Вікторія Гранецька: Дві мрії в один день

Тижневик «Херсон Маркет», №9 (319) за 1-7 березня 2012 р.

Вікторія Гранецька – психолог за освітою і письменниця за покликанням, лауреат літературної премії «Коронація слова». У 2011 році її роман «Мантра-омана» здобув І премію. Талант молодої письменниці відзначають не тільки фахівці, а й ті читачі, до рук яких потрапив її перший твір.

Вікторіє, участь в конкурсі «Коронація слова» дійсно допомагає молодому письменнику?

Це гарний шанс заявити про себе, бути опублікованим. Спочатку я вагалась, чи звертатись зі своїм першим романом одразу до видавництва, чи спробувати на конкурс. Відіслала на «Коронацію слова», а згодом дізналася, що у видавництві, з яким я зараз працюю, теж радять відправляти роботи на конкурси, коли до них звертаються початківці – бо набагато легше донести до читача твір, автора якого відзначено. Звісно, це не єдиний конкурс на території України, але, як на мене, найбільш помітний, де дійсно в кожного тексту є шанс.

Чи справдив результат Ваші сподівання?

Перевершив. З рукописом першого роману я не сподівалася на перемогу, однак сталося так, що саме він отримав найбільше балів від журі. Хоча кілька років тому в фаворі, пригадую, були досить серйозні історичні романи.

А коли взагалі Ви почали писати?

Не знаю, як більшість письменників, але мені здається, що кожен автор відчуває ще в дитинстві такий потяг – щойно навчиться читати-писати. У моєму випадку це були такі собі віршики про природу, які я почала писати десь в третьому класі. Також вигадувала казки, маленькі оповідання. У мене є дві молодші сестрички, яким я часто читала вголос різноманітні книжки, іноді переказувала прочитані. І одного разу просто придумала історію й розповіла їм, нібито як прочитану книжку. Вони мені повірили. І досі вірять.

А всерйоз?

Коли навчалася в педагогічному училищі, потім в університеті. Але тоді я нічого з написаного не оприлюднювала, бо розуміла, що то лише «проба пера». Про «Коронацію слова» чула з найпершого року її заснування й подумала, що варто зробити над собою зусилля і хоча б одну річ довести до кінця, аби просто спробувати свої сили. Ідея у мене була вже напрацьована, я два роки ходила із цим задумом – згодом звільнилася з роботи і за три місяці позаминулого літа написала роман. Осінь пішла на редагування, а в листопаді 2010 я надіслала роман на «Коронацію», потім було очікування. Не сподівалася, що буду одразу відзначена, просто хотілось знати, що я вже щось зробила, аби стати письменницею. Звісно, перше місце було неймовірним сюрпризом! Але я собі загадала: навіть якщо не отримаю жодних відзнак із конкурсу, однаково звертатимусь до видавництва, про яке чула багато гарних відгуків – це «Клуб Сімейного Дозвілля». Але того ж вечора, після церемонії нагородження «Коронації слова» мені запропонували там видаватися. Так дві мрії здійснилися в один день.

Зараз для вас письменництво – це робота чи все ж хобі?

Робота – це те, що приносить певну суму грошей, яка дозволяє пристойно жити. Я не кажу про мільйони. Якщо робити висновки з фінансової точки зору, то, мабуть, письменництво у моєму житті поки що на правах приємного хобі, яке ще не дає достатньо грошей, а іноді й вимагає додаткових вкладань коштів.

???

Нещодавно купила собі принтер, новий компактний нетбук, потім зрозуміла, що не маю місця, де я могла б зосередитись і писати, й винайняла в центрі міста квартиру. Це старовинна історична будівля, зведена вінницьким архітектором Григорієм Артиновим на початку минулого століття. Там немає євроремонту, зате присутня неймовірна аура, яка дуже сприяє творчості. А це те, чим би я воліла займатись. Все решта – потім. Звісно, від основної роботи нікуди не подінешся, як і раніше, вона займає левову частку мого часу.

До речі, як на роботі сприймають творчий успіх?

На роботі дуже добре сприйняли. Як виявилось, у нас працює багато людей, які люблять читати. Після церемонії нагородження приносили роздруковані статті з Інтернету, потім з книжками підходили, щоб підписувала. Зараз питають, коли вже наступну книгу чекати, бо першу, як я розумію, всі вже прочитали. Мені подобається, як люди це сприймають. Хоча іноді буває справді незручно – занадто багато уваги.

З елітою українського письменництва спілкуєтесь?

Мені було дуже важливо познайомитись з тими письменниками, шанувальницею творчості яких я є. З кожною новою поїздкою, з кожною новою зустріччю я знайомлюся з кимось із них. Все це надзвичайно цікаві люди, з якими дуже легко й приємно спілкуватись. І я, без перебільшення, пишаюся цими знайомствами. У мене вдома вже зібрана ціла колекція із підписаних авторами книжок. Справа в тому, що я часто дарую чи віддаю прочитані книжки, а от з підписаними розлучитись не можу. Я їх навіть не даю нікому читати, боюсь, що вони не повернуться назад. Така в мене пристрасть – колекціонувати книжки з автографами.

Містичний присмак в романі – це модна тенденція?

Як читач люблю містику – саме містику, а не, скажімо, фантастику в стилі космічної опери. Та й у житті часто трапляються якісь незрозумілі містичні ситуації, неймовірні збіги. Мені таке цікаво, я постійно збираю інформацію, шукаю, досліджую, записую незвичайні історії звичайних людей. Мабуть, це моя тема. Тому містика, яка присутня у моєму першому романі, буде присутня і в наступному, і, сподіваюся, й надалі.

У чому саме містика?

Ідея роману не нова, можливо, ви бачили старий фільм «Привид» із Патриком Свейзі, де основні події відбуваються після того, як герой вмирає. Так само і в моїй книжці – тільки це зовсім інше життя, зовсім інші події, зовсім інші обставини. Жінці, яка начебто має в своєму житті усе, до чого прагнула, раптом починають снитися лихі сни, що підштовхують її до самогубства. Вона ж не має суїцидальних нахилів, тож опирається до останнього. Проте уві сні зрештою помирає. А прокинувшись, виявляє, що померла й у реальному житті. Далі йдеться про те, як душа людини змушена спостерігати за тим, що вона лишила по собі, за людьми, які її знали, словом, за усім тим, що зосталося по її смерті… Подібна тема інтригувала мене дуже давно. Але набагато цікавішим виявився сам процес «розкручування» такого сюжету. Це був великий шматок роботи, який потребував якихось експериментів, навіть дослідів на собі. Приміром, є в романі епізод, де героїня боїться заснути, адже їй сняться ті лихі сни. І вона вирішує не спати так довго, наскільки це взагалі можливо. Я, до речі, уявлення не мала, скільки людина може не спати, тож провела цей експеримент на собі – пригадую, на це пішло біля тижня. І саме в той період, коли я не спала (як і моя героїня), я й написала більшу частину книжки.

Чому «Мантра-омана», і що це означає?

Я шукала таку назву для свого роману, яка б запам’ятовувалась, яка була б нетривіальною. Вже в процесі написання ці два слова з’явилися і поєдналися через дефіс. Це була перша, робоча і остаточна назва. Видавництво теж її прийняло. Взагалі, мантру-оману можна трактувати як помилкові переконання, якими людина жила раніше, та згодом вони мають бути розвінчані.

Наскільки назва твору важлива для успіху?

Гадаю, дуже важлива. Адже назва – це його візитівка, унікальний меседж, що вирізняє твір поміж інших. Зокрема, є багато вартісних творів з банальними назвами. А є твори не настільки вдалі, але з назвами дуже гарними. Ще назва окреслює жанр. Ми ж можемо вже за назвою відрізнити любовний роман від фентезі чи бойовика? Також назва покликана привабити «свого» читача й відвадити «чужого». Хоча з другим романом в мене так легко не складається – твір майже завершено, а назви все ще немає.

Чи будете давати новий твір на конкурс?

Ні. Хіба що на «Гранд-Коронацію», де переможці минулих років змагатимуться між собою. Вже почала розробляти задум роману для участі в цій номінації. В інших конкурсах поки що приймати участь не планую, просто пропонуватиму готові твори видавництву – і все.

Розмову провела Лариса Жарких

Фото: Ігор Бойченко, Маріанна Малина

Оригінал статті

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.