Про Андруховича без Андруховича

Фото зі сторінки «Вконтакті»

Нещодавно отримала приємну пропозицію — «черкнути кілька слів» про Юрія Андруховича для пабліка у мережі «Вконтакті», присвяченого його творчості. Стало цікаво. Особливо ж, коли дізналася, що до участі в цьому проекті уже зголосилися такі українські автори як Ігор Зарудко, Тарас Малкович, Дмитро Лазуткін, Богдан Коломійчук, Катерина Бабкіна, Артем Чех, Василь Карп’юк, Олег Коцарев, Андрій Любка, Макс Кідрук, Іван Андрусяк, Дара Корній та багато інших… Довго думала, що б його такого написати про пана Юрія, аж раптом слова самі прийшли і попросилися на папір. Так з’явився цей невеличкий есей:

Одразу зізнаюся — особисто ми з паном Юрієм не знайомі. Так одного разу склалося, так триває й дотепер. Утім, це аж ніяк не означає, що я не зможу розповісти про нього чогось, приміром, пікантно-екстравагантного, зате пан Юрій завжди зможе сказати, що нічого подібного не було. Вперше я побачила Юрія Андруховича 2011 року під час його квітневої презентації у вінницькій Книгарні «Є». Пригадую, як довго і нетерпляче чекала цієї зустрічі, я тоді була не одна така: ще б пак, уздріти «живого» (із плоті та крові!) Юрія Андруховича, навіть наблизитися до нього, щоб отримати автограф; понад те — на якусь мить відчути на собі погляд метра, коли він питатиме, для кого підписати книжку; і зрештою — побачити, як він пише на форзаці своєї «Таємниці» твоє ім’я…

Бажалося поставити знаменитому письменнику мільйон запитань, втулити йому рукопис свого дебютного роману, якщо пощастить (хай би сварив, плювався, тільки б прочитав!), та несподівано прийшло розуміння: зайві будь-які запитання, не треба «тулити» рукопис, на кожне моє невимовлене «як?» і «чому?» він уже дав відповідь, коли я тільки читати-писати вчилася, — дав вичерпну відповідь у своїх книжках. Мені зосталося лишень збагнути, навіщо диявол ховається в сирі, що таке перверзія та рекреації, чому обручів має бути неодмінно дванадцять і де зачаїлася найінтимніша таємниця автора… або ж десятки разів його перечитати і так ні до чого й не дійти.

З того часу я так-сяк вибилася «в люди», написала три книжки (хай третя ще на етапі редагування, але мені подобається думка, що їх уже три), зібрала власну аудиторію прихильних читачів та «антифанатів» (а куди ж без них?), єдине не збулося — мені так і не випала нагода «зловити» Андруховича. Проте в мене залишаються його книжки. От і зараз гортаю підписану автором «Таємницю» і з кожним наступним перечитуванням відкривається щось нове — так, ніби книжці додається слів, рядків, ба навіть сторінок, а я все ніяк не збагну, що за магія діється у моїй хаті з текстами Юрія Андруховича! Віртуозного скрипаля Ніколо Паганіні свого часу винуватили, що він продав душу сатані за талант і визнання, про Андруховича годилося б сказати те саме, однак… Не написав би він таких речей без душі. Якщо письменник і продає душу, то тільки своїм книжкам.

Удруге перетнулися вже заочно — на одному з радіоефірів, де пан Юрій (у студії) стверджував, що жити треба завтрашнім днем, а мені (телефоном) належало говорити про роман львів’янки Христини Лукащук «Жити сьогодні»… Хоч як дивно це виглядає вирваним із загального контексту розмови, та хочу вірити, нам тоді вдалося поєднати ці дві різні на позір концепції, адже закладати фундамент свого «завтра» маємо вже сьогодні, мали б іще вчора, якби… Було то після перемоги Майдану. Мене тоді ніхто не попередив, що прийде Андрухович, тож я навіть не хвилювалася.

Та найяскравіший спогад про Андруховича без Андруховича тягнеться за мною з літа 2011 року. У такому зазвичай не зізнаються, але минуло досить часу, то вже скажу. В одному зі своїх найперших інтерв’ю у відповідь на питання «хто-ваш-найулюбленіший-письменник» я назвала Юрія Андруховича. Згодом отримала критичну заувагу від людини, чиє слово мені вагоме: «Сказати, що любиш Андруховича — однаково, що назвати Чехова чи Шевченка. Слід бути оригінальнішою». Я тоді дещо розгубилася — Андрухович першим спав на думку, та й питали ж про… найулюбленішого. З часом, певна річ, стала «оригінальнішою», у мене суттєво додалося улюбленців, та відмовити собі у подорожуванні його вишуканою прозою й поезією не виходить по сьогодні. Оце, мабуть, і є найцінніший письменницький урок, який я отримала від Юрія Андруховича без його на те відома й дозволу. Писати так, щоб уже при житті сама лише згадка про твоє ім’я видавалася банальною й вельми неоригінальною, бо це однаково, що згадати Чехова чи Шевченка. Або ж Андруховича. Хтозна, чи вдасться мені скористатися цим відкриттям. Одне знаю напевне — за це варто продати душу своїм книжкам. 

Вікторія Гранецька 

Оригінал статті

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Вікторія Гранецька

Коментар
Авжеж, Юрій Андрухович - моє велике літературне кохання :)) То чом би й не зізнатися? :)))
Богдан

Коментар
Добре написано, Вікторіє! Ви майже як призналися у коханні до Андруховича))))