Найемоційніші новинки року за рейтингом Жанни Куяви

Джерело: Слово Волині

Вже стало традицією, що наприкінці року я підсумовую прочитане. Мушу визнати, що його знову було не так багато, як хотілося б. Адже починався мій рік із непередбачуваних обставин, які мусила переживати, відклавши читання, і закінчується він так само не по-читацькому, бо дещо надважливе відбувається в усій країні…

Щоправда, з деякими книжковими новинками таки ознайомилася й чимало з них викликали яскраві враження та емоції. Як писала ще позаторік про найемоційніші книжки 2011-го, (це, зокрема, можна прочитати тут, і торік (кому цікаво, можете зазирнути сюди, здебільшого сприймаю книжки серцем, намагаюся читати «поміж рядків», відчувати написане на емоційному рівні. Тому йтиметься й цього разу про твори, які викликали найбурхливіші емоції. Повторюся, це не означає, що нічого іншого після читання не почувала, просто саме такі виникли асоціації з тою чи тою книжкою. Якщо в когось вони інші – діліться! Бо ж головне, що ми говоримо про книжки…

Цікаво, що позаторік прочитані книжки викликали у мене роздратування, пригніченість, розпач, занепокоєння, зніяковілість, симпатію, азарт, захоплення, піднесення, зворушливість, здивування та цікавість. Торік то були біль, сором, хвилювання, збентеження, здивування, приголомшливість, довіра, цікавість, замилування, вдячність і любов.

Цього разу… Як завше, почну з низьких емоційних «частот»:


1.СТРАЖДАННЯ. Про книжку сучасного вірменського письменника та есеїста Левона Хечояна «Ладанові дерева» протягом 2013 року багато говорили. Бо то вельми непересічна література, проза, яка болить. У прямому сенсі слова. І той біль не втихає, він зостається в тобі і, як зерно, проростає… Левон Хечоян, майстер короткого жанру, у невеличкі оповідки, що творені такими ж короткими, як звук пострілу, й влучними, як прицільна куля, реченнями, примудряється вмістити ціле житейське поле, що його проходить людина, громада, країна. І хай навіть несвідомо, але ти закохуєшся у його безпосередніх, простакуватих, але таких цікавих і незвичних героїв, переймаєшся їхніми долями, і разом з ними страждаєш... Це стосується і сліпої бабці афганського вояка Єрванда, яка бачила більше, ніж зрячі, й відчувала «недобре», коли інші про це й не здогадувалися; і нехитрого сільського юнака, який навіть дорослим вірив у те, «що народився з граната», за що втрапив до божевільні; і Маркара, який, почувши, що мало не вбив свого земляка, «з´їв Біблію, щоб вигнати диявола зі свого нутра»; і собаки Морика, що був «такий мудрий пес, ніби книжки читає», але мусив загинути, бо того захотіла «юрба»; і багато інших персонажів талановитого письменника Левона Хечояна, який творить кипучу, сповнену символізму, глибини, самобутності прозу.

2. ДОШКУЛЬНІСТЬ. З-під пера науковця-етнографа, кандидата історичних наук, доцента університету Шевченка Ірини Ігнатенко цьогоріч вийшла у світ наукова монографія «Жіноче тіло у традиційній культурі українців», яка теж спричинила неабиякий розголос. Адже йдеться у книзі про табуйовану донині тему жіночого тіла. Якими були народні вірування, обряди, ритуали й народно-медичні практики, пов’язані з жіночим тілом, у середині ХІХ – на початку ХХ століття. Як дівчинка ставала дорослою і які уявлення були пов’язані з менструальним циклом; яким було колись дошлюбне інтимне спілкування української молоді; як відбувався «обряд комори»; що символізувала дівоча цнота... А ще – кому належало тіло жінки сто років тому (бо самій жінці воно не належало); що чекало на дівчину, яка «втратила віночок до шлюбу»; чому так багато заборон мала жінка під час місячних; чому чоловіки утримувалися від сексу перед риболовлею, полюванням, оранкою, сівбою і навіть перед колонням свині… Це справді дуже цікаво. Але водночас, коли дізнаєшся правду, або й уявляєш життя наших бабусь і прабабусь, то почуваєш неабияке обурення, пригнічення, дошкульність. Бо, як видно з досліджень, тіло українки було об’єктом соціального контролю, а сама жінка – об’єктом серйозних обмежень. Почуваєш через це велику прикрість, але водночас трохи радієш, що тепер живемо таки вільніше…

3. ТРИВОГА. Літо, що минуло, виявилося вельми трагічним для письменниці Марії Матіос – помер її батько Василь Матіос, якому цьогоріч виповнилося б 79 років. Біль пані Марії був надсильним, але вона, попри це, дописала нову повість «Черевички Божої матері», яку презентувала у вересні на Львівському форумі. У повісті йдеться про 12-літню Іванку Борсук, що про неї авторка вже згадувала й писала у попередньому своєму творі «Москалиця». Сюжет розгортається саме довкола дівчинки, тобто Марія Матіос повідує про світосприйняття, міркування на теми Добра і Зла, бачення страхітливих подій на Буковині на початку Другої світової війни очима і серцем дитини. Причому хворої: Іванка потерпала від «чорної» хвороби... Тому від початку й до кінця читання твору супроводжується тривогою, бо переймаєшся його розв’язкою, долею головної героїні та багатьох інших персонажів.

4. НАПРУЖЕННЯ. Якщо маєте бажання поринути у художній світ, який заворожує тишею словесних хитросплетінь, заманює у повечір´я химерних подій, а також обвиває, як пуховою хусткою, лоскотливими неспокійними передчуттями, то варто прочитати роман польської письменниці з українським корінням та світовим визнанням (її книжки перекладено 27 мовами) Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Цей твір хоч читається поволі, розважливо, без вияву надмірних емоцій, (адже текст – без сентиментів), без великого співчуття (бо немає тут неймовірних втрат чи молодечих страждань, або й розпачливих жіночих сліз), а, порівняно, тихомирно, та все ж відчуття напруги, що ж воно там далі має статися, хто ж убивця одного з персонажів твору (адже його жанр – екологічний трилер), не покидатиме до останнього слова. Це, як іти поруч із літньою людиною і слухати її захопливу оповідь. От саме так почуваєшся, коли читаєш цей роман. Непоспішливо ступаєш нога в ногу з немолодою жінкою і слухаєш її... Тихо так ідеш, і слухаєш... уважно. І хвилюєшся, і тривожишся, доки не дослухаєш до самого фіналу.

5. ПОДЯКА. У багатьох із нас стаються у житті прикрощі. Такі, які, видається, пережити годі. У таких випадках шукаємо порятунку, розради, аби не лишатися на самоті. Хтось просить про допомогу у найрідніших людей, хтось іде до священика, хтось – до психолога, мені ж випало взяти до рук відомий роман Мирослава Дочинця «Вічник», який два роки поспіль висували на здобуття Шевченківської премії, ба навіть назвали книгою століття в українській літературі. Не сподівалася, що сучасні книжки можуть цілюще впливати на людину, бути лікувальними. А, виявляється, можуть. Бо прочитати «Вічника» – це як побувати на прийомі у цілителя. А першими, що змусили дослухатися й перечитати кілька разів, були у романі ось ці рядки: «Все, що стається з нами, - благодать. Се милість Згори. Навіть випробування. Нам ніколи не посилається більше, ніж ми можемо знести. Що більший іспит, то більше від тебе хочуть. Знаходь у собі сили перейти поле смирення. І прийдеш до тихої води». Це те, що важливо почути людині не лише в часи розпачу та зневіри… Є у книзі багато інших житейських і таких помічних правил життя, які направду укріплюють і підсилюють дух, дають наснагу, допомагають віднайти себе та своє місце в житті. Вони дають зрозуміти, що життя неможливе без випробувань і саме вони, випробування, тебе загартовують і очищують.

6. ЗВОРУШЛИВІСТЬ. Норвезька письменниця Ніна Елізабет Ґрьонтведт написала чудову книжку для і про дівчаток непростого перехідного віку «Привіт, це я! Не покидайте мене...», яка цього річ вийшла українською у видавництві «Грані-Т». Головна героїня Уда Андреа Стокгейм – підліток «з характером», і з величезною кількістю недовіри, сумнівів, перебільшень та фантазування… Це однаково, що прочитати книжку про себе, десь дванадцятилітню. Принаймні у переважній більшості того, що читаєш про Уду, вбачаєш своє «підліткування», чи то пак дорослішання. «О, як я її розумію! – хочеться сказати. – І її записи у щоденнику, і її малюнки, і всілякі позначки, й гнівні закреслення, без яких дівчачих записників просто не буває! І її непорозуміння з молодшою сестрою, і перші закоханості та часту озлобленість на світ, у якому «всі – дурбели набиті!»… Але, попри все, Уді вдасться розібратися з усіма сумнівами, знайти вихід з проблемних ситуацій, оцінити люблячих її людей, не втратити увагу тих, ким дорожить і з ким не хоче розривати зв’язків. Усе владнається завдяки добрим порадам мудрої бабусі, сміливості й небайдужості (як не дивно) молодшої сестри, та порозумінню й терпимості хлопця, який насправді не «дурбецало», а «такий симпатичний»! Ось чому читання цієї повістини дарує відчуття душевного зворушення...

7.ТРЕПЕТ. Книжка Нати Гранич «Ангелик на долоньках: Дмитрикова книжечка» побачила світ не цьогоріч, але моє знайомство з творчістю цієї талановитої волинської поетеси сталося саме 2013-го. І саме ця збірка віршів викликала такі теплі й зворушливі емоції. Книжка «Ангелик на долоньках: Дмитрикова книжка» – то як вечірня казка самого неба, колискова пісня самої ночі й вранішня молитва самого сонця. Це Любов Матері – тиха, як солодкавий сон, безмежна, як простори всесвіту, й вічна, як Божа благодать. Кожен вірш – то як скибочка часу, посолоджена родинними оповідками та історіями з життя. Крім цього, зворушливі, теплі й сонячні, як саме дитинство, малюнки художниці Людмили Пантєлєєвої додають цій книжці неабиякої мистецької вартості, естетичної насолоди. Для Дмитрика Ангеликом була, є і, звісно, залишається матуся Ната Гранич, котра створила ці чудесні віршорядки, верлібри. А, читаючи їх, ти й сам непомітно перетворюєшся на маленьку дитинку, чи просто росяну краплинку, й тихо вмощується у її, матусиних, долонях, де настільки затишно й заспокійливо, що переконуєшся: саме тут живе Ангелик.

8.УМИРОТВОРЕННЯ. Читаючи чудову новинку вже згаданого видавництва «Грані-Т» «Капелюх на воді. Розповіді про отця Тішнера» авторства польського поета й публіциста Войцеха Боновіча, почуваєш неабияке внутрішнє заспокоєння, умиротворення, душевну рівновагу. У наші непрості й буремні дні це справді дуже потрібно й важливо… Щось подібне я почувала, коли читала книжку про буденне життя Іоанна Павла ІІ «Вівторки любив найбільше» авторства Архієпископа Мечислава Мокшицького. І, виявляється, це неспроста, адже свого часу отець-професор етики Кароль Войтила навчав студента Юзефа Тішнера, який захоплювався філософію. Себто вони зналися особисто, тому й розповіді про них мають однаково добру ауру… Юзеф Тішнер (1931–2000) – один із найвідоміших польських філософів ХХ століття, авторитетний священик, якого називали «капеланом «Солідарності». Він був однією з ключових постатей в інтелектуально-духовному житті Польщі. Свої світоглядні концепції отець Тішнер, напрочуд світла людина з неабияким почуттям гумору, значною мірою будував на основі народної філософії гуралів (польські горяни Карпат), а свої лекції та виступи неод​мінно присмачував ґуральськими анекдотами та характеристичними сценками з побуту цієї гірської народності. Ця книжка – не суха біографія видатної особистості. Вона складається із коротких, доволі простих за формою викладу оповідок, які щоразу захопливі, смислові та глибокі. «Я керувався його (Тішнера) принципом: «По-перше, не бути нудним», – зазначає у передмові Войцех Боновіч. – Тому оповідок і жартів тут дуже багато», – додає. І то правда. Хоча… Крім того, що ця книжка організовує нам доленосну зустріч з вельми непересічною людиною, з її житейським і внутрішнім світом, а, головне, шляхами його творення, вона, ця книжка, допомагає нам «погомоніти» і з власним єством.

9. ЗАХОПЛЕНІСТЬ. Цьогорічна новинка вінничанки Вікторії Гранецької «ТІЛО™» вирізняються тим, що захоплює читацьку увагу і не відпускає. Це як потрапити у капкан, або в болото, котре засмоктує... І тобі болітиме, і ти відчуватимеш страх та огиду, але водночас вирватися з дивосвіту цієї художньої вигадки ти вже не зможеш… Читання роману «ТІЛО™» скидається на перегляд захопливого голлівудського трилера з елементами містики, магії та фантастики. Тут вам і карколомний динамічний сюжет, і виразні образи, і страхітливі катування та допити, й часті убивства з розтятими животами, й лякливі трупи з «блідими червами у вусах». А ще – жертовне велике кохання, і навіть палка любов до рідного краю, – такий собі політичний аспект, що змушує зазирнути в майбутнє України й задуматися, і зажуритися, а врешті – вдатися до реальних дій у теперішньому, справжньому, не книжковому світі… І важливо, що в отому сум’ятті та ворожій темені «світить сонцем» образ головного героя, який долає нездоланне, терпить нестерпне, чинить як справжній супергерой. Новоспечений «трилер з елементами горору», як уже нарекли «ТІЛО™» видавці, є доладним переплетенням містики, фантастики, любовних перипетій, непередбачуваних сюжетний колізій та несподіваної розв’язки. Так, не кожному цей роман припаде до смаку. Але кожен захоче дочитати його до кінця. Чомусь є таке переконання.

10. ПОДИВ. Дослідження львів’янина Олега Стецишина про найманих вояків інших національностей, які під час Перших визвольних змагань (1917-1921рр.) боролися за Україну разом з нашими армійцями, й про що автор розповів у книзі «Ландскнехти Галицької армії», викликають захват, подив і водночас удячність. Адже завдяки цим відкриттям, які стали надважливими для всієї історії України, люди з різних куточків світу дізналися правду про своїх предків. Бо саме Олегові Стецишину, журналістові зі Львова, вдалося дослідити таке маловивчене явище нашої історії, як військове найманство. І після трьох років пошуків та вивчень видати книгу «Ландскнехти Галицької армії», в якій розповідає про австрійців, німців, поляків, росіян, чехів та євреїв, які воювали за незалежність України в лавах Української галицької армії (УГА). «Ландскнехти» – це традиційна назва військових найманців. Вони у складі УГА виступали проти ворогів української незалежності – Польщі, «червоної» та «білої» Росії. Зі слів пана Стецишина, досі вважалося, що офіцерів-чужинців в УГА було кілька десятків, проте аналіз архівних документів та спогадів свідчить: на захист ЗУНР стало майже 600 (!) офіцерів та старшин неукраїнської національності. Про них автор і повідує у своєму надзвичайно важливому доробку. До речі, завдяки довгим і старанним пошукам в архівах, читанню найрізноманітнішої літератури, тогочасній пресі, здебільшого закордонній, Олегу Стецишину вдалося не лише повідати цікаві розповіді про життя та долі іноземних вояків УГА, а й відшукати унікальні документи та понад сотню рідкісних фото, які здебільшого з приватних архівів і значна частина котрих публікується в Україні вперше.

11. РАДІСТЬ. Справжній майстер іронічної поезії Леонід Сорока, який 1940 року народився у Києві, раннє дитинство провів в евакуації, в Удмуртії, і ось уже багато років мешкає в Ізраїлі, де працює редактором одного з інтернет-порталів, створив чудову книжку віршів «Кишеньковий дракон», яка побачила світ завдяки українському перекладові Івана Андрусяка. Аж бачиш перед собою зчудовані очі малечі, коли вона дізнається про крокодилів, які «ходять лежачи»… І чуєш голосний її регіт, коли дочитує віршик про корову, яка вдягнула ковзани, вийшла на лід і «хвацько» катається… А ще своїми дотепними, кумедними й добрими віршоплетивами автор не нав’язливо, проте вчить дітлахів дбайливості та уважності до оточення. І «з посмішкою», себто у розважальній, м’якій формі повідує, що стається з тими, хто намагається пролетіти в літаку без квитка… Іронічна поезія Леоніда Сороки дружелюбна й доброзичлива. Вона грайлива, сповнена світла, теплоти і любові до світу. Вона і вчить любові до всього сущого. Причому так, як того потребує нинішня малеча, – не наказово й навіть не прохально, а зображуючи, описуючи, розповідаючи, деталізуючи… Аби діти самі робити висновки. До того ж «Кишеньковий дракон» прикрашений чудовими ілюстраціями талановитої художниці Марисі Рудської.

12. ТОВАРИСЬКІСТЬ. ДОВІРА. ВІРА… Ніщо у ці дні не читається так, як історія, яку досі творять на вулицях України, а надто на столичному Євромайдані, сотні тисяч небайдужих українців. Бо саме вони – сміливі й натхненні, невтомні й незламні, ідейні й освічені, креативні й розумні, далекоглядні й витривалі, – пишуть Книжку новітньої історії України, свого не байдужого й відстороненого життя-поживання, а наполегливого відстоювання прав і свободи, демократичного майбутнього. Попри дощ, сніги й морози, а, головне, – попри небезпеку… Ця унікальна революція гідності, незламної сили духу, товариськості, взаємовиручки й взаємодопомоги, яка почалася в листопаді й перетікає вже у січень Нового 2014 року, є дивовижним явищем, що породило поміж нас величезну віру й довіру, вже ніколи не забудеться, назавше оселиться в наших серцях і душах. А саме людська пам'ять є найнадійнішою скарбницею, найбільш захищеним архівним документом, з якого, переконана, народиться найцікавіша з українських книжок. Я вдячна кожному, хто підтримав і підтримує революційний Майдан. За нами не просто майбутнє, за нами цивілізована й інакша – щаслива – Україна. І ми вже маємо що розповісти нащадкам. Ми вже маємо чим і ким пишатися…

Тому… Дорогі книголюби, з Новим, Переломним, Кращим за усі попередні 2014 роком!!!

Жанна Куява

Оригінал статті

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.