Остання жінка на Землі

Джерело: літературно-художній журнал «Дніпро», № 12 (грудень 2015 р.)

Текст: Вікторія Гранецька

От уже півроку, як вона тут зовсім сама. Хоча півроку — дуже умовний термін, вона не певна, що жодного разу не помилилася, обводячи чорнильними кружальцями цифри на маленькому календарику, котрий надбала десь у торговельній мережі, аби позначати на ньому святкові дні. Та потім стало якось не до свят. Одного ранку вона прокинулась і побачила, що зосталася сама. Тоді вона почала позначати просто дні.

Світ залишився таким як був, хіба що в ньому не стало людей. Є телефонний зв’язок, проте немає кому подзвонити. Можна увімкнути телевізор, але там не покажуть новин. Попрасувати одяг? Навіщо, коли ніхто не побачить тебе у прасованому, а наодинці з собою добре й у зім’ятому. В електромережах, як і раніше, стугонить струм, але міста не сяють надвечір міріадами вогнів — нікому ввімкнути світло. Якщо відкрутити кран, потече холодна або гаряча вода. Щоправда, останнім часом якась затхла і жовтувата, ніби намішана з іржею, системи водопостачання старіють без людей. Порожніми хідниками вулиць вітер носить опале листя та рештки міського сміття, яке двірники не встигли прибрати перед зникненням на світанку. Нового сміття майже не назбирується — для того, щоб смітити, потрібні люди. Двері чи не всіх помешкань та крамниць заклично відчинені — заходь і бери, що хочеш. Вона так і робить. Без зайвого поспіху гуляє продуктовим відділом супермаркету, розпаковує і їсть усе, що їй подобається, просто на ходу, особливо їй смакує полуничне морозиво — такий собі десерт наприкінці світу.

Вона має химерний вигляд — довга вечірня сукня барви перестиглих черешень, на плечах норкове манто під колір очей, у вухах — сліпучі діамантові сережки, а поверх високої зачіски зі збитого й залакованого темно-русявого волосся — срібляста діадема з камінчиками у тон сережкам. Довкола цієї краси витає легка аура божевілля. Та їй подобається ловити своє гротескне відображення у довколишніх дзеркалах, заради цього вона спустошила безліч модних крамниць. Потім зайшла у відділ косметики й перепробувала чи не всі блиски для губ — і жодної тобі невдоволеної продавчині над душею, і платити не треба, тож тепер їй усе по кишені. Свобода?      

Переважно вона мандрує. Прокидається рано-вранці у котромусь із королівських номерів спорожнілого гранд-готелю на білих простирадлах із логотипами-коронами і її рука найперше тягнеться до срібного дзвіночка на нічному столику. Це ритуал. Викликати готельний персонал і попросити в нього кави та сніданку. Але ніхто не приходить. Та вона все ще сподівається. Щоранку вона так перевіряє, чи не повернулися люди. Цей дзвоник вона теж забере собі, як узяла колись календарик — а що, як у наступному готелі такого дзвоника не виявиться?

Після сну вона завжди прямує до просторої ванної кімнати із позолотою, довго вилежується у теплій купелі з піною, одягає наступну вечірню сукню та діадему й спускається широкими парадними східцями у спорожнілий вестибюль. Пробує уявити, яким він був за кращих часів. Ось за цим круглим столиком із плетеною солом’яною лампою, мабуть, сидів поважно вбраний джентльмен, столичний гість, і неквапом читав газету. Думав про гроші, поряд стояло горнятко кави. Власне, воно й зараз тут, це горнятко. Вкрите пилюкою і павутинням, навіть загуслої кави трохи залишилось на денці. А ось на канапі неподалік, напевне, розташувалося б галасливе сімейство туристів-відпочивальників із малими дітьми — чорнявим хлопчиком, в руках котрого замість іграшкової машинки просунутий ґаджет, та руденькою дівчинкою, що теж тримає в пухкеньких долоньках… ні, не ляльку Барбі, а якийсь планшет чи смартфон. Батьки, видно, щойно сварилися — тому що жінка ледь знервована (вона досі гнівається), а чоловік демонструє показну зневагу світові, крадькома позираючи на довгоногу білявку біля ресепшену. Поруч — набундючений коротун, він лається з портьє, щось не так із номером, заброньованим на солодкий вікенд з білявкою.

Їй нестерпно хочеться підскочити до всіх цих людей (а найперше чомусь до сімейства, що окупувало готельну канапу) і прокричати їм щось на кшталт: «Що ви робите зі своїми життями? Ви чинили б так, якби знали, що за мить вони обірвуться? Вас просто не буде, ви це знаєте? То чому ж поводитеся так, ніби зібралися жити вічно?»… Вона робить крок уперед. І опам’ятовується біля порожньої канапи, вкритої тонким шаром пилу. Вона кричить на канапу. Це вже не вперше. Минулого тижня визвірилась на шкільний автобус (їй здалося — побачила за кермом шофера, і він не надто добре стежив за дорогою, а віз дітей), позавчора — не стрималася в кінотеатрі, де примарні непосидючі сусіди заважали їй переглядати старий фільм з Гретою Гарбо… 

Вона прямує до готельної кухні. На дверях табличка «Тільки для персоналу». Ага, стороннім вхід заборонено, ніхто не має права бачити таїнство приготування їжі для гостей п’ятизіркового готелю. Каву вона мусить варити сама. Сніданок теж готує власноруч (яєчня з розмороженим беконом, зеленню та оливками — її улюблений ранковий наїдок), виходить так собі, але не це найгірше.

Найгірше те, що вона знову їстиме його сама. З гарячою випічкою, звісно, теж не складеться, і вона вкотре обиратиме фасований круасан. І не буде свіжої газети до кави. Півроку тому, коли раптом зникли всі люди, новин теж не стало. Як і консерваторів, які ще друкували й читали паперові газети.

Але вона вже звикла. Це першого дня, прокинувшись у цілковитій тиші, насторожено вийшла на вулицю, потім побігла, довго бігла, зазираючи у кожні вікна, стукаючи у кожні двері, ніяк не в змозі збагнути, як же так сталося, що людей більше немає, а вона чомусь залишилася… Потім прийшов якийсь моторошний спокій. Іноді й серед натовпу можна почуватися забутим і зневаженим, порожнечею віяло і з соцмереж, там довкола — мільйони людей, у той же час нікого. То що змінилося тепер? Може, всі люди перебралися до соцмереж, де щоденними постами, перепостами й коментарями підтримують ілюзію власного існування?

Продовження цього оповідання шукайте у грудневому випуску журналу «Дніпро» (№ 12 за 2015 р).

Приємного читання!


Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Іринка

Коментар
Теж хочу дочитати оповідання до кінця, але не маю цього номеру журналу, на жаль :(
тарас

Коментар
Гарний початок! Буду шукати журнал, щоб дочитати оповыдання до кінця!