Кілька слів про приватні моря та спільні береги

Фото: Ірина Новоставська

Наприкінці травня Вінниця стане морем. У це було складно повірити, бо де ж у нашому місті взятися морським краєвидам, якщо ми з усіх боків окільцьовані суходолом, хіба Південний Буг з уславленим фонтаном розтинає тіло міста навпіл та ще загорнута у пишну зелень Кемпа посеред ріки нагадує безлюдний острів, куди дістатися хіба човном…

Утім, в останні дні весни місто зробилося гостинним узбережжям для культурно-мистецького життя всієї країни, адже у Вінниці тривав ІІ Міжнародний фестиваль короткої прози «Intermezzo», названий на честь однойменного оповідання Михайла Коцюбинського і присвячений актуалізації  його творчості в контексті нашого часу. Відтак місто вдруге отримало власну непересічну подію, інтерактивну й багатовимірну, у форматі якої поєдналися література і кіномистецтво, перформанси й мультикультурні дискусії, фотовиставки, майстер-класи та екскурсії. Цьогоріч темою фестивалю були «приватні моря» та «спільні береги» Коцюбинського (та зрештою й кожного з нас), і довкола направду оселився дух моря з циклу кримських оповідань письменника.

Чотири травневих дні місто жило мариністичними архетипами та образом віднайденого дому, вітало гостей з різних куточків України та з-за кордонів, читало і дослухалося, звучало віршами із «Семисвічника» Сергія Татчина та «Кіноварі» Юлії Броварної, наново переживало «Татарський триптих», «Хайтарму» й «Къырым», пропливало на теплоході «Ляля Ратушна» у товаристві Тараса Прохаська (а минулоріч була Оксана Забужко і її читання «Подарунка на іменини»), чекало ненаписаних листів, вдивлялося у «Мороки» Михеда, слухало «Безодню» Марисі Нікітюк, мандрувало польським морем ідентичностей, ночувало у старому кінотеатрі під короткі метри від Wiz-Art та С.У.К.  Місто стало «Морем пам'яті» та «Морем слів», «Островом Європою» Альгерда Бахаревича, «Омріяним краєм» Лілі Хайд та Проспектом Сонцепоклонника (яка ж добра урбаністична назва – шкода, що не придалася під час перейменування вулиць!), бавилося з дітьми, влаштовувало «Гармидер у Чорному морі» з Анатолієм Дністровим, приміряло на себе роль «пірата» з Антоном Санченком.

У ці дні місто перетворилося на музей та сад, університет, бібліотеку і книгарню, кінотеатр та арт-галерею, приймало гостей просто неба й у затишних інтер'єрах кав'ярень та ресторацій, часом перепиняло перехожих розритими на ремонт хідниками вулиць (чим не Львів під час Форуму видавців?), і обіцяло все-все полагодити до наступного «Intermezzo». І місту віриш. Тож можна лише здогадуватись, яку титанічну працю вклали організатори фестивалю у ці чотири дні, аби Вінниця зібрала таку кількість творчих людей і отримала неповторне літературне обличчя на тлі решти «фестивальних» міст. Ну й, звісно, вже зараз цікаво, яким видасться наступний фест, які теми будуть проговорюватись і переосмислюватись, який пласт творчості Коцюбинського виявиться актуалізованим, і як саме будуть розставлені акценти в обраній концепції.

Тому що Україна – це ось такі люди і такі міста. Це відчуття моря, навіяне текстами і музикою, це вміння на простому ентузіазмі організувати крутий фест, про який писатимуть і говоритимуть упродовж всього наступного року, бо людям знову захочеться сюди приїхати і прожити разом з Коцюбинським чотири незабутніх дні, пройтися його стежками, почути його слова, скуштувати його улюблених страв. Це вдячність світові, що живеш тут і тепер, пишеш, говориш, маєш змогу бути почутою. Попри легкий смуток, що знову не вдалося побачити і осягнути все. І обіцянка собі, що наступного травня точно візьмеш відпустку, аби не пропустити жодної з «інтермеццівських» подій.       

Вікторія Гранецька     

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.