Cпецпроект «Письменницькі спогади». Частина 3

Третя частина спецпроекту «Письменницькі спогади» продовжує відкривати таємниці українських літераторів! От я, приміром, досі не знала, що Андрій Кокотюха писав одну зі своїх героїнь з колеги – відомої романістки й просто красуні Лариси Денисенко, прозаїк Міла Іванцова починала як поетеса, а славнозвісні Брати Капранови мали справжнє «булгаківське» дитинство… З радістю повідомляю, що цей літературний проект уже став міжнародним – адже київська письменниця Анна Багряна надіслала свої спогади з міста Скоп'є (республіка Македонія), де мешкає з 2010 року, а львівська публіцистка Леся Олендій – із сонячної Італії, куди переїхала після заміжжя. І це ще далеко не завершення «Письменницьких спогадів». Далі буде:)

 

Андрій Кокотюха

Пишу з семи років, тому спогадів як таких бути не може. Адже це означає – згадувати з семи років себе самого, своє життя. Бо писати стало частиною життя. Отже, що не згадай – усе буде письменницьким спогадом.

Наприклад, хоча б ось це: до дванадцяти років читав та, відповідно, писав лише казки. Які сам же ілюстрував. Там були пригоди звірів, котрі боронили ліс від піратів. У мене ніколи не було так званих «добрих» казок, а всі герої цих казок ожили в моїх друзях дитинства. Буквально: у мене їх тоді було п'ятеро, я кожного якось назвав і далі, коли писав, уже мав перед собою чітку портретну характеристику. Лисеня схожий на Сашка (а не Сашко на Лисеня), Бегемотик – на Сергія (хоча Сергій досі худий), ну і так далі. З того часу завжди бачу перед собою реальну людину, з якої пишу не характер, але портрет героя. Найвідоміший приклад: коли писав «Легенду про Безголового», бачив перед собою в якості головної героїні вродливу й сучасну корінну містянку – письменницю та юриста Ларису Денисенко.

Коли в мене списаних зошитів набралося на багатотомник, бабуся вмовила маму, аби та показала їх професору з нашого Ніжинського педагогічного тоді ще інституту. Він не зрозумів, для чого я це взагалі пишу – в моєму віці не про пригодницькі романи треба думати, а про те, як стати людиною. Більше на рецензію нікому не давав – відразу пустив читати серед однокласників. Пригодницькі романи були в дефіциті, і мої зошити читалися нормально. Не всіма – але й зараз ніде 100% не читають. Те, що зошити затріпані, а книжки, відповідно, зачитані та їх видають, для мене важливіше думки серйозного професора й дотепер.

Більшість сюжетів, котрі прописую сьогодні, – в тих зошитах. Тільки вони осучаснюються, але ідеї звідти. І ще не всі вичерпані.

Але найчастіше розповідаю, як писав гопникам із двох класів, нашого та сусіднього, твори з літератури. Гопи говорили, що за це мене не будуть у школі бити. Мене й так не били, але не знаю – гопники це забезпечували чи так складалося без них. Власне, через те, що вмів писати, та ще й ніколи не повторювався (вісім творів про «Прапороносців» плюс свій власний, і всі різні – це вищий пілотаж у 15-16 років), у мене з'явилася, як тепер кажуть, «крыша». Реально бандитська, якщо хто не вірить – частина тих гопників у дев’яності стала бандитами і когось десь навіть постріляли. А один, між іншим, сів кілька разів за зґвалтування, але то таке. Може, якби сам читав і писав – не сів би.

На цьому дозволені оповіді припиняю, бо кажу ж – я пишу щодня, і тут кожен день – письменницька історія.

 

Анна Малігон

Все почалося з роси. Чомусь запам'ятався саме той прохолодний серпневий ранок і роса на спориші. Тільки я вже тоді, у свої вісім, зрозуміла, що то – поезія. Хіба можна помічати таку красу і мовчати? Звісно, щось вигадувалось, народжувалось, і… щезало в тій самій росі. А перший записаний вірш був новорічним – про ялинку, її вбрання, дитячу радість. Я, другокласниця, зробила свій вибір і серйозно сповістила батькам: «Буду письменницею». І з того дня жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Моя перша вчителька подарувала мені старий класний журнал – пожовклий, але чистісінький. Я чомусь назвала його «Книга дитинства». Записувала туди все – власні казки, вірші, навіть, здається, п'єси. Оздоблювала кожну сторінку малюнками. А ще – різала зошити навпіл і «випускала» журнал «Свіча» – про життя молодших школярів. Але читати все те давала лише з власного дозволу.

І десь у п'ятому класі порвала ту писанину на шмаття, дізнавшись, що мама без дозволу прочитала мої «шедеври». Майже гоголівська історія! Потім – старші класи, перші публікації, університет, літературні конкурси… Перша книжка. Але «Книгу дитинства», на жаль, уже не повернути…

 

Брати Капранови

Пишемо відтоді, як навчилися ручку тримати. Бо в нас писали всі – бабуся, мама, брат, тітка. Домашнє віршування, ігри в буріме, літературне лото, пізніше із старшим братом «вишуканий мрець» – а, крім того, читання, читання і читання. Пам'ятаємо, у сімдесяті через негоду весь Південь кілька місяців лишався без електрики – тоді вся наша родина ввечері збиралася біля каганця (бо гасу не було через соціалізм) – і ми читали вголос. А ще у нас вдома працював театр під керівництвом бабусі. Ми ставили досить серйозні речі – наприклад, «Москаля-чарівника» Котляревського, шмат із «Одруження» Гоголя, інсценізували Руданського. Все було по-справжньому: костюми, реквізит, брови та вуса з перепаленого корку... Спектаклі відбувалися під час свят, коли приходили гості. Була в нас і своя преса – кілька разів на рік виходила стінна газета «Сорока», в якій друкували літературні новинки нашої родини, і навіть було видано альманах «Тихий омут», що зібрав вірші, прозу та навіть драму нашої родини. Це вже було цілком серйозне видання – у твердій палітурці, із кольоровими ілюстраціями. Щоправда ілюстрації малював старший брат вручну, текст було надруковано на машинці, а палітурку зроблено власноруч. Наклад складав аж два примірники. Дивлячись із висоти сьогоднішнього досвіду, можемо сказати, що наша родина в Очакові вела цілком повнокровне творче життя. Тож не дивно, що ми продовжили писати у дорослому вже віці. Пробували себе у різних жанрах, аж до рок-опери, та врешті зупинилися на прозі, хоч іноді згадуємо бешкетницьке дитинство і складаємо вірші. До речі, при виступах на публіці вірші – незамінна річ, вони чудово впливають на аудиторію.

 

Міла Іванцова

Хоч я за фахом філолог, але письменником бути ніколи не збиралася. Хіба що інколи складала 4-8 віршованих рядків комусь на день народження. Коли мені було десь близько сорока років, на мене несподівано «впали» власні вірші. Хоча спочатку я навіть не була впевнена, чи то я їх сама склала, чи просто згадала десь чуте і записала.

Було це на якійсь нудній лекції на курсах підвищення кваліфікації вчителів. Сиділа я, нудилася, як раптом застукотів у голові якийсь ритм, потім вилився у слова зі змістом, я, здивована, вхопила ручку й записала. Перечитала – чималенький вірш, здається на 5-6 строф! Сиджу, слухаю далі. Раптом хвилин за десять – знову те саме, якийсь творчий дятел застукотів у голові силабо-тонікою... Записала ще один. Здивувалася. Вдома показала дітям, їм сподобалося. Але впевненості, що це МОЄ, все ж таки не було. То я пішла на хитрість. Надрукувала ті два вірші на папері і понесла на роботу, в Ліцей. Показала їх викладачці зарубіжної літератури, адже вона знає чимало чужих віршів. Колега почитала і каже: «Хороші вірші. А чиї це?» Я відповідаю: «А ти не впізнаєш?» Каже: «Ні». Тоді я й відповідаю чесно: «Ну, тоді, значить, мої!»

Потім вірші приходили до мене чимало разів, свідомо чи ні. Бували періоди, що й щодня. Я розміщувала їх на поетичних сайтах в інтернеті, читала чуже, отримувала відгуки на своє. А пізніше з’явилися оповідання, дуже люблю «малу прозу», на зміну якій, як бачите, прийшли романи. Що буде далі – ще не знаю. Але почалося все завдяки нудній лекції на курсах. На жаль, не запам’ятала прізвище викладачки, але дуже їй вдячна за підвищення моєї кваліфікації!

 

Валентин Терлецький

Свій перший художній твір я написав у шість років – це була казка для дітей «Блазень». Я ще тоді навіть не ходив до школи. Моя мама навчила мене всьому, що потім знадобилося у житті майбутньому письменнику, поету і музиканту. Я багато читав різної літератури і, напевно, саме через це відчував страшенну тягу писати щось самому. До сих пір у мами зберігається величезний стос списаних аркушів з моїми «творами» – детективні романи, збірки оповідань, бортові корабельні журнали, пригодницькі повісті з життя козаків, піратів, приватних детективів, мандрівників. Іноді я просиджував за письмовим столом дні і тижні, пишучи ці твори. Навіть футбол або «войнушки» у дворі з друзями були мені менш цікаві. І на пропозицію батьків піти погуляти на вулицю відповідав: «Я ще не закінчив повість». Але все це, звісно, були лише дитячі і підліткові «проби пера», хоча я вже тоді знав напевно, що буду писати і далі, коли стану дорослим, бо відчував у собі літературну силу, мав непереборне бажання писати, таку творчу спрагу чи що. І при цьому багато-багато читав.

Трохи пізніше прийшла поезія, але це окрема історія. Вірші спочатку були смішні, нецензурні або недолугі – так народжувалися перші тексти для моєї рок-групи «Декаданс». Більш-менш вправні, серйозні тексти з’явилися роки через три-чотири після перших спроб. Поезію пишу і зараз, постійно самовдосконалюючись. Іноді вірші стають піснями, всотуючи в себе ще й мелодію музики.

У 1997 році я прийшов працювати журналістом на Запорізьке державне обласне телебачення, де мене звела доля з поетом Павлом Вольвачем, котрий тоді ще тільки починав свій шлях у літературі. Саме він «присадив» мене на сучасну українську літературу – я став цікавитися сучасним процесом, багато читати, і, врешті, пописувати критичні статті. Став друкуватися в місцевих газетах. Через Павла вийшов і на всеукраїнський рівень – газети, журнали. А потім мене захопив цей вир – я писав багато і шалено: рецензії, есе, статті. Навіть вдалося спричинити кілька літературних дискусій, з чого я був дуже гордий. Мені приємно, що деякі автори, про яких я тоді писав, і досі згадують оті мої відгуки – приміром, і Євген Пашковський, і Степан Процюк, і той же Вольвач вважають мої рецензії на їхні твори одними з найкращих.

А далі раптом прийшла ідея спробувати свої сили і в художній літературі. Спочатку це було лише кілька заміток, оповідань з власного життя, з життя рок-музикантів. Коли їх накопичилося вже з кілька десятків сторінок, я подумав, що можна спробувати об’єднати все це в більш великий жанр, можливо, навіть у роман. І почалося… Я писав на роботі, вдома. Потім, не маючи комп’ютера чи бодай друкарської машинки, я писав від руки, згодом з’явився комп – без української «розкладки», і я писав російськими буквами по-українськи, а вже затим моя дружина на своїй роботі «перебивала» це українськими літерами. Потім – знову від руки. Саме так народжувався мій перший серйозний роман «Рок-н-рол, стакан, кохання» («Фоліо», 2008, переможець конкурсу міського молодіжного роману «Графіті - 2007»). Більше чотирьох років натхненної і водночас напруженої праці, часом – в неймовірних умовах, про які тепер згадую з посмішкою. Тоді я навіть і помріяти не міг, що коли-небудь ця книга взагалі вийде. Але я не зламався, не кинув це, бо просто не міг не писати, знову відчуваючи скажений творчий голод. Так з’явилася автобіографічна трилогія, потім – інші романи. Правда, я майже перестав читати інших авторів, а отже – писати критику, бо часу не вистачало. Але після виходу першої книги я відчув азарт, відчув, що можу бути справжнім письменником, і що мої твори дійсно комусь-таки потрібні. Так прийшла віра в себе і в своє діло. Без цієї віри, яка іноді доходить до божевільної, але спокійної впертості, мене, як літератора, напевно не було б.

 

Анна Багряна

Змалку я відчувала страшенне задоволення від самої можливості щось створити – намалювати, написати, вигадати якусь історію, сплести, змайструвати, зробити своїми руками якусь іграшку. Я виросла поза містом, неподалік від лісу, серед таємничої природи – мабуть, це сприяло розвитку бурхливої уяви й образного мислення. У шість років, коли пішла до школи, почала писати невеличкі поетичні та прозові замальовки, казки про тварин і різних фантастичних істот. Дуже скоро навчилася користуватися татовою друкарською машинкою, тож друкувала написане, малювала ілюстрації, складала все це в книжечку, скріплювала степлером й роздавала такі «книжечки» родичам замість привітань.

До книжок у мене взагалі було якесь особливе ставлення. Вони здавалися мені ледь не магічними істотами, з якими потрібно поводитися дуже обережно. Читала я при цьому багато, в основному пригодницьку літературу – те, чого не було в шкільній програмі. Окрім того, батьки передплачували нам із сестрою чимало дитячих газет і журналів.

У школі я дуже любила писати твори, особливо на так звані «вільні» теми, де можна було максимально проявити свою фантазію і творчі здібності. Зазвичай учителі ставили ці твори в приклад іншим учням і потім забирали до своїх архівів. Щоправда, одного разу стався прикрий випадок. Вже в старших класах на уроці зарубіжної літератури ми писали якийсь черговий твір. Як завжди, я впоралася з цим завданням ще до закінчення уроку. І мої сусідки по парті почали просити в мене «підглянути». Зошит розгулявся по класу. У підсумку на вчительському столі опинилося п’ять чи шість однакових творів. І, хоч учителька чудово знала, хто є справжнім автором, поставила нам усім по «двійці». Так вона вирішила покарати моїх однокласників за те, що списували, а мене – за те, що дала їм списати.    

Віршувати я продовжувала і в старших класах, щоправда, нікому не показувала написаного. З років десяти-одинадцяти вже точно знала, що хочу вступити до КНУ ім. Т.Шевченка на філологічний факультет. При цьому мрії стати письменницею у мене не було. Спершу хотіла бути просто вчителькою української мови та літератури, пізніше, вже ближче до закінчення школи, вирішила, що вчитель – професія не для мене, краще працювати журналістом. Ну, а після вступу до університету почали потроху пробуджуватися і письменницькі амбіції… Вже на першому курсі набралася сміливості й віднесла добірку своїх поезій у «Літературну Україну», через рік її надрукували. Потім було видання поетичних збірок, перші презентації, прийняття до НСПУ. Окрім поезій, я почала писати і п’єси, які друкувалися в антологіях та альманахах сучасної української драматургії. Але, мабуть, по-справжньому відчула себе письменницею, коли у 2008 році вийшов мій перший роман «Етимологія крові», а якщо точніше – коли цей роман переміг одразу в двох анонімних конкурсах: «Коронації слова» та «Смолоскипі», а потім ще й був відзначений Міжнародною українсько-німецькою премією ім. О.Гончара. Це додало мені впевненості у тому, що роблю, а також відповідальності перед своїми читачами – теперішніми і майбутніми.

 

Віталій Квітка

З 1985 року я писав вірші. Свій перший вірш я написав напередодні чорнобильського 1986 року. Тепер я його забув, але то була однозначно ода: матері, здається. 1989 року я написав першого вірша українською мовою. Була ще пісня «Альтанка», яку ми написали разом із майбутнім письменником Олегом Поляковим. Пісня вийшла ніжна і мрійлива. Разом ще з одним другом Мирославом ми стояли втрьох на балконі орендованого на Андріївському узвозі, трохи вище замка Річарда і квартири Булгакова, помешкання. І дивилися на вогні Подолу, які здавалися великим розлогим змієм, що спочиває на березі Дніпра після битви (приміром, із Котигорошком).

Так виникла ідея і мрія стати поетом. І відтоді, з 5 квітня 1989 року я мріяв стати поетом. Але оскільки мене не читали або читали погано, тоді як здоров'я через мистецьке зловживання богемою погіршувалося, то десь в 2000-му році я кинув писати взагалі. А в 2008-му кинув писати остаточно. Я ніколи не думав, що писатиму прозу – бо прозу (у власному виконанні) не любив і завжди вважав за нікчемну і не варту справу. Іще й думав, що всі пишуть або могли би писати прозу (тоді як поезію, здавалося, не всі – лише нобелівські лауреати, яким і собі бажав бути). Звісно, я помилявся: згодом виявилося рівно навпаки: поезію вміли писати виключно всі, – може тому, що поганої поезії не існує і для поезії взагалі не так важливе відчуття майстерності – у короткому тексті все значуще і ніщо нічому не заважає, надто куций контекст, аби встигнути помилитися.

Крім того, аби писати прозу, треба бути письменником. А письменником, справедливости заради, я не був. Я завжди був кращим читачем, аніж письменником. І якби Нобелівську премію давали за читання, розуміння, відчуття текстів, за розгадування мотивів, які змусили написати письменника те чи інше слово, то, ясно, я б її й отримав. На жаль, премій за читання ще не дають (що в моєму випадку – безумовно, погано).

Проте, в мені все-таки завжди було відчуття, що довкола мене відбуваються речі – ніби поза межами уваги журналістики й есеїстики. І ці випадки, ці речі, ці події – разом із людьми, які в них беруть участь, ідуть собі в могилу і ніколи вже не повертаються в культуру в своєму первісному вигляді, і тоді їх всі забувають. Але ж мені не хотілося, щоб люди все забували. Мені хотілося, щоб хоч щось із цього – того, що беззмістовно, незначуще пролинає поруч – запам`ятати. Але як запам`ятати, коли пам`ять (у мене) коротка?  І тоді я вирішив ризикнути. І почав писати блоги. А потім у фейсбуці одна дівчина (Богдана Стельмах) сказала, що це і є проза, і що проза в мене взагалі виходить краще, ніж поезія. І я їй повірив. І написав ще кілька оповідей. А потім – все це трапилося поза- та минулого року – я написав два короткі романи. Паралельно мій друг Олег Поляков написав великий роман «Рабині й друзі пани Векли» і подав на конкурс «Коронація слова». Роман у нього був потужний, він, мабуть, у порівнянні з іншими конкурсантами  був схожий на крейсер поруч із витонченими яхтами. Коли я його прочитав, я зрозумів, що то і є справжня проза. Але коли я перечитав по цьому свої прозові речі, то зрозумів, що і це також, напевно, проза. Тільки дещо інша. І я вирішив, що нехай буде проза такою, яким є я. А в інших най проза буде такою, якими є вони. Отак я почав писати прозу. В зайнятті якою є не так важливе відчуття самореалізації (людина може самореалізуватися будь-як, для цього не варто бути письменником чи поетом), як задоволення під час відтворення деталей світу, які починають оживати, однак, пройшовши стадію своєї магії, дивовижним чином залишаються реаліями світу, тільки вже не існуючими.

 

Леся Олендій

«Леся, напиши мені твір…», – Тарас стояв, встромивши ногу у вхідні двері квартири і я не могла їх зачинити. Не могла відмахнутися від нього як від обридливого комара, що дзижчить поруч однією словесною мелодією «напиши, напиши, напиши».

Твори мені завжди вдавалися добре. А на вільну тему – особливо. До того ж, мої мізки з задоволенням народжували їх два, а іноді й три. Опісля вибирала, на мою думку, найцікавіший і його й здавала як виконане шкільне завдання. Тарас це знав: ми мешкали з ним в одному будинку й дорогою зі школи іноді я розповідала йому про мою «творчість». Для нього написання творів було непосильним завданням. Отож щоразу випрохував у мене мої фантазії, що переробляла для нього, згідно з його світосприйняттям.

Читати і писати подобалося завжди. Про письменницьку стезю ані не думала, ані не мріяла. Письменницький світ видавався мені далекою недосяжною планетою. Аби реалізовувати потребу в писанні – в останніх класах школи записалася у гурток юних кореспондентів. У Яворівській районці на Львівщині поряд із моїми крихітними кореспондентськими замітками з’явилася й перша літературна замальовка. Зараз навіть й не пригадую, про що вона була. Згодом надрукували й мого вірша, присвяченого пам’яті шкільного організатора усіх культурних заходів – великого друга усіх учнів нашої десятирічки. А ще у моїй юності був квітучий травень у випускному класі школи, коли вчитель історії на власний розсуд звільнив мене з уроку, аби я написала вірша до останнього дзвоника. І були обписані заздрісними однокласницями стіни багатоповерхівки: «Леся Олендій, ти станеш або великим кимось, або будеш великим ніщо!». Це надихало і я вирішила для себе: щодо першого – не знаю, а от великим ніщо точно не буду!

Навчання в Українській академії друкарства подарувало чудову можливість досліджувати видавничу діяльність Івана Тиктора. Робота над дипломом «Журнал «Дзвіночок» Івана Тиктора і сучасні дитячі видання України» заглибила мене у багатство Тикторівських ідей. Якими недосконалими у порівнянні з «Двіночком» – дитячим журналом початку ХХ ст. виглядали його нащадки 90-х рр. ХХ ст.! У «Дзвіночку» було зібрано все те, що через десятки років лише частково пропонував кожен із популярних дитячих журналів. Відомо: дипломна робота – то не творчість, а лише виконання завдання вищого навчального закладу. Для мене ж мій диплом став справжньою творчістю: я з величезним задоволенням «колупалася» в архівах, досліджувала сучасну періодику. І сторінку за сторінкою викладала власні думки на задану тему.

Майже десять років потому, коли я працюватиму в журналістиці, а коло добрих знайомих поповниться художниками, життя знову подарує шанс близько доторкнутися до постаті непересічної особистості. Цього разу це буде Світоч України – Тарас Шевченко. У той час Львівський палац культури завершив серію кількарічних мандрів львівських художників місцями проживання, перебування і заслання поета і художника Шевченка. Кожен митець збагатився новими картинами, створеними у цих поїздках і кожному з них було що розповісти про «власного» Тараса Григоровича. Із розповідей художників-учасників Шевченківських експедицій, опрацьованих листів і щоденника Кобзаря народилася книжечка на 100 сторінок «Шляхами академіка волі». Її друком опікувався директор Музею Шевченка при Львівському музеї мистецтв пан Роман Наконечний. За іронією долі, виходу у світ моя перша книжка чекала довгих 10 років. А надрукували її кількома місяцями раніше моєї наступної книги вже зовсім іншого змісту…

Нова творча робота для мене щоразу як перша творча проба: повсякчас шукаю свіжі форми, підходи, бавлюся стилем. Я ніколи не апробовувала власну творчу спроможність участю в літературних конкурсах. Натомість високою оцінкою моєї останньої книжки «Mia Italia» стали для мене слова мого педагога й знаної української письменниці Оксани Думанської: «Ти народилася з тим, що не набувається. Продовжуй писати…»

 

Павло Коробчук

У дитинстві навколо мене кружляли сотні книг (в татовій бібліотеці їх тисячі, тож я з дитинства грався, торкався і бачив книги високих якостей і сутностей). Проте я не дуже любив читати. Але коли вже засідав за книгу, яка мене зацікавила, то не міг відірватися. І уява від читання в певний момент так розбурхувалася, що я вирішив спробувати щось подібне до кількох прочитаних пригодницьких книг, спробувати зрозуміти, як це працює зсередини.

Одного вечора я сів і почав писати повість про те, як в морі розбився корабель і на безлюдний острів потрапили лише кілька пасажирів цього корабля. Під час писання уява вибухала ще більше, ніж під час читання. Вона не знала куди себе подіти, що робити з усіма десятками можливих розвитків подій, які виникали по-новому після кожного написаного речення. Цим писання відрізняється від читання – писання ти мусиш підкорити собі, виокремити якийсь один розвиток подій, в той час, коли уже написані книги ведуть тебе чіткою стежиною уже написаних слів. Повістину я не спромігся написати – на третій сторінці мене «з'їли» можливі розвитки подій, окріп в мозку начисто випарувався від високої температури)

У років дванадцять, під впливом музики, я почав пробувати писати пісні. А поруч з тим мені стало цікаво, як працює слово, куди з ним можна заглибитися, бо пісня більш обмежена формою, темами, навіть образами. Вірш працює безпосередньо зі словом, тоді як в пісні треба враховувати звук, з яким цей текст буде почутий. Тому вірші – сенсуально і онтологічно – значно глибший пласт тексту, ніж пісні. Мене затягнуло так, що й досі не можу вибратися з того, щоб не писати поезії))

А перший конкурс, в якому я переміг – обласний волинський конкурс поезій «Неповторність». На той час мені було, здається, сімнадцять років. Було дуже приємно)))

 

Наталя Гурницька

Скільки себе пам’ятаю – постійно щось писала. В дитячому садочку, у школі, в університеті, на роботі. Зараз навіть важко пригадати, чому і коли почала це робити. В мене вдома ще й досі десь лежать старі дитячі книжечки, де, каюся, спочатку малюнками, а потім нерозбірливими дитячими каракулями, записувала власні історії або ж продовження тих казкових історій, які здались мені незавершеними, або ж завершеними не так, як би мені того хотілося. Блокноти та зошити давно загубились, а ці дитячі книжечки дивом збереглися і тепер вже мої діти до тих давніх маминих історій прималювали та припасували власні історії. Чи матиме це продовження у майбутньому – подивимось, бо якщо людині судилося писати, то дуже важко зіштовхнути її з цього шляху.

А перше письменницьке визнання? Навіть не знаю, чи можна назвати це визнанням, радше першим дзвіночком долі, на який я успішно не відреагувала. Дуже банально і просто. Я вступала до Львівського університету на економічний факультет, ми писали твір і, ніби навмисно, у мене не знайшлося шпаргалки на жодну із запропонованих тем. Реакція на таке абітурієнта цілком прогнозована – шок, відчай, аналіз проблеми та гарячкові пошуки виходу з халепи. Писати на конкретизований твір – це завжди небезпека щось переплутати, а твір на вільну тему – це простір для фантазії та шанс викрутитись. Пам’ятаю, що писала щось на тему Вітчизняної війни, але писала не про героїзм чи подвиг, а про втрачені життя, загублені людські долі, відчай жінок, які не дочекались додому своїх чоловіків, про безіменні могили і про тих солдат, які пропали безвісти і яких все ще виглядають матері… Звичайно, очікувала на повний провал, натомість мене відшукали з прийомної комісії і запропонували передати документи на факультет журналістики. Сприйняла це як невдалий жарт або ж якийсь підступ, а зрозумівши, що це серйозно – просто потішилась з того, що не провалила іспит. Думки піти на журналістику навіть не виникло. Зрештою, як і бажання стати письменницею. Просто продовжувала писати – на лекціях по економіці, вдома, в уяві, а згодом й на роботі. Щось дописувала, щось кидала на півдорозі, щось досі лежить у шухляді, а потім в якийсь момент написане раптом майже містичним чином почало вкладатись у роман, який вже сам диктував свої умови гри та вів за собою…

А далі були відгуки читачів, і це вже справді можна назвати першим письменницьким визнанням. Бо найважливішими для автора є саме ці відгуки звичайних читачів, їх не завоюєш нічим, окрім самого тексту і чогось близького серцю та душам людей. Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся і саме тоді розумієш, що повернення назад немає, що ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся і каже, що твоя книжка – це найсвітліше враження в останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, – це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, але й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину.

 

Олена Рижко

З чого починалось моє писання? З читання, звісно. Бабуся Ганна навчила мене читати й писати в чотири роки. І якось узяла з собою на гостину до багатшої родички. Та, щоб розважити малу, запропонувала книжку. Ніколи не забуду величний фоліант (як на чотирирічне дівчисько!) – «Фарбований лис», виданий наприкінці ХІХ ст.: четвертий формат (це я вже потім довідалась, що він, тобто формат, четвертий), товстезні палітурки, яскраві ілюстрації! То була перша книжка, яка не лише вразила, а й скорила мене та перетворила на затятого книголюба.

У п’ять років, сидячи в бабусиному городі поміж гарбузинням, почала писати власну поему. Щоправда, ніхто тодішніх моїх старань не оцінив, тож дуже скоро облишила ті намагання. Натомість читала скрізь і всюди. Та ще – невтомно фантазувала, вигадуючи неймовірні історії.

До моїх послуг було аж три бібліотеки: сільська, шкільна й особиста вчителя української мови й літератури Городківської школи (Андрушівський р-н Житомирської обл.) Івана Леонтійовича Савицького (вже дорослою не раз жартувала: він перший із трьох Іванів, які визначили мою долю – Іван Савицький, Іван Дзюба, Іван Ющук).

Яко дитина книжна, тяжіла до непересічних, сильних, вольових героїв (князі Святослав, Володимир, Богдан Гатило-Атілла, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, княгиня Ольга, Роксолана…), які ставили перед собою мету й досягали її. Оце-ось прагнення – ставити мету й досягати її, вміло культивоване батьками й учителями, і спричинилося до мого письменства.

Якось на уроці української літератури в дев'ятому класі ми розглядали традиційну тему: «Письменники рідного краю». І з’ясувалось, що «найближчим» географічно письменником виявився житомирянин Валентин Грабовський. Я була вражена. Як-то? Де Житомир, а де Городківка (наше село, до речі, відоме з 3–4 ст.н.е. як Китайгород, а в ХІХ ст. там жив польський письменник-мемуарист Євстахій Івановський, частина його маєтку збереглась і нині, як і костел, збудований коштом матері письменника Клари)! Одним словом, неподобство. На перерві підійшла до Івана Леонтійовича й повідомила, що я буду письменником. І тоді не доведеться зазирати аж у Житомир. Мудрий учитель тільки усміхнувся. Та все ж… слово сказане… Тож заповзялася віршувати. І до кінця року вчитель отримав «грубий» зошит у клітинку, рясно списаний віршами (саме віршами, бо до поезії було ще ой як далеко!). А першого вересня подарунок із рук вчительки історії Галини Андріївни Щербакової отримала вже я – журнал «Авжеж!» (редактор – Василь Врублевський) із власною поетичною добіркою…

 

В'ячеслав Васильченко

Перші «письменницькі» симптоми виявилися ще в дитячому віці. Одного разу (5-й клас) додому задали вивчити напам’ять вірш про Леніна, але «не з хрестоматії». Дитина загралася, а коли в неділю ввечері розгорнула щоденника, – жахнулася: вірш не знайдено і не вивчено (хоча усе завжди виконував, і в атестаті за 10 класів не мав жодної четвірки). Вихід знайшовся швидко. Узяти і… написати самому…

…і п’ятірку одержано. Ще й на черговій річниці «Великого Жовтня» у переповненому залі читав зі сцени…

Потім були роки писання «в стіл». Кілька списаних віршами блокнотів про… Неї. Кілька добірок віршів у пресі. Потім зустріч Її. У реальному житті…

1991 рік. Рукою початківця написана повість «Кульгаюча постать у сірому». І видавець знайшовся. Редактор газети «Сокіл» Ярослав Борсук. Але… То – «шалені 90-ті». І треба виживати. Яка там література? Родина. Маленька дитина. Професійне становлення як викладача вишу… Писати випадало тільки те, що вимагала робота і за що могли заплатити кілька копійок. Чи пак – купонів. А зарплатня викладача (вчорашнього випускника) тоді дорівнювала «винагороді» прибиральниці у магазині (хай не ображаються люди цієї професії). Просто перед цим витрачено п’ять років життя…

1991 рік. Після невдало опублікованої повісті (тобто зовсім неопублікованої) студент-п’ятикурсник (і паралельно вчитель) ночами, між підготовкою до уроків, пар і написанням дипломної виділяє кілька хвилин уже для роману. Тут уперше й з’являється Богдан Лисиця. Рукопис той ще й досі не закінчено…

Роки праці, підготовка й захист кандидатської. Ось уже й цілий начальник кафедри. Але ота мрія все жила. Відтоді, коли з’явилася вперше. Після прочитання Конан-Дойла. Хочу теж бути письменником! Щоб теж про розумників, які силою думки розгадують найскладніші загадки…

На шляху до своєї книжки мусиш пройти багато лабіринтів. Найперше треба побороти себе. Невіру в те, що зроблене тобою потрібне людям. Це коли кладеш цеглину до цеглини і виростає стіна – трошки простіше. А коли починаєш писати… Наступний етап: треба, щоб якийсь мудрий дядечко (крутий редактор!) добряче повозив тебе фейсом по асфальту. І розказав, що тобі слід займатися чимось іншим. У літературі й так багато розумних і талановитих, а ти – не один з них. І вона чудово обійдеться без тебе. Після таких моментів не те що писати далі – жити не хочеться. Хто ти такий? Замахнувся на таке! Забудь. Залиш писання для письменників. Вони ж такі мудрі й бородаті (на портретах у шкільних кабінетах літератури – класики), чи модно-успішно-гламурні (у «глянцях» – сучасні).

Обов’язково також треба, щоб із видавництва нікому не відомому писаці ввічливо відповіли наперед заготовленою формою, що не бачать «комерційної перспективи у виданні вашого тексту»…

Ось такі (та й крутіші!) моменти пережив підполковник міліції В. Васильченко (цілий начальник кафедри, який керував робочою групою МВС України… але не із затримання злочинців, а зі створення Словника спеціальних термінів правоохоронної діяльності). Бо насмілився знову взятися за старе. І… написати (2004-2005 рр.) роман «Гаудеамус» в исполнении смерти, или Vivant, professores». І професор Лисиця на запрошення свого давнього друга професора Сорбонни Антуана Робера вирушає до Парижа на міжнародну наукову конференцію, присвячену ювілею відомого французького вченого й письменника Патріка Сірреніуса, роман якого, виданий уже після смерті метра, користується особливою популярністю. А тим часом навколо конференції та імені мсьє Сірреніуса починають відбуватися дивні й загадкові речі: то в газетах з’являються статті, що ставлять під сумнів його авторство, то за ритуалом, описаним у романі, починають гинути люди, що знали ювіляра. Почавши разом з Робером і його двоюрідним братом – офіцером поліції – Фаб'єном розслідування цієї неординарної справи, професор Лисиця опиняється в центрі небезпечних пригод...

У фіналі роману все з’ясовується, і Лисиця повертається до Києва. Правда, зі зламаною рукою. Цим заплатив за пригоду…

Автор же знімає погони й повертається до цивільного життя.

І не забуває про мрію (хіба ж про мрії забувають? На них же життя наше тримається!). А паралельно працює літредактором у журналі. І пише, пише, пише. У різних стилях і жанрах. Під різними псевдонімами… За винагороду й безкоштовно…

Морозна зима 2006. Кафе «Ярославна» (його вже зараз немає). На Ярославовому Валу. На столі рукопис. Навпроти – всесвітньовідомий Андрій Курков. У його чашці кава. Він п’є й говорить, що «це (про рукопис) не графоманія». І хоч у кафе не було світла (мабуть, через сильні морози «вирубилося»), Курков запалив «промінь світла у темному царстві». Якби сказав інше (по-письменницьки красиво, що «фігня»), горіти б сторінкам тим нещасним невідомо яким полум’ям…

І ось 2008 року – подарунок на день народження. Замовлено видання книги. Коштом чудової людини. Неллі Дейнеки-Тадай. Небайдужої до культури (але насамперед – до людей). І роман з’являється (2009). Щоб продовжився роман автора з літературою. Бо багато людей прочитали. І відгукнулися схвально…

Це окрилило. Потім була робота над наступним романом. Який став етапним на шляху до найсвіжішого…

2012 рік. Червень. Микола Мартинюк – директор Поліграфічно-видавничого дому «Твердиня» (Луцьк), член коронаційного журі – робить вибір на користь рукопису майже нікому не відомого автора (Мартинюку – то ж точно)… Вересень. Книга з’являється…

Невелика, але перемога. Крихітна, але премія. Невелелюдна, але презентація. Коротенька, але автограф-сесія. Усе – як у справжніх письменників.

І диплом від «Коронації». І виступ Володимира Лиса. І схвальні коментарі від метра…

А далі…

Далі обов’язково буде…

Ciag dalszy nastapi...

Suite a suivre...

To be continued ...

За да бъде продължена…

Продолжение следует...

P.S. Як видно, мрії точно збуваються…

Ех, треба було хотіти стати олігархом… Правда, тоді й слова такого не знали…

Чи все ж таки письменником?..

 

Матеріал підготувала Вікторія Гранецька


Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Вуйко

Коментар
Читав Коробчука "Море для шульги" і Терлецького "Хмарочос. Хлопці - молодці! Вам Вікторіє, дяка за те що збираєте разом таких талановитих людей, буду приходити на сайт читати.
Олекса Матвєєв

Коментар
Цікавий проект! Продовжуйте!
Вікторія Гранецька

Коментар
Дякую, пані Любов! Мені приємно, що Ви відгукнулися. Для надсилання можете скористатися формою зворотного зв"язку у розділі "Контакти". Чекатиму з нетерпінням:)
Любов Гонтарук

Коментар
Подобається.
Надішлю свої спогади.