Найемоційніші книжки року …у рейтингу суб’єктивних читацьких відчуттів

Автор: Жанна Куява

Наприкінці року, як завше, підводимо підсумки. Хтось рахує заробітки, хтось коханців, а хтось, як от і більшість моїх знайомих читачів, книжки, які сподобалися або ні. Тільки якщо хтось пише про власні чи подекуди й об’єктивні судження щодо якості книжок, їх смислового наповнення, гостроти, напруги сюжету, чи важливого духовного послання, то для мене книжка – це передусім враження, емоції, які вона викликає. Тобто, читаючи ту чи ту книжкову новинку, я пропускаю її крізь серце, а вже по завершенні осмислюю і таки перекручую мозком. Тому наразі мені хочеться сказати саме про емоції, які особливою мірою викликали прочитані книжки. (Це не означає, що інших емоцій вони не викликали, просто ці почування – найяскравіші). А пишу це… Бо, можливо, комусь приглянеться саме такий, «емоційний» спосіб вибору книжок для прочитання? Хто не погодиться, або розгнівається, або, на превеликий жаль, образиться, – перепрошую наперед! І попрошу – не гнівайтеся, не ображайтеся, хіба робіть це, читаючи книжки. Як от я:) Адже це свідчить про вашу небайдужість!.. Отож, почну «знизу»… 

1.РОЗДРАТУВАННЯ. Ця емоція супроводжувала мене впродовж усього роману Маріо Варгас Льоси «Витівки кепського дівчиська», що побачила світ у видавництві «Фоліо» 2010 року, але обговорювали її здебільшого саме 2011-го. І дратувала вона мене з двох причин. По-перше, – через головних персонажів твору. Жоден герой із прочитаних книжок не викликав у мене такої ненависті, як оте кепське дівчисько. Як же вона мене дратувала! За те, що крутила мотузки з закоханого по-справжньому чоловіка, за те, що воліла лише віддавати накази, і не просто втікала від чоловіків, а оббирала їх, розлучала сім'ї, всіх і повсякчас обманювала… А він, перекладач із трьох мов, що самотужки досягнув заповітної мети – вибрався із Перу до самого Парижа, жив там, працював, – протягом життя прощав їй усі «витівки»! «Дурень!» – хлопнула я, закриваючи спересердя книжку, коли прочитала його чергове приголомшливе зізнання: «Я досі в тебе закоханий. Незважаючи ні на що. До божевілля». Це коли вона через роки з'явилася втретє, а, може, й учетверте. Зникала, а відтак розшукувала свого «слухняного хлопчика». І так до самісінької старості. До самісінької смерті… Останні рядки роману так само неабияк спантеличили, вивели з рівноваги, розбуркали емоції, що й так не полишали… А друга причина роздратування – вельми неякісний переклад із російської на українську. Про що детальніше писала у відгуку.

2. ПРИГНІЧЕНІСТЬ. Саме це почувала, прочитавши цьогорічну резонансну новинку видавництва «Зелений пес» – «Навіщо я народилась дівчинкою? Сексуальні «подвиги» радянських визволителів», авторства німкені Габі Кепп. Ця жінка стала першою у Німеччині, яка у свої 80 років, не ховаючись під псевдонімом, наважилася зізнатися у тому, що стала жертвою сексуального насильства радянських солдат, будучи 15-річною дівчинкою. Читаючи про п’ятнадцятимісячні поневіряння та жахіття, які довелося перетерпіти дівчині-дитині, яка лише формувалася як жінка, про те, як нею, наймолодшою та найслабшою, прикривалися інші жінки, аби самим уникнути ґвалтування!.. Чи не тому Габі за життя так і не змогла зв’язати свою долю з мужчиною, не вийшла заміж… Зрозуміло, що почуваєшся при цьому по-особливому пригнічено через те, що це дійсно відбувалося у нашій історії, і про що ми дізнаємося лише тепер… Детальніше про книжку ось тут.

  3.РОЗПАЧ. Що можна відчувати, читаючи про непоправну втрату людських моральних цінностей, падіння суспільних орієнтирів, безпросвітній і безнадійний теперішній блуд, у якому «люди рахують гроші – і не рахують свої дні. А душі й не згадують», – зазначає письменниця Марія Матіос у своїй найновішій повісті «Армагедон уже відбувся». У такому невтішному стилі повідує нам історію родини однієї пересічної людини – Івана Олексюка, що таких в Україні безліч. І на прикладі Івана та його дітей мудрує про сенс життя, смерть, кінець світу, який «приходить із кінцем кожної людини й кожної речі», про провини та спокути, вчинки та наслідки. Марія Матіос зізнається, що й сама не визначилася: катує словом, чи лікує, одначе, знає напевне, що її слова – це скальпель, бо діють, як хірург, що мусить зробити розтин, бо він допоможе. І зауважує: той, хто не думав над тим, що все, що відбувається з нами, повернеться до нас у майбутньому, не читайте цієї книги. Бо пише вона для того, аби читачі «здригалися не від страху, а від того, що так буває і таке може трапитися з кожним із нас». Про цю книжку я писала ось тут.

 4.ЗАНЕПОКОЄННЯ. Мені видається, що, читаючи прозову книжку славнозвісної Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», занепокоєння відчули усі, хто її читав, чи намагався це зробити, і то – якнайшвидше. Йдеться і про тих, хто не міг на початках купити книжку через ажіотажні розпродажі, і про тих, хто пройнявся тривожними реаліями, пронизливо описаними у романі, і ті, кому написане не сподобалося, мовляв, поезію Ліна Василівна пише краще, нащо ж було писати «так непрофесійно» прозовий твір. Небайдужими та занепокоєними (як стає зрозуміло та очевидно з останніх новин), є і ті, хто сидить «у верхах» і донедавна жив собі, поживав, грошиків наживав, поки протягом двадцяти літ Ліна Василівна не показувалася на публіці, а трудилася. Після виходу «Записок…» заворушилися усі – і простолюд, і депутати, і критики, й соціальні активісти… Бо не було таких чи то політичних шоу, чи літературних посиденьок, читацьких обговорень, чи навіть телепрограм, де б не згадували цю книжку, не цитували програміста або його дружину, що їхніми словами кричить, застерігає, пророчить і наставляє досвідчена Ліна Костенко. І тему сімейних цінностей вона висвітлила, що, разом із обнадійливим закінченням, додало ще й почуття віри.

5.ЗНІЯКОВІЛІСТЬ. Коли читала роман Люко Дашвар «Биті Є. Макар» – про молодого пристосуванця, любителя всього розкішного та даремно заробленого, здебільшого ніяковіла. Спершу, коли читала описи Макарової коханки, що була ледь не вдвічі за нього старша. Розуміючи, що ця жінка не заслуговує ні на повагу, ні на похвалу, мені було її жаль.  Бо молодий нахаба, «людина без стійких моральних принципів, користолюбивий хамелеон» називав ту жінку «страшною звірюкою Мартазаврою», «сонцем – чудовиськом середнього роду, на яке без сліз дивитися неможливо», «старою коровою» тощо.Одне слово, мені відчувалося, що й сама авторка не любить своєї героїні. А, може, так і є? Тоді це теж бентежить, адже врешті Люко Дашвар посилає Макарові «страшне відкриття», що насправді «Марта – друг»! Чого ж так описувала-не щадила?.. Зображені у романі оборудки та злочини нинішніх багатіїв-політиків-бандитів теж не надихали. Вони засмучували, розчарували, змушували ніяковіти… Але наприкінці твору я ніяковіла у позитивному сенсі цього слова. Видалося, що наших письменників уже настільки дістало оте споживацьке життя бездуховних людей, що вони всі й одразу почали писати про порятунок душ. І стараються, щоб люди почали те робити за життя. Так і Люко Дашвар залишає «відкритим» питання (зрозуміло, кому саме його ставить): «Ви зможете вказати, де у вашому тілі живе душа? Чи тільки заздрісний шлунок?» До слова, те, що на цей роман я не знайшла більше рецензій, теж неабияк знітило… Більше про нього – тут.

  6.СИМПАТІЯ. У випадку з романом «Мантра-омана» Вікторії Гранецької симпатія до написаного, а відтак до самої авторки та її грамотності, раз по раз пересікалася з  інтересом. Тобто, перегортаючи одну за одною сторінки, мене не покидав інтерес, що ж там далі, що ж там укінці?! Проте врешті симпатія перемогла, бо, зізнаюся, беручи до рук цей коронаційний роман-переможець відчувала певну претензійність: невже отак, з першого разу, ні з ким із відомих письменників не порадившись, у них не повчившись, можна враз, і вистрибнути на літературний олімп? Тож, зрозумівши, що цей твір відзначили через його якість, оригінальність, динамічність, читацьку напругу, суміш містики та володіння тонкощами людської психології, у мене виникла велика симпатія ще й до особистості Вікторії Гранецької, у чім дотепер не розчарована. Кому цікаво прочитати мій відгук на «Мантру-оману», – зазирайте сюди.      

 7.АЗАРТ. Знаєте, чому збірка інтерв’ю Ірини Славінської «33 герої укрліт» викликала у мене азарт? Тому що кожна авторська розповість про себе змушувала дочитуватися до найменших слів, наловчитися читати між рядків, відчувати сказане інтуїтивно, гніватися на того чи того письменника, не погоджуватися з ним, сперечатися, не довіряти, або навпаки з усім зголошуватися… Книжка по-своєму тримала в напрузі, захоплювала цікавими роздумами, висловленнями, які хотілося занотувати. Та й обговорити сказане з друзями за столом, мовивши, а от що думає з цього приводу… і нумо називати прізвища, що їх в одній збірці аж 33 і сказане ними – з перших уст! Чи поміркувати з коханим у ліжку над значенням слів щастя, любов, юність, кохання, відтак або погодитися з письменниками, або винайти свою формулу, – теж неабиякий азарт, як на мене! Набагато більше – тут


8. ЗАХОПЛЕННЯ. Коли читала збірку інтерв’ю з Олесем Ульяненко «Без цензури», захоплювалася неоднозначністю його особистості, неповторністю висловлень, його роздумами, переживаннями, уподобаннями та сміливістю. Він відкрито висловлюється щодо колег-письменників, владців, що неабияк вимуштрували його душу та здоров’я, надто під час судового процесу, або й називає «фігнею» творчість молодого Гребещикова, не до вподоби йому і Цой. Захоплення викликали й люди, що створили цю книгу, насамперед – з великої поваги та дружби з Ульяном (нагадаю, що упорядником та ідейником книжки є кінорежисер Мирослав Слабошпицький). А ще, мабуть, і тому почувала захоплення, що до книги увійшло і моє інтерв’ю з, на жаль, нині покійним Олесем Ульяненком, що його пощастило провести на початку жовтня 2008 року. Про все – тут.

 9. ПІДНЕСЕННЯ. Досі пригадую, як дочитала роман Ірен Роздобудько «Я знаю, що ти знаєш, що я знаю».  Аж не стрималася, занотувала у щоденнику: «Люблю себе таку: у стані внутрішньої задоволеності, ситості та піднесеності. Такою мене роблять книжки, що бентежать, попри смуток, вселяють надію, а ще – очищують і розставляють всі точки над «і». Чи, радше, вкотре вказують на те, що саме у нашому житті найцінніше і ще раз переконують, що його, отого найціннішого, руками усе ж не помацаєш… Черговий ковток високості та духовного зростання. Душа кайфує і це чудово!» Саме такі емоції виникли після прочитання роману, що складається з одинадцяти історій людей, які мешкають в одному будинку німкені фрау Шульце. Вона стала «вузликом», на якому дивним чином зав’язалися долі» українських заробітчан. Про це – читайте ось тут.

10. ЗВОРУШЛИВІСТЬ.Найтонші душевні струни зачепив роман Галини Вдовиченко «Бора», адже вона торкнулася теми, що стосується, напевно, кожного з нас. Бо, як не банально це звучить, у світі, де панує «хайтек» та «віртуальність», ми часто забуваємо про прості земні радощі, які зазвичай приносять неймовірне задоволення! Галина Вдовиченко так вчасно і так влучно нагадала нам про них. «Для чистої хвилинної радості іноді достатньо полагодити на кухні кран», – каже вона. Тому, разом із героями, я отримала прекрасну нагоду: побувати під дахом найвищої висоти – Її Величності Простоти. А ще, перегорнувши останню сторінку роману, так закортіло опинитися у батьківському домі, заварити ароматного чаю, запалити свічку чи навіть гасову лампу (колись часто вимикали світло) і, вкрившись теплим пледом, поринути у неповторний світ душевних бесід. Гадаю, коли прочитана книжка спонукає тебе не лише до роздумів, а й до дій, то, певно, це і є найголовнішим для письменника.

 11. ЗДИВУВАННЯ. Роман Наталії Тисовської «Три таємниці Великого озера», напевне здивував мене найбільше. Можливо, тому, що прочитала його одним із останніх, але ще й тому, що по закінченню не раз себе запитувала, як вдалося авторці поєднати, здавалося б, непоєднуване, осучаснити несучасне і захопити далеким, а, отже, на перший погляд, байдужим та нецікавим. Беручи до рук книжку, на якій зображено плетений символ «ловця снів», аж ніяк не сподіваєшся прочитати у ній про сестер-киянок, що живуть у часи Другої світової, знайомих їм вояків-упівців, а ще про сучасну студентку магістратури північноамериканського Університету літератури Наталю, індійку Ожавашко та багатьох інших героїв, що зустрінуться не деінде, а в індіанському заокеанні. Дивує у романі і смислове наповнення, і розвиток подій, і детективні непердбачувані моменти, і, звісно ж, роз’язка.

 12. ЦІКАВІСТЬ. З величезним задоволенням та цікавістю прочитала книжку про буденне життя Іоанна Павла ІІ «Вівторки любив найбільше» Архієпископа Мечислава Мокшицького. Тепер знаю, як виглядав звичайний день Святійшого отця у Ватикані, що його розчулювало, що смішило, про що розмовляв із впливовими політиками, кому сповідався, які книжки читав, які пісні любив співати, як зустрічав Новий рік і чому любив вівторки… Як відомо, у Києві книгу-розповідь «Вівторки любив найбільше» презентував сам її автор, теперішній архієпископ і Митрополит Львова Мечислав Мокшицький, теж поляк. Він дев’ять років був особистим секретарем Іоана Павла ІІ. Як каже, жив у тіні святості, а святість зверталася до нього: «Мєцю». Тож нині має що сказати… Дуже цікаво описано в книзі їх перша зустріч, щоденність Папи, його чудове почуття гумору, любов до футболу та виїзні відпочинки на природі, коли навіть святіший сидів біля багаття просто неба і їв із пластикових тарілок…  Більше про книгу - тут 

Оригінал статті

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Іринка

Коментар
Обожнюю рейтинги))) Завжди можна дізнатись щось нове, порівняти, вибрати для себе:) З пропонованих книг неодмінно куплю "Вівторки", книжка зацікавила, дякую!))))