Підручник «Ден Браун» та його українські конспекти

Джерело: «Україна молода»

Як свідчать іноземні рейтинґові аґенції, новий роман Дена Брауна «Інферно» став найбільшим світовим бестселером минулого літературно-книжкового сезону. Так само очолювали міжнародні топи й попередні його твори, з «Кода да Вінчі» починаючи. Зрештою, не він один такий читацький герой. Але він поки що єдиний, хто на порубіжжі століть зміг винайти цілком новий літературний жанр.

Ден Браун створив досконалу машину науково-популярної презентації ідей засобами класичного детективу (з домішками конспірології) — літ-наук-поп. Адже як було досі? Наприклад, Айзек Азімов писав чудові науково-популярні книжки з астрофізики, але світові був відомий передусім як фантаст першого ряду. Епоха «два в одному» ще не настала, і кожний автор, що поважав своє реноме, ретельно відділяв нонфікшн (ґрунтовану на перевіреній інформації) від фантастики (не обмеженої потребою фактологічного доведення). Але наука чим далі більше теоретично доводила те, на лабораторну перевірку чого поки бракувало досконалих технологій. На територію неймовірного майбутнього лягла густа віртуальна тінь відтермінованого сьогоднішнього. Буферна зона між літературою факту і чистою вигадкою — зона спростування — зменшилася до примарності. За такого розкладу прогностичні науково-популярні книжки успішно потіснили белетристику.

Саме ця хвиля сприятливої кон’юнктури легко підхопила Дена Брауна в самому кінці минулого століття — тим більше, що він уже мав досвід писання науково-популярних текстів і співпраці з поважними журналами. Схоже, тоді він ще не тішив амбіції щодо власне літератури — йшлося насамперед про, коли хочете, свободу слова. Про можливість і необхідність публічного проговорення табуйованих теорій. У першому Брауновому романі («Цифрова фортеця», 1998), наприклад, аналізувалися гіпотетичні наслідки надмірного втаємничення проблем національної безпеки. І це журналістське розслідування було «покладено на ноти» стандартного детективу.

Імовірно, майбутній автор мега-хітів міркував так: проблема науково-популярних книжок в тому, що їхня читацька авдиторія навряд чи поповниться за рахунок шанувальників детективу, — то чому б їм не підкинути розумових дріжджів в екшн-фантику? На своєму сайті Браун так і визначив «жанр» свого першого бестселера («Код да Вінчі»): «Розважальна історія, яка сприяє інтелектуальному обговоренню і дискусії». І це — головний авторський мотив до написання усіх його творів. Мотив, як бачимо, суто журналістський, а спосіб його реалізації — винятково літературний, белетристичний. У цьому й фокус Дена Брауна, але не весь.

Нашого автора ваблять не просто дискусії, а обговорення проблем, які в суспільстві є табу. І заборона ця не так іде зверху, як є масовою самоцензурою — влучно висловився один літперсонаж: «Бо ж думати треба і про що питати, і про що думати» (Владислав Івченко. Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. — К.: Темпора, 2013). Оця самозаборона думати/питати виникає на самісінькому краю традиційної моралі — там, де відбувається зіткнення з мораллю Інших, на стику цивілізацій. Там, де хоч-не-хоч, а доводиться коригувати звичні моральні закони.

Саме про це — останній роман Дена Брауна «Інферно», опублікований в Америці торік (нагадаю, що він визнаний кращим перекладним виданням у Всеукраїнському рейтинґу «Книжка року’2013»). В епіцентрі авторського аналізу — новітня «філософія трансгуманізму» — теоретичне обґрунтування насильницького обмеження народжуваності, оскільки людська «популяція вийшла з-під контролю» і «майбутнє мчить на нас, наче лютий вихор, роздмухуваний неспростовною математичною моделлю Мальтуса». Простіше кажучи, якщо ми — люди — і далі матимемо дітей, то загинемо всі разом, із дітьми й онуками. «Скриньку Пандори відчинили, і замкнути її не вдасться», — переконують романні персонажі, прихильники трансгуманізму. І найзухваліший та найталановитіший із них влаштовує «генетичний тероризм», продукуючи «дизайнерські віруси», випущені на волю й цілковито невразливі. Зупинити їх буде неможливо». Утім, романна логіка веде до того, що можливо все, особливо коли до справи береться Браунів Голмс/Пуаро/Мегре: «А хіба є що-небудь, чого не знає уславлений професор Ленґдон?»

Ну, так, професор Ленґдон допомагає знайти зловісного генія трансгуманізму, але авторові, Дену Брауну, важливо інше: «Доведеться виробити певні моральні критерії для оцінки поточної кризи й потенційних подальших дій». Оце і є головне в його останньому романі: мусимо звикнути до зміни моральних векторів. До речі, епіграф до всього роману від Данте (за символікою його «Пекла» і заплутує сліди отой злий геній трансгуманізму) не випадковий: «Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи». У Дантові часи моральна криза також пролягала міжцивілізаційними проваллями: за владу над італійськими містами-державами змагалися представники різних моральних систем.

«Інферно» Дена Брауна — розмисли про існування іншої моралі і про неуникну потребу рахуватися з нею. У нього це — теоретичні припущення, у нас сьогодні — найреальніша реальність. Війна з Росією — це зіткнення цивілізацій, а отже, й моральних засад. Мораль державного устрою Росії від Середньовіччя — пролонгація азійського способу організації соціуму: навіть горезвісні ради народних депутатів — трансформація ідеї заложництва. І якщо ми не збагнемо геть інших засад російської моралі — будемо програвати. Як, зрештою, і Європа. Саме під цим ракурсом варто прочитати останній роман Дена Брауна.

В усьому ж іншому — він мало відрізняється від попередніх. Так само активізується улюблена «больова точка» у свідомості читача: «Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався». Так само проспівано оду професіоналізмові (в тому числі, фізкультурному — тренованість і витривалість Ленґдона, на чому і тримається можливість хепі-енду). Ретельність в усьому — навіть описи сюжетних локацій є досконалими туристичними путівниками. Знаходимо і матрицю фаховості: «Саме протокол давав можливість приймати важкі рішення й ніколи не озиратися назад».

Так само мимохідь Ден Браун майстерно уводить до вжитку «закостенілі» метафори, наприклад, про епідемію чуми у середньовічній Італії: «У Венеції прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число «сорок» — італійською «quaranta» — є похмурим нагадуванням про походження слова «карантин». А в попередньому романі («Втрачений символ») було таке: «Ленґдон завжди закінчував цю лекцію нагадуванням про те, що арабська культура дала людству слово «аль-куль», яке означало улюблений напій першокурсників Гарварду, тобто алкоголь».

Українському читачеві варто пильніше придивитися до описуваної Брауном спецорганізації «Консорціум», що нічим не відрізняється від опису КҐБ: «Не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби… Численні об’єкти вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути».

Перед прогностикою Ден Браун досі зупинявся. Та схоже, в наступному творі він перейде до антиутопії — про це, здається, свідчить фраза з «Інферно»: «Одним із побічних ефектів амнезії є параноя та недовіра».

Можливо, найбільшим сміливцем у філософії був Рене Декарт. У сучасній світовій літературі таким є Ден Браун, бо в «Інферно» подибуємо суто Декартівське: «Лише одна пошесть поширюється швидше за вірус. Це страх». І в цьому — закид українським колегам-літераторам. Страх перед ревізією моральних (цивілізаційних) засад сковує думку сучасних українських авторів. Візьмемо до розгляду, наприклад, «технотрилер» Макса Кідрука «Бот» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012). Ну, так: наукові відкриття плюс людський фактор утворюють гримучу суміш. Але якщо Д.Браун намагається розібратися в цьому завдяки раціо, персонажі М.Кідрука — за допомоги суто емоційних рефлексій (до того ж, у стилістиці Тарантіно й Паланика). Макс Кідрук — теж науково-популярний автор, що працює у стилістиці Д.Брауна. Але йому бракує саме сміливості — на відміну від персонажів Д.Брауна: в голові персонажів Кідрука «аж шкварчало від купи почутих за останні дві години термінів. З кожною хвилиною йому все важче вдавалося сконцентруватись». У Брауна процес термінологічного адаптування відбувається набагато швидше. Але що ріднить Макса Кідрука з Деном Брауном — фраза українського автора «нерозв’язних проблем не буває… бувають неприємні рішення».

З огляду на причетність до Браунівського вектору можна іще згадати хіба що Вікторію Гранецьку з повістю «Тіло™» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013). Тут також є алюзії на зміну моральних векторів. Суть сюжету — можливість заміни тіла іншою душею. Але тут, радше, тіло постає як бізнес-проект української демонології. Й нагадує роман Тараса Антиповича «Хронос» К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011) — принаймні фразою «на зміну нерентабельним лікарням прийшли центри з питань трансплантації свідомості та евтаназії». Важко погодитися з шановною авторкою передмови Ольгою Хвостовою, що читачі «Тіла» «лаятимуть його більше за будь-яку книжку, дотепер випущену видавництвом «Клуб сімейного дозвілля». Це все — невиправдані компліменти, але над однією фразою таки варто замислитися: «Відторгнення. Душа вивергає тіло». Це саме те, із чим маємо нині проблему: українська душа вивергає тіло прихильників Руського Миру.

Костянтин РОДИК

Оригінал статті

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.