Письменниця Вікторія Гранецька: «Гадаю, кожен, хто жив Євромайданом, добре знає, що це таке – любити свою країну»

Джерело: Інформаційно-аналітичний портал «Четверта влада»

Днями до Рівного завітала лауреатка міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Вікторія Гранецька. Письменниця презентувала свій третій роман, відзначений номінацією «Гранд Романи» – «Щасливий». Основу сюжету складає реальна історія про порятунок маленького хлопчика, що народився хворим унаслідок резус-конфлікту. Прототипи персонажів роману проживають у рідному місті авторки – Вінниці.

Рівненська презентація завершила цикл промотурів роману Україною. Зустріч із авторкою відбувалася у Лабораторії гуманітарних досліджень Рівненської Малої академії наук учнівської молоді. Під час презентації порушувалися проблеми відповідального батьківства, щирості людських почуттів та міжкультурної взаємодії.

Останній темі у тексті відведено чільне місце, оскільки персонажі сповідають іслам. У романі авторка пробує долати певні бар’єри у сприйнятті людьми невідомого.

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю, яке провела Вікторія Назарук із письменницею.

- Пані Вікторіє, розкажіть з чого почалося Ваше письменницьке життя? У який момент Ви відчули, що треба писати?

- Перший потяг до писання відчула ще в дитинстві – як і всім дівчаткам-відмінницям, мені подобалося, коли мої твори зачитували на увесь клас, подобалося бути поза конкуренцією на уроках української мови та літератури, адже я читала і знала набагато більше, ніж належало за шкільною програмою, годинами обирала книги у бібліотеці, та й серед підручників завжди мала у шкільному портфелику художню книжку, для читання на перервах.

Пригадую, у п’ятому класі то були «Трагедії» Шекспіра у м`якій обкладинці. Однолітки ще дивувалися, як можна з доброї волі ті «страхи» читати. А потім самі ж заслухувалися, коли я переповідала їм сюжети шекспірівських п`єс!

Одного разу вигадала власну історію і сказала, що це написав Вільям Шекспір, – повірили. Здається, саме та історія у сучасній інтерпретації згодом лягла в основу мого дебютного роману «Мантра-омана». Проте минуло багато років, перш ніж я наважилась її написати і оприлюднити. Зараз я розумію, чому так склалося – навіть для вигадування фантастичних сюжетів потрібен життєвий досвід. Його не можна купити чи позичити – тільки здобути самотужки. Після цього відчуваєш силу писати книжки.

- У своїх прозових текстах Ви часто експериментуєте зі стилем. Приміром, про Ваш перший роман «Мантра-омана» говорять як про містично-згрубілий текст із карколомним сюжетом, другий роман «ТІЛО™» визначають як гламурну антиутопію, натомість «Щасливий» - напрочуд ніжний текст для родинного читання. Як Вам вдається балансувати поміж кардинально різними манерами письма?

- Мабуть, це і є мій авторський стиль – щоразу бути іншою. Розпочинаючи новий роман, ніби наново вчуся писати. Хочу, щоб мої читачі знали – під кожною наступною обкладинкою їх чекатиме цілком інакший текст, самоповторів не буде, принаймні найближчим часом. Звісно, я можу не погоджуватись із визначенням критиків щодо своїх романів, але моя справа – писати; як буде сприйнято і «розшифровано» написане, від мене уже не залежить. «Щасливий» дався мені найважче, то було неабияке випробування – після моторошної оповідки про переселення душ узятися за світлу й добру історію з реального життя. Але я пишаюся, що зробила це. Увага читачів до цієї книжки набагато більша, ніж до двох попередніх, разом узятих.

- У «Щасливому» бачимо міжкультурні паралелі, зокрема, йдеться про світ ісламу, який мало зрозумілий українському читачеві. Більше того, його остерігаються, особливо в контексті подій на Близькому Сході чи у Франції. Чи не боялися Ви неприйняття аудиторії?

- Не думаю, що наші люди аж настільки упереджені й ангажовані стереотипами. Так, ми дуже мало знаємо про іслам, та й те, що знаємо, часом не відповідає дійсності, тому що ЗМІ, до яких ми дослухаємося, не завжди об’єктивно висвітлюють ті чи інші події в Україні й у світі загалом. Саме тому мені було важливо у художній формі розповісти про цю релігію в контексті свого роману, поділитися власним досвідом спілкування з мусульманами. Адже йдеться не про міфічний «закордон», а насамперед про українців, які сповідують іслам. Серед них направду дуже багато патріотів України. Тому я не боялася негативної реакції від аудиторії. Та й конфліктів довкола книжки досі не виникало, люди дуже добре її сприймають.

- Як Ви вважаєте, чи вдалося Вам здолати певні стереотипи у сприйнятті представників іншої культури своїм романом?

- Я дуже хочу, щоб цей роман потрапив до рук тих, хто досі має подібні стереотипи. На жаль, такі люди книг не читають. Шансів у мене небагато, але я сподіватимусь.

- Чи маєте Ви власні рецепти того, як краще порозумітися у сучасному світі, ангажованому радикальним націоналізмом?

- Якби такий рецепт існував, гадаю, його вже давно застосували б на практиці. Це справа політиків та дипломатів – шукати відповіді на глобальні запитання. Якщо вони колись їх знайдуть, то ми, письменники, із задоволенням про це напишемо. Поки ж доводиться привертати увагу громадськості до невирішених проблем. І «Щасливий», мабуть, тому яскраве свідчення.

Раніше я теж не могла назвати себе найтолерантнішою людиною у світі. Цей роман для мене – насамперед робота над собою, спроба замислитись і зрозуміти інших. Переконана, аби світ змінився, починати треба з себе. Я почала.

- Не можна оминути увагою двох мікротем роману: батьки та діти і патріотизм. Перша дуже ніжно виписана у романі. Маю на увазі палітру батьківських почуттів та хвилювання про долю дітей головного персонажа Юсіфа. Знаю, що Ви психолог за фахом, але все ж чи важко було жінці глянути на світ чоловічими очима?

- Такі речі завжди даються нелегко, але я вже мала певний досвід із попереднього роману, коли створювала Юрія – головного героя «ТІЛО™». Вийшов, як то кажуть, доволі «стрьомний» персонаж, але він напрочуд органічний у тій своїй «стрьомності», у нього дуже чоловічий характер. У цих двох героїв багато спільного, проте Юрій за вдачею одинак, тож переконаного сім’янина Юсіфа слід було «збирати» із дещо іншого матеріалу.

На щастя, у мене перед очима був реальний прототип цього героя – чоловік моєї подруги, з якої я писала романну Олесю. То я вам скажу, в житті він ще кращий, ніж у книжці, хоч дехто й закидає мені надмірну «ідеальність» Юсіфа! Вони дуже гармонійна пара, це саме про таких говорять: «створені одне для одного». І то правда, він надзвичайно добрий батько для своїх дітей. Хоч тема батьківства у романі не обмежується лише його турботою про Лейлу, Алі та Саїда, адже Юсіф має доволі складні стосунки із власним батьком, який не пробачив йому переїзду до України. 

Про це також непросто було писати, ми довго думали, чи вводити цей аспект у роман, та все ж вирішили, що це необхідно, адже в кожного своя правда, і вона має бути озвучена. Батько Юсіфа теж є важливим персонажем цієї історії. Це такий собі «патріарх», поважний голова великої родини.

- І знову ж звернемося до чоловічої постаті у романі. Юсіф – азербайджанський чоловік-мусульманин з Нагірного Карабаху активно підтримує розвиток громадянського демократичного суспільства в Україні, підтримує ідеї Євромайдану. І це попри те, що часто стикається із неприйняттям себе, своєї культури. Як Ви гадаєте чи зможемо ми – корінні українці – любити свою країну так, як робить те Ваш герой?

- Гадаю, кожен, хто жив Євромайданом, добре знає, що це таке – любити свою країну. Мій герой виніс відчуття батьківщини ще з Нагірного Карабаху, втративши рідний дім. Кажуть, дім там, де серце. Азербайджан так і не став йому справжньою домівкою, особливо після подорожі до Вінниці, де залишилось його серце. Уперше Юсіф побачив нашу країну у часи Помаранчевої революції, в Азербайджані він з таким не стикався, тож поїхав звідси цілком зачарований Україною. Мусив повернутися. Тут народилися його діти, а він сам отримав паспорт громадянина України. Згідно канонів ісламу, кожен мусульманин зобов’язаний бути патріотом країни, громадянином якої він є. Не всі, звісно, цього дотримуються, але для істинних прибічників ісламу – це закон. Саме глибока віра багато в чому посприяла народженню українського патріотизму Юсіфа. А до власної віри, як і до відчуття батьківщини, кожен приходить своїм шляхом.

- І наостанок поділіться з читачами секретом Вашого бачення, що таке щастя.

- Щастя? Мабуть, це те, що дає нам натхнення прокидатися щоранку не заради кави з цигаркою, а просто тому, що починається ще один прекрасний день, і він точно буде прекрасним, без варіантів. Щастя – це коли немає потреби з`ясовувати стосунки, тому що віриш людині без будь-яких застережень, що б не сталося. І нарешті, щастя – мати таку людину у своєму житті. Саме цього щиро бажаю усім своїм друзям та читачам!

Розмову провела Вікторія Назарук 

Оригінал публікації

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.