Уривки з роману "Мантра-омана"

Текст: Вікторія Гранецька

Це може видатись дивним, та щоразу, коли мене питають, про що ж ото мій роман, я уявлення не маю, що відповісти. Тому що досі не знаю, як можна у двох словах переказати весь спектр ідей, вражень та почуттів, які я віддала цьому тексту. Зрештою, є гарний спосіб виправити таку ситуацію. До вашої уваги - уривки з "Мантри-омани".

Розділ ІІ, стор. 33-36:

"...З полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер у стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі і, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, в твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно. — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить «ЗНЯТО!!!» — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?..»

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною… Нічого не станеться. Я робив це сотні разів.

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!..»

Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані?) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною!» Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням."

 

Розділ ІІ, стор. 58-60:

"...Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.

Рисочки. Концентруйся на рисочках. Якщо довго вдивлятися, вони можуть скластися в усвідомлений малюнок — як на фройдівських перевертнях-зображеннях: кого ви бачите — стару чи молоду жінку? Ти бачиш стару. І молоду також.

А ще — зграйки бундючних індіанців у величних коронах із пір’я, котрі на своїх мустангах переслідують твоєю стелею різко окреслених велетнів-бізонів.

А ще — безнадійно вродливу і сумну принцесу-золотоволоску, що на вершечку кривої вежі марно дочікує Прекрасного Принца. Марно — бо його тут не намальовано, клята стеля не розтріскалася так, аби з’явився Прекрасний Принц. Хіба що бізони.

А ще… та то вже «Камасутра» якась. Рисочки скачуть і танцюють, то зливаються у рій якоїсь невідомої, недослідженої наукою сарани, то розсипаються, розлітаються, червами заповзають у тебе і — ти сама перетворюєшся на рисочку. Та змінений, спотворений стан твоєї свідомості уже нічого не фіксує, крім хіба що поодиноких острівців спогадів. Рисочок. Чи марень, ти вже не здатна їх розрізнити.

А ще того дня заснув кіт. Їв собі «Віскас» — та й так і завмер мордочкою в тарілці. Отже, й тобі скоро кінець. Без кота ти не протримаєшся, заснеш. Може, вже спиш, бо з-за дверей, поблажливо усміхаючись, визирає Ловець Снів…

Ти різко зриваєшся на ноги. Падаєш. Абияк підводишся і повзеш (іти уже не виходило), отже, повзеш чомусь до відра зі сміттям. Порпаєшся у ньому. Дістаєш годинник. Загублена серед днів тижня, бездумно вдивляєшся у циферблат того (перемащеного рештками піци з сиром, грибами та ще якимсь лайном) годинника. Велика стрілка десь на дванадцятій, та, котра менша, вказує наче на сьому.

Дванадцята чи сьома година? Ранку чи вечора? Вівторка чи четверга? Дня чи ночі? Ти остаточно губишся у здогадах. Пробуєш визирнути на вулицю. Може, спитати когось із перехожих?

— Вибачте, який сьогодні день?

— ...! ... ...! ... ... ...!

— Куди, кажете, йти?..

Самі туди прямуйте. І чому про час питати пристойно, навіть познайомитись можна, а про день тижня — відсилають до родичів, переважно по материнській лінії?

А ну його, той час! Головне, що ти — жива. Чи ні? Зупинившись посеред спальні, очманіло роззираєшся. Дивно. Ти присягнутися можеш, що годину тому, чи десь біля того, вона була більшою. Ширшою, чи що. А стеля однозначно була вищою…

Стіни зсуваються. Жодного сумніву, стіни зсуваються. По сантиметру, по міліметру, але вони, чорт забирай, повзуть назустріч одна одній, аби розчавити врешті тебе у своїх обіймах.

Треба тікати. Але не так, щоб стіни зрозуміли, що ти наклала у штани і тікаєш, а так, наче тобі у справах кудись треба…

А більше ти не повернешся."

 

Розділ ІІІ, стор. 104-106:

"...У приміщенні, де має проводитись розтин, стоїть настирливо-нудотливий сморід, гарна акустика і натовп майбутніх медиків-абітурієнтів, кілька з яких от-от уже готові зомліти.

Подали основну страву. Тебе. Бо на добротному мармуровому столі лежиш ти або дівчина, підозріло схожа на тебе — уся в якихось страхітливих синцях, подряпинах, з неприродно вивернутими суглобами. Голова відкинута назад — і теж під якимсь чудернацьким кутом. У світлому волоссі подекуди запеклася кров — навіть вимити не спробували, падлюки. Замість обличчя — суцільна рана…

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка — золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

— А це що таке?.. — насторожується паталогоанатом. — Казав же, всі цяцьки познімати! — І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

— Отож, почнемо, — нарешті господь-паталогоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою, і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Паталогоанатом (наче натхненний дириґент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, паталогоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички паталогоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті."

© 2011 Видавництво "Клуб Сімейного дозвілля"

 

Купити книжку

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Ілона

Коментар
Доброго дня, Вікторіє!
Насамперед, хочу подякувати Вам за таку КНИГУ! зізнаюсь: КНИГА потрапила до рук зовсім випадково.
Навчаюсь за спеціальністю "філологія" в Київському національному лінгвістичному університеті.вивчаємо сучасну українську літературу і для самостійної роботи нам сказали обрати книгу, яка вийшла в 2011 році і написати на неї рецензію. На книжковому ринку Петрівка, що в Києві, тітонька порадила Мантру-оману, за що я їй дуже вдячна. Прочитала із задоволенням за 6 годин. Зараз сідаю писати рецензію. Хотіла б Вам побажати творчого натхнення, чекатиму з нетерпінням на Вашу наступну книгу! Віднині я ваш фанат!
А ще хочу сказати, що у Вас дуже гарна посмішка!!!
Гарного Вам дня!!!
Олена Печорна

Коментар
Доброго дня, пані Вікторіє! Нарешті я тримала Вашу книгу в руках, і не тільки тримала :). Вже встигла залишити відгук на сайті клубу. До речі, виявилась, першовідкривачкою, тому щиро бажаю, аби відгуків більшало з кожним днем, оскільки з власного досвіду знаю, з яким нетерпінням чекаєш на кожну нову оцінку. До того, що вже написала, додам: ідея зачепила, а присмак таємниці відчувався до останньої сторіночки. Думаю, що психотерапевти будуть Вам вдячні :), а якщо відверто, то людську психіку Ви ніби скальпелем розрізали, докопавшись до тих шарів, про які та навіть не здогадується. Книга про сучасність, молодь точно впізнаватиме там наші реалії. Відчувається неабияке почуття гумору. Знаєте, коли посміхаєшся, а мурахи шкірою розбігаються. Це рідкість. І мабуть, ще раз повторюсь: роман нагадав мені коштовний камінь чи уламок скла, де крізь кожну грань віддзеркалюється абсолютно інша реальність. До речі, після прочитання тексту, я не зрозуміла помаранчу обкладинки. Для мене ближчі кольори описаної Вами картини, хоча... читачів, мабуть, яскраве приваблюватиме. І вже насамкінець, наступну Вашу книгу я точно ПРОЧИТАЮ. Успіхів!
З повагою,
Олена Печорна
Даша

Коментар
А дальше???
Іринка

Коментар
Цікаво підібрані уривки: наступний наче продовження попереднього, хоча з офіційного прес-релізу відомо що це тільки початок))) Навіть не берусь уявити, чим може закінчитись така історія! Книжку прочитаю, мабуть за одну ніч;-))))
Гідра

Коментар
То й не читай. Там, до речі, крім епізоду в морзі, на який усі так запали, є ще два уривки :-)) Мені з художньої точки зору найбільше сподобався другий, там де стіни зсуваються...
А взагалі написано нестандартно, в авторки свій підхід до розуміння тих чи інших речей, цинізму не помітила, це швидше смуток, навіть біль.. Не пригадую, щоб зустрічала в інших авторів щось схоже. Неодмінно прочитаю всю книгу.
Джин

Коментар
а мене більше вразило, що авторка пише від ІІ особи однини. Таке враження, що звертається до мене особисто і розповідає мені, що зі мною може статись і як воно буде... та ще й з таким цинізмом, сарказмом та детальними описами фізіології. Дітям до 18 не читати!
oleg

Коментар
Эпизод в морге будет похлеще Стивена Кинга.. не думал, что можно так напугать реальными вещами из жизни, без использования монстров и чудищ))) или будут еще и монстры? Книгу однозначно жду.