До новорічних свят виходить друком збірка оповідань «Львів. Кава. Любов»!

Анонс

Шановні читачі, ще одна чудова новина! До новорічних свят учасниці Львівського жіночого літературного клубу підготували для Вас чудовий подарунок – збірку зворушливих оповідань про кохання під назвою «Львів. Кава. Любов». До нової збірки увійшли оповідання десяти закоханих у Львів авторів: Наталії Гурницької, Галини Вдовиченко, Дари Корній, Вікторії Гранецької, Лесі Олендій, Ольги Деркачової, Ірини Хомин, Ніки Нікалео, Тетяни Белімової та Любові Долик. Збірка вийшла друком у харківському видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля».

Ця книга — про Львів. Про місто, яке хтось знає і любить, а хтось тільки відкриває для себе. Про вузькі вулички і затишні кав'ярні, про середньовічну бруківку і старовинні споруди… Про любов. Про життя. Про людей, які зустрічаються, розстаються, сподіваються, вірять, кохають, втрачають — і знову знаходять своє кохання…

Це історії про закоханих та покинутих, про щасливих та тих, хто загубив себе, про романтику та буденність, про жінок і чоловіків, про тебе й про мене. Деякі з оповідань солодкі, як збиті з ваніллю вершки або справжнє кохання. Інші – гіркі, як свіжозварена кава або спогади про доленосні події нашого недалекого минулого. Треті ще довго залишають по собі аромат цинамону, мускатного горіха та містичних збігів…

Уривок з оповідання Вікторії Гранецької «Абонентська скринька»:

«…У Львові знову дощить. Та Злата достеменно знає — місто не гнівається. Львів просто сумує, коли вона сідає у маршрутку і їде звідси на вихідні.

Вона притуляється чолом до віконного скла, на зворотному боці котрого розповзаються холодні сльози львівського дощу, і поринає у спогади. Злата не тутешня, вона з присілка. Львів уперше побачила років десять тому, ще маленькою дівчинкою, і якось так одразу вийшло — закохалася. Напівдитячою, романтичною і невитравною любов’ю прив’язала це місто до себе, а як подорослішала — воно відповіло взаємністю, дозволило їй вступити на «журфак» одного з місцевих університетів, і вони з містом стали єдиним цілим. Дівчина із золотим ім’ям та місто із золотим серцем. Хіба ж вони не створені одне для одного? Злата обожнює ці затишні вулички, повиті ароматами кави; будинки, що ніби зійшли з листівок позаминулого століття; стару бруківку, між котрої іноді застрягають тоненькі підбори і губляться набійки із взуття, але для неї то як монетки щастя, кинуті у водограй — якщо залишити тут щось «своє», ще не раз сюди повернешся. А Львів досхочу грається її довгим русявим волоссям, налітаючи літнім вітерцем, зазирає у зелені лісові очі своїм пронизливо блакитним небом, запрошує її до своїх парків та кав’ярень — знайомити зі своїми людьми…

П’ять найближчих років вони будуть разом. А далі місто знову що-небудь вигадає, аби не відпустити її, Злата переконана. Ні, вона не намагалася його «підкорити». Коли так любиш — не потребуєш підкорювати, коли любиш — сама підкорюєшся. І Злата вже підкорена львів’янином — ще під час вступних іспитів випадково зустрілися очима, а потім він наздогнав її у скверику — Левко. Вони однолітки, навчатимуться в одному вузі, тільки Левко обрав фах перекладача. Білявий, як ангелик, сіроокий, трохи сором’язливий, саме таким вона б уявила ранковий Львів, якби той раптом міг зробитися чоловіком. Хоч у вічного міста було тисячі облич, серед них іще одне запам’яталося — смагляве, карооке, лемківське. То молодий викладач із кафедри психології. Предмет, звісно, непрофільний для майбутніх журналістів, та чи не всі дівчатка з її групи просто шаленіють від чорнявого красунчика-викладача, не пропускають жодного з його занять, а Злата просто ходить, бо відповідальна. Його звуть Роман, і саме так він дозволяє студентам до себе звертатися, психолог. Вона б і не зауважила Романа, якби не його погляд під час вступної лекції. Просто в очі. У ньому так само жив Львів, тільки інший — терпкий, передвечірній, кавовий, і від того незбагненно-бентежний…

Цікаво, це тільки вона асоціює Львів з його чоловіками? 

Злата виходить із маршрутки, дощ уже скінчився, за чверть години вона буде вдома. У великому гарному будинку з фруктовим садом, де живуть її батьки. Єдина й безмежно кохана дитина, єдина радість і надія — от яка у них Злата. І вона їх завжди тішитиме, а вони нею пишатимуться, своєю красунею й розумницею. А сьогодні, поміж «рапортуванням» про свої навчальні успіхи, вона розкаже їм про Левка — наступного місяця треба познайомити його з родиною, бо в них усе серйозно, дарма, що першокурсники. А потім і про Романа — він їм таке домашнє завдання загадав… Хоча ні, про завдання не говоритиме, не можна, то тільки між нею та Львовом. І… Романом?

Коли батьки поснуть, Злата тихенько вибереться з-під ковдри, увімкне нічник у своїй кімнаті й сяде виконувати завдання. Писати такого листа, як сказав Роман.

Привіт, Злато!

Не дивуйся, коли отримаєш цього листа 14 квітня 2012 року, це частина мотиваційної програми, до участі в якій я зголосилася, щоб зрозуміти, чого хочу від життя. Суть її полягає ось у чому пишеш листа самій собі і відкриваєш його за п’ять років. Отож, ти це я, тільки старша й розумніша…

Сьогодні п’ятниця, ніч з 13 на 14 квітня 2007 року. Зараз мені 19 років, я студентка-першокурсниця. Мрію закінчити свій «журфак» з відзнакою і працювати на телебаченні, ведучою новин. У телецентрі з вежею, що на Замковій горі, я часто буваю у тамтешньому парку, то моя улюблена місцина. А уяви, там працювати! Точніше, це вже ти там працюватимеш. Адже мине п’ять років і я стану тобою. Я вступила до вузу, а ти його закінчиш і влаштуєшся на омріяну мною роботу… Ти ж не проти?

Ще, звісно, дуже хочеться власної родини і багато-багато дітей. Коли зростаєш у батьків сама-одна… ну, ти розумієш. Троє дітей, щонайменше, але щоб першою народилася дівчинка. Назвемо її, як ти скажеш. Тільки не забудь про Замкову гору.

І ще одне маю подругу Марійку. Вона з неповної родини, ми сусідки по кімнаті у гуртожитку. Марійка… вона така добра і лагідна, але іноді беззахисна і зовсім несмілива. Часом плаче без причини, тоді й мені хочеться плакати разом із нею, уявляєш? Обіцяй, що ніколи не образиш її, ані словом, ані ділом, гаразд? І останнє, про що проситиму залишайся у Львові. Ти ж уже справжня львівська пані, чи не так? Не втрать це місто, воно для мене все.

З любов’ю, Злата 

На ранок вона хутенько запакувала чудернацького листа в обраний заздалегідь красивий конверт з ромашками і відправила на адресу абонентської скриньки, орендованої на п’ять років в одному з найстаріших поштових відділень Львова — принагідно для цієї справи. А за п’ять років, відведених на здійснення заповітних мрій, вона відкриє цього листа і… вже напевне знатиме, що сталося із мріями. Злата все зробила, як належить. Якби ж можна було хоч краєчком ока, хоч на мить зазирнути у майбутнє, котре чекає її за п’ять років… Буде все так, як вона загадала, чи інакше? Але годі про це думати, Роман сказав забути про листа і зосередитися на роботі з мріями.

Минув день. А Злата ледь не щохвилини згадувала про ті «мотиваційні» листи, намагалась заговорити про них із Марійкою, однак та опускала очі, переводила мову на інше, зрештою сказала, що нічого не писатиме, бо то — пусте. Та Злата встигла запримітити у кошику для сміття кілька зіжмаканих аркушів. Марійка написала, але не відправила. Чому? Коли подруга вийшла з кімнати, вона дістала й розгорнула один аркуш. І все стало на свої місця. Марійка була до безтями закохана. У Романа, їхнього психолога. Усі її слова були для нього. Отакий лист. Злата хутко повернула аркуш до кошика зі сміттям. То не її справа. Вона вже й шкодувала, що полізла читати чуже…  

Ще кілька днів промайнуло у нервовій напрузі та думках про ті листи. Аж раптом Злата пригадала, що забула покласти у конверт своє теперішнє фото, як то радила мотиваційна програма. Для неї — невиліковної перфекціоністки — це була справжня проблема. Звісно, правила не дозволяють відкривати лист у майбутнє раніше, ніж за п’ять років, але ж світлина… У листі має бути світлина. Злата довго мучилася і ходила колами, аж доки зважилася порушити правила — дістати листа, вкласти туди забуту світлину, і закинути назад до скриньки. Вона не читатиме, лише додасть фото, щоб усе було, як належить. Зрештою, минуло лише три дні. Що таке три дні супроти довгих п’яти років?

Того ранку вона схопила обрану світлину, перед парами швиденько забігла на пошту, відчинила дверцята абонентської скриньки, але… свого листа там не знайшла. Натомість її очікував інший — у цупкому брунатному конверті з химерним візерунком (таких вона досі не зустрічала в продажу), з чітко витиснутою датою на поштовому штемпелі — 14 квітня 2012 року. Відправник і отримувач — вона сама. Обидві адреси на конверті старанно виведені круглим, красивим, без сумніву, її почерком, проте адреса відправника видалась їй незнайомою. Старопустомитівська — вона й не знала, що десь у Львові є така вулиця. Мабуть, це стара назва? Та справи то не міняло — Злата отримала відповідь з майбутнього. Від себе ж. Як таке можливо? …» 

Шукайте в книгарнях збірку «Львів. Кава. Любов» та дізнавайтеся, чим завершилася ця та інші львівські історії! ;)

Приємного читання!

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Юлія К.

Коментар
Купила книжку. Дякую за цікаві оповідання і гарний настрій. Ваше оповідання одне з найкращих для мене. Є над чим подуматии, навіть думаю, щоб і собі написати листа в майбутнє.