Чтиво для дівуль

Автор: Оксана Щур

На Заході зростає попит на чикліт - улюблений жанр молодих емансипованих жительок мегаполісів. В Україні теж пишуть «літературу ціпочок», щоправда, дещо специфічну.

Після шаленого успіху фільмів «Щоденник Бріджит Джонс», «Секс і Місто», «Диявол носить Prada», знятих на основі однойменних бестселерів, стало очевидним: тра­­диція «високого» жіночого письма продовжилась у жанрі «дівчачого чтива». Попит породжує пропозицію: годі й порахувати численних епігонів Софі Кінселли та Кендес Бушнелл. «Нова жінка» сучасності – це дівчина з великого міста, яка прагне урівноважити кар’єру й особисте життя. У той час коли «ідеальні дружини» дивляться серіали і вряди-годи перечитують «Анжеліку», незаміжня жителька мегаполісу надає перевагу іронічному чикліту та дорогому глянцю.

В українських книгарнях чикліту все ще достатньо, але не на стендах новинок. Утім, дослідивши попит і пропозицію текстів масової культури, можна з’ясувати: то якою є жителька сучасного українського міста? Що її хвилює? Що вона читає? Як і про що пише, зрештою?

 КЛАУДІА, СІНДІ, НАОМІ УКРСУЧЛІТУ

З роману Світлани Пиркало «Зелена Маргарита» (2000) розпочався український чикліт. Марина Погрібна працює авторкою глянцевого журналу, але вигляд має і поводиться зовсім не як персонаж чи адресат глянцю. Харчуватися вдома яєчнею і бути ресторанним критиком; бути негламурною і задавати стиль життя читачкам жіночих журналів – така вона, ця нова героїня іронічної прози. Вона активно працює над тим, щоб виграти стипендію і полишити Україну ( Не пошлюбивши інозем­­ця за допомогою відповідної агенції). Не обходиться, звісно ж, і без любовних пригод, проте цей аспект посідає у творі зовсім не центральне місце, на відміну від класичних дамських романів. «Зелена Маргарита», дуже схожа на оповідь про страждання Бріджит Джонс, так і залишилася неперевершеною: написати чогось гострішого поки що не вдалося навіть самій Світлані Пиркало. Її наступний роман «Не думай про червоне» (2004) хоч і викладенийтаким самим легким стилем, проте менш іронічний, а подекуди й пронизливо ліричний. Прикро, що автобіографічна відвертість не йде на користь творові загалом, особливо коли читач очікує самоіронії, єхидства та чергового знущання із соціальних стереотипів.

«Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» (2001) – роман, написаний Наталкою Сняданко від імені емансипованої галицької філологині. Відсутність єдиного або домінантного партнера, необтяженість потребою практичного втілення ідеї-фікс про заміжжя – це все вирізняє сучасну молоду жінку, яка дістала належне патріархальне виховання, проте не травмована ним безнадійно. На відміну від Пиркало Сняданко зосереджується на описі національних стереотипів (пристрасті по-українськи, по-російськи, по-німецьки тощо), не оминаючи нагоди зіронізувати з традиційних поглядів та конвенційної моралі. Порядна галицька панянка, якій «за двадцять п’ять», але ще не «за тридцять» (рубіжники для героїні чикліту), дуже добре знає не лише правила, а й способи використати вікторіанську подвійність стандартів на власну користь, що свідчить про автентичність образу. На жаль (чи на щастя?), авторка обмежилася одним іронічним текстом «для кльових чикс»: усі її подальші літературні вправи можна оцінювати по-різному, але чиклітом вони точно не є. Втім, це не заважає критикам та видавцям знов і знов позиціонувати Наталку Сняданко як «не-Забужко», хоч би що вона написала.

Ірена Карпа – третя авторка, яка дебютувала в цей самий час, і чи не єдина, що продовжує писати книжку за книжкою, майже не змінюючи тематики, стилю, аудиторії. Ті, хто в юності читав колонки Сої Лось (публіцистичне псевдо Карпи. – Ред.) – новітнього Ді Снайдера у спідниці, – нині з подивом застануть на презентаціях Ірени самих себе пубертатного періоду. Штамп «наїв» на лобі, прищі на щоках, захват від лайки як інструменту поруйнування шкільних норм – визначальні риси тих читачів, які роблять кожну книжку авторки бестселером: від «50 хвилин трави» і «Фройд би плакав» до «Піци «Гімалаї». Стає у пригоді й те, що Карпа – єдина українська письменниця, яка є постійним персонажем світської хроніки. Вона лідерка музичного гурту, працювала віджеєм MTV, знялась у кількох фотосесіях для чоловічих журналів, вийшла заміж за іноземного бізнесмена, народила двох дітей. Здається, критики ще ніколи не були такими одностайними в обпльовуванні автора. А він, отой автор, настільки послідовним у кредо «А я ще й пишу». Це ще один приклад загравання зі стереотипами – у даному разі письменниця дражниться ще й із експертами літератури: вони лаються, нагороджують її антипреміями, а вона – дедалі успішніша. До уваги зацікавлених: «Піца «Гімалаї» не така фрагментарна, як попередні тексти, й цілком придатна до читання.

ПРЕТ-А-ПОРТЕ

А потім, за законами жанру й літературного процесу, посипалося. Молоді письменниці кинулися публікувати одкровення, що з таким самим успіхом могли б існувати у форматі онлайнового щоденника. У кращому разі ці автобіографічні монологи подібні до сповіді випадковому знайомому в купе. Буквально описати власний досвід включно з незалікованими підлітковими комплексами, незабутими коханцями і прагненням до стандартів «дольче віта» вдається дебютанткам ліпше, ніж створити іронічний за стилістикою і продуманий за формою роман.

«36 пісень про жит­­тя» Катерини Хінкулової видавці позиціонували як типовий чикліт. Утім, якщо читач зіставить цю про­­зу із загальними уяв­­леннями про жанр, то виявиться, що від нього тут – лише рожева обкладинка. Романпро емігрантів, про виховання чужої дитини, про власне сирітство, про нещасні любові й епізодичні пристрасті – це книжка, авторка якої могла б стати героїнею чикліту, бо часто саме такі дівчата виписують власні травми й комплекси у формі повістей – і роблять це достатньо небуквально, щоб упевнено наголосити: ні, ви що, жоднісінького автобіографізму і взагалі це не сублімація. Самоіронія тут геть відсутня, а жінка, спробу осмислення досвіду якої тут зроблено, аж ніяк не тягне на самодостатню дівулю.

Стереотипи глянцю обіграно в автобіографічному романі Іри Цілик «Післявчора» про рекламницю Кіру Буцім. Тут добре прописано деталі: стильний одяг, інтер’єр, впізнавані київські вулички й кафешки. Театральний виш, виснажлива креативно-комерційна робота, поїздка до Парижа, одружений коханець, екзистенційна криза – у кожному епізоді помітний почерк поетки, якій вдається через деталь передати душевний стан. Але для прози цього замало: чогось більшого їй сказати не поталанило. Надмірна ж симпатія авторки до власної героїні надає оповіді надмірної сентиментальності.

Юлія Бурковська досі веде блог, де описує довколишній світ, історії власні та своїх знайомих таким соковитим живим суржиком, до якого хочеться припадати й пити з не меншим задоволенням, ніж із джерела літературної мови. Проте мова роману «Тра-ля-ля» значно причесаніша, і текст від цього багато втрачає. Та й сам твір – це монолог героїні сповідального й рад­­ше терапевтичного характеру. Ми багато дізнаємося про шоу-бізнес, про українську культуру, про чоловіків і про те, чим живуть дівчата, яким пощастило ввірватися до столичного життя й отримати хай невеликий, але виграш у тамтешній лотереї успіху. Але хочеться патетично вигукнути: «Ну чому, Юлю? Ти ж могла розказати про Діму Лазуткіна набагато яскравіше!»

МИ ВИРОСЛИ. ЩО ДАЛІ?

Якщо на Заході авторки чикліту живуть на гонорари і це одна з причин, що стимулює їх писати нові й нові продовження пригод «кльових чикс», то українські письменниці творять, здається, всього лиш, доки є натхнення або поки не розкажуть про всі пережиті враження. Далі або творчий ступор, або перехід до чогось нового.

Колонки і блоги Світлани Пиркало досі читають і перечитують спраглі за її новими книжками прихильники. Видавці тим користуються: «Кухня егоїста» та «Авторська колонка» – це саме добірки колонок, які раніше було друковано в періодиці.

Наталка Сняданко написала «Гербарій коханців» – композиційно і стилістично продуманий роман, яким довела, що є цілком зрілою авторкою. Щоправда, досвід чикліту не так просто відкинути: подейкують, окремі персонажі мають прототипів серед публічних людей; а ще письменниця продовжує дотепно іронізувати над стереотипами галицького соціуму.

Юлія Бурковська та Ірена Карпа активно описують у своїх блогах «мамський» досвід, а отже, є шанс незабаром побачити на полицях книгарень mom-lit – продовження історії про амбітну й успішну молоду жінку, яка вже має досвід материнства.

Нового чикліту поки що не з’являється, тоді як, наприклад, дамська проза розвивається досить непогано: нові романи видають Люко Дашвар, Ірен Роздобудько, Галина Вдовиченко. Водночас успішні дівчата великих міст через економічну кризу змушені віддавати всю творчу енергію офісній роботі, працюють над дисертаціями й пишуть здебільшого прес-релізи та сценарії реаліті-шоу й рекламних роликів. Та все-таки літературний процес триває, і видавці оголошують нові імена: Олена Печорна – нова Люко Дашвар, авторка роману «Грішниця» про гіпернещасну жінку; Вікторія Гранецька – в містичній «Мантрі-омані» оповідає про блондинку, яка приїжджає до великого міста і страждає, що їй доводиться бути стервозною; Вікторія Горбунова – її службовий роман «Надра банку» про те, як гроші змагаються з почуттями. Ціну жіночого успіху знову вимірюють іншими категоріями. Читач хоче любові та душевності, а ще справжнього хепі-енду, такого, щоб принц, білий кінь і марш Мендельсона – натомість отримує сльозливі історії на кшталт тих, що переказують в електричках, але й таким задоволений. Постфемінізм дав можливість домогосподаркам бути щасливими на власних кухнях, і патріархальне суспільство тут-таки скористалося з цієї поступки. У літературі це позначилося наступом дамського чтива, і в такий спосіб перемога іронічних дівуль над «степфордськими дружинами» виявилася примарною.

Оригінал статті

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Тисовська

Коментар
В уяві нашої "критики" все, що пишеться жінками і де є головна героїня - то "жіночий роман". Бо у нас не те що критики професійної немає - читання професійного катма! Скажімо, Максим Стріха (професійний перекладач) написав рецензію на "Навколосвітню подорож вітрильником наодинці". От, думаю, де можна буде й для себе почерпнути мудрі думки й зауваження щодо перекладу! (Бо я ж, самі знаєте, перекладами теж грішу, а професійного "розбору польотів" ще жодного разу не отримувала). І знаєте, що в цій рецензії написано власне про переклад? Дослівно: "результат виявився цілком стравний". От люди не люблять Сашка Стусенка за його в'їдливі рецензії, але він мало не єдиний вміє копати глибоко - і таки докопуватися. Йому б колись на зуби потрапити.
Вікторія Горбунова

Коментар
Вікторіє, і тобі дякую! Про "багатогранний роман-алегорія" - це для мене справжній і бентежний комплімент :). Тож, вже маю дві фахові думки про те, що "Надра банку" - не "чтіво для дівуль" :). Щодо "Мантри-Омани", то така класифікація особливо образила Віталія, бо він ще ніколи в своїй чоловічості не сумнівався і роман читав із задоволенням!
Вікторія Горбунова

Коментар
Дякую, пані Наталю, за добрі слова на адресу твору. Направду, за мінімуму фахової критики моїх текстів, я і сама іноді задумуюсь, може й справді то "жіночі романи" :)))))
Вікторія Гранецька

Коментар
Підтримую пані Наталю щодо "Надра банку" - це дійсно багатогранний роман-алегорія, що оповідає про суспільство в цілому, а не про окремо взяте життя однієї молодої дівчини)) Тому, гадаю, "Надра банку" не з тих книжок, де стать центрального персонажа має вирішальне значення. Те саме можу зазначити й стосовно своєї "Мантри-омани": психологічні метаморфози, описані в романі, можуть спіткати людину будь-якого віку та статусу, а не конче "молодих емансипованих жительок мегаполісів" :-)
Загалом же, без огляду на певні неточності й категоричність в оцінках та судженнях, стаття пані Оксани Щур мені імпонує за рахунок інформативності (я справді раніше не чула про "чикліт")), яскравої, емоційно забарвленої стилістики, а також живої цікавості автора до розвитку сучасної укр. літератури.
Тисовська

Коментар
"А найкумедніше те, що жодна з них не належить до вищезазначеного жанру. Зрештою, як і більшість інших видань, згаданих пані Оксаною. І, судячи з усього, нею не прочитаних".

У мене теж склалося таке враження. Вже що-що, а "Надра банку" чик-літом аж ніяк не можна назвати. Головна героїня в книжці головна тільки номінально, бо насправді це твір сатиричний: банк як прототип сучасної урбанізованої реальності з усіма її проблемами й вивертами. Навіть хеппі-енду там насправді немає: "і жили вони довго і щасливо, доки не сплив строк іпотеки" навряд чи вписується в традиційні для чик-літу кінцівки. Мені, до речі, книжка дуже сподобалася.
Перехожий

Коментар
Цікаво, пані Оксана знає, що Вікторія Горбунова, яку вона необачно зарахувала до "нових імен", тобто до початківців-дебютантів, насправді має вже 3 видані книжки: "Записки шкільного психолога" (2009), "Мрія про Маленьке життя" (2010) і звісно, "Надра банку" (2011). А найкумедніше те, що жодна з них не належить до вищезазначеного жанру. Зрештою, як і більшість інших видань, згаданих пані Оксаною. І, судячи з усього, нею не прочитаних.