Ціна чорно-білих снів під ГРАДами…

Рецензія

Влад Сорд. «Трансгрес(і)я». 2016 рік. Видавництво Сергія Пантюка. ISBN 978-617-564-032-6 

Не так жахає війна, як ілюзорність миру. Або точніше показуха того, що називають «мир». Такі враження, що моїй країні зробили невдалу пластичну операцію, під кодовою назвою «совок». І, як наслідок після непрофесійних дій, у неї на обличчі утворилася ракова пухлина з нещодавньою назвою «Майдан» та теперішньою назвою «Війна». Війна була завжди – від самого початку нашої Незалежности. Бездіяльність, корупція, крадіжки в глобальних масштабах та инші чинники поступової руйнації країни. Козлолюди в городах змінювалися на инших козлюдів, козлюди плодилися, городів не вистачало на всіх. Як наслідок, вони стали хитрішими, навчившись жити у борг під «братом». А город потім віддати «брату» в безмежну оренду. Та тільки забули козлолюди, що навколо народ непокірний і що земля народна…

Війна була завжди – наркоманія, алкоголізм щедро розмножували гібридних рабів козлолюдям на вдале використання. Найчастіше раб питає у вільних: «Що робити?» Маю глобальні сумніви, що хтось з них щось робитиме, особливо щось на благо країни. Найбільше від мобілізації та волонтерства симулюють ті, хто постійно робить зауваги бійцям чи волонтерам, тим, хто у самій горловині війни не раз побував. Часто у симулянтів професійна «відмазка»: там убивають за гроші… А чому б вам самим не переконатися, за що там воюють, кого вбивають і яка ціна того, щоб залишитися вільною людиною? Без віри в те, що лишишся живим…

Невже так вигідно симулянтам бути ідіотами і розмінювати чужі життя за не такий уже й великий дріб’язок? Самі бійці називають свої контракти квитком в один кінець. А до контрактників, нагадаю, добровольці врятували більшу частину Донбасу. Тоді контрактів ніхто не укладав і життя більшости добровольців залежало найчастіше від прибуття волонтерів із провізією та одягом. На сьогодні переважна більшість контрактників – колишні добровольці. Причина в цьому єдина – їх втомлюють всюдиаватарні покірні раби, тилові щури, які вміють так добре говорити, знають все про російсько-українську війну лише зі свого боку, але їхня основна війна – це телевізор, «водка» та узькоміровці-сусіди, які теж знають навіть те, в яку сторону Землі рухатись.

На жаль, їдучим димом довго скнітиме ця совко-епоха серед купи тих, хто давно мертвий зсередини, але вважає, що без нього ні в чому не обійтися. Скілько алко-нарко-непотребу від «брата» заселилося до нас ще з перших набатів Незалежности? Скілько на сьогодні професійних провокаторів, які називають себе «патріотами»?

Цей хворий мир, соковито напханий бюрократією та байдужістю, психічно втомлює тих, хто його захищає. На жаль, на «братські пісні про мир» ми звернули увагу лише тоді, коли «брат» зі своїми ватноголовими істотами із досконало промитим мозком став «захищати» на нашій території зі зброєю в руках кремльовський «узкій мір». А ми, волелюбні люди та патріоти країни, стали одразу для совка фашистами, нацистами, карателями, бандерівцями тощо. Тепер-то ми достеменно знаємо, що московит навіть не слов’янин, не те що нам брат…

Під час лютневих найкривавіших сутичок на Майдані залишалися тілько найсильніші. І саме найсильніші знають не з розповідей, що таке війна на Донбасі, не один з них став професійним бійцем на лінії фронту. І хто знає, як би просувалася ця війна і чи вдалося звільнити хоча б частково Донбас, якби не Майдан? І багато з тих, хто вчора отримав свій перший бойовий вишкіл з битою, сьогодні пішов з Майдану захищати від ворога Україну зброєю. І не так страшить хлопців та дівчат ворожа куля на фронті, як ватноголова байдужість так званого миру…

Тим панікерам, хто каже, що Майдан програв чи у чомусь «облажався» – відповім одне: Майдан загартував нас, а війна готувалася задовго до Майдану прокремльовським «братом». Хочу відповісти словами бійця, а за сумісництвом поета Влада Сорда всім рабам, яких непокоїть питання: «За що «ми» воюємо?»: «…Не ходи воювати, друже! Слухай батька, дружину, матір – всі вони не хотіли б дуже, щоб ти справжню війну побачив. Не ходи воювати, брате! Ти ж ні краплі цього не вмієш. Є кому і без тебе вмирати, ліпше втілюй усі свої мрії… Ми поляжем самі – і крапка. Переможемо задля тебе! В цій війні лиш свобода – ставка. Воювати. Тобі. Не. Треба.» («Не ходи воювати, друже» 2016).

Будь-яка сутичка не обирає собі воїнів на бій – в боях за право бути вільним гинуть зовсім не найманці, як вважають раби, а звичайні хлопці та дівчата. В боях за свободу гинуть ті, хто вчора ходив спокійнісінько собі на роботу за мізерну зарплату, і той, хто вчора співав зі сцени мирні пісні, і той, хто вчора збирав біля себе слухачів і читав свої наболілі тексти.

Найближчі мені за духом творіння з митців – письменники. Борис Гуменюк, Олег Короташ, Влад Сорд… Відверто кажучи, писати про тих, хто є чи був на фронті, певно, найважче, коли ти в тилу. Я не належу до рабів, бо завоював собі право на волю кров’ю. І не буду про себе вдаватись в подробиці, чому я сьогодні не на фронті, мова йтиме аж ніяк не про мене. Мова йтиме про справжнього вікінга, на диво спокійного бійця-письменника Влада Сорда. Він знає війну особисто в її огидне обличчя, а в короткі проміжки спокою до нього приходить натхнення. Точніше, йому просто сняться вірші, – саме так говорить автор про свою поезію: «…Я мовчав, і було як треба – тобто так, як з дитинства снив: хтось вертався назад до неба, хтось героями потім жив…» («Foresight» 2016)». Починалася вона в нього, щоправда, задовго до буремних подій, але в його снах-віршах відчутна певна передбачливість: «…У крові тих, що полягли, – сльозами мішаній на мові, нап’ємось трунку цього ми…» («Memory» (2007).

З поетом і воїном Владом Сордом, з позивним-прізвиськом «Змій», мені довелось познайомитись особисто, тому, думаю, ми не лише близькі за творчістю. Ні, я не перетинався з ним ні на Майдані, ні на території зони військових дій, ми познайомилися в мирних обставинах. У Харкові, в 20-х числах листопада відбулася серія акцій під кодовою назвою «Слобожанська РефорNація». Саме на одній з цих акцій Влад презентував свою дебютну збірку поезій «Трансгрес(і)я». Варто зазначити, що він також автор всіх ілюстрацій в книзі та малюнка на обкладинці.

Бути письменником на війні – це значить писати загартовані слова під «ГРАДами», «СМЕРЧами». Ці слова – прострілені наскрізь кулями, які часом довго гояться, а часом і лікують душу не лише автору. «…Змучені і зневірені ті, що творять історію. Пальцями почорнілими вчаться життю зі зброєю. Серед усіх не зломлені болем, смертями, зрадами, і почорнілі, втомлені, сплять у степу під ГРАДами. Від барикад скривавлених до іловайських «опадів» – залишки йдуть незламаних, поки що не закопані…» («Torn» 2015).

Владові тексти різні, є й російською. Я не скажу неправди, не все мені подобається, але… Цей поет належить до тої категорії письменників, що йдуть зі своїм словом у майбутнє. Він поет, у якого великі перспективи писати неперевершені сильні речі. В нього вже є такі. Деякі тексти по-простому вражають глибиною думки. А загалом найбільше, що мені сподобалось у Владові, – він жорстокий до ворога і ніби затишний котик для коханої жінки. Певно, такі якости притаманні лише справжнім чоловікам. І коли на початку я писав трохи знервовано, трохи ображено на складену ситуацію, то на останок хотів би завершити ніжними словами автора, які адресуються, певно, своїй коханій дівчині: «…Знай, я стану твоєю кулею, заряджай же свої рушниці! Я є допінг від твого сумніву, нерв від серця і до зіниці. Кожна дія моя просякнута аж до краю твоєю думкою. І не буде такого закутку – там, де я тебе не підслухаю. Все життя я сміявся з болю, потішався з любові й ніжності – а тепер я тобі не дозволю шкодувати, що ми зустрілися…» («Smeltery» 2016). Ніжність – це те, чого так бракує кожному з нас. І на самісінький останок скажу єдине: справжніх патріотів більше, ніж ватноголових узькоміровських псів, а отже – надія на перемогу в нас є…

©Вакуленко-К. Володимир

Оригінал публікації

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.