зміни на літературному полі.

Алюзія на психоаналіз виникла не випадково. Серед двох десятків рукописів–фіналістів трапилося кілька текстів, автори котрих експлуатують вельми популярні нині мотиви метаморфоз пам’яті, ігор свідомості та сваволі звільненої уяви. Колись ці психологічні перверзії дбайливо прищеплював літературі чи не сам–один Стівен Кінґ (до нього то була виняткова прерогатива наукової фантастики). Тепер у західному письменстві це майже обов’язковий сюжетоутворюючий елемент не лише серйозної психологічної прози, а й мелодрами для якнайширшого читача. В сучасній українській літературі така проблематика ще не є мейнстрімом, а проте в цьому напрямі успішно працюють такі різні літератори, як Тарас Антипович, Марина Гримич, Марина та Сергій Дяченки і навіть, часом, Марія Матіос (як–от перевиданий цього року «Щоденник страченої» — Л.: Піраміда).

Отже, комунікаційний трилер, небезпечна гра у символи й семіотику, побіжний психологічний практикум, зухвалі експерименти з уявою. «Стоп, про це навіть думати не можна, це пастка», — читаємо в одному з таких рукописів (поки ці книжки не видані, називати авторів не буду). В іншому — «ми можемо існувати тільки в уяві один одного». Ще в третьому — «фантазуючи, я стаю частиною фантазії». Більшість цих поки що неопублікованих романів (але їх, без сумніву, надрукують, бо ринок просто вимагає подібного) усе–таки зводиться до мелодрами з домішком психологізму різного обсягу. Фінальні психо­драми написані жінками, тож цілком природно виглядають такі цитати–маркери: «Ми вивчаємо безліч наук, але серед цих наук немає науки про жінку... Закоханість допомагає уникнути реальності, яка часто жінкам завдає багато шкоди... Розмір грудей не має значення, значення має розмір фантазії, якою володіє жінка». Усі ці майбутні книжки мають різний рівень літературної майстерності, а проте жодна не є провальною. Пояснення криється в такій фразі: «Історія цікава не тільки сама по собі, а лише тоді, коли від неї в захваті сам оповідач».

Роман із такого проблемно–тематичного кола здобув перше місце сьогорічної «Коронації слова»: Вікторія Гранецька, «Мантра–омана» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля»). Два десятки членів журі під проводом багаторічного експерта «Книжки року» доктора філології Тамари Гундорової були майже одностайні: це одночасно і глибока, і захоплююча проза.

Дебютантці з Вінниці вдалося у першому ж творі обійтися без літературних копіювань та запозичень й одразу вийти на професійний рівень. Імовірно, цьому сприяла багата, як на молодий вік, фахова біографія авторки. Зокрема, якийсь час вона працювала літературним редактором у ґлянсовому журналі й, очевидно, начиталася псевдолітературної халтури — досить, аби дістати імунітет до подібної писанини. Головний персонаж «Мантри–омани» також на подібній посаді — головредом у книжковому видавництві. Робочий день зазвичай починається з головного болю — читання рукописів початківців: «Чергове літературне порно. Слова, абияк сповстані в речення... Порожні кістяки іменників, подекуди недбало завішені дертим лахміттям прикметників, плутаються у скалічених лабіринтах дієприслівникових зворотів, пориваючись розказати тобі банальну історію всепожираючого кохання, замішану на картинній пристрасті та мертвих літературних штампах». Даючи такі характеристики іншим, мусиш відповідати вищим стандартам. І текст В.Гранецької відповідає критеріям якості.

Письменниця — а після «Мантри–омани» її можна так іменувати — працювала на багатьох роботах (про що повідомлено на звороті обкладинки). Так само, як і її героїня, котра попервах «ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа весь світ», аж поки «розпалений безвихіддю розум» не змусив її відкинути будь які наслідування й шукати відчайдушно–ексклюзивних шляхів. Тоді прийшов успіх, і з ним «все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і... нестерпна порожнеча всередині».

Так, тема роману вічна — ціна успіху. Але — за В.Гранецькою — побічні ефекти виникають тут не через несприятливу конфігурацію соціальних умов, а внаслідок отих «ігор розуму». І на цьому наша авторка добре знається: за освітою вона — практичний психолог. Відтак, перед нами, сказати б, психіатричний роман. Трилер із життя комплексів. Детективне розслідування негуманних вибриків пам’яті. Тож, далі рецензувати не варто; про це треба читати. «Мантру–оману».

Оригінал статті

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Гідра

Коментар
Що ж, авторку "Мантри-Омани" можна привітати! Якщо книжку позитивно відзначив й порадив до читання літературний критик рівня Костянтина Родика, це і є справжній успіх та визнання. Ще раз вітаю! Щиро!