Симфонія № 38

Уривок з другого літературного альманаху «Експрес «Молодість»-2011

Повз той будинок вона проходила щонайменше мільйон разів. Двічі на день. Протягом шести років, відколи, зглянувшись на її диплом про вищу освіту, місто начебто прийняло її. Пробігала вранці, гарячково спізнюючись на роботу, та умиротворено проповзала надвечір, коли тілом розливається спустошена втома, підсолоджена домішками полегшення – ще один безбарвний державно-службовий день лишився позаду. Власне, саме через той старий, випадково схоплений поглядом будинок вона й почала ходити пішки, відмовившись від пошарпаного раритету-трамвая, котрий, дивом тримаючись купи, зі старечим скреготом та скавулінням міг так-сяк провезти її оті трійко зупинок, що розділяли в її житті Дім (кілька квадратів комунального щастя, дарованого державою) та Роботу (конструкторське бюро, яке вже давно нічого не конструювало, але вперто продовжувало животіти, годуючи наукових співробітників мізерною зарплатнею та обіцянками). І це їй ще пощастило, бо інші опісля доби «перебудови» й того не мали.

А чужий дім щоразу стрічав її однаковим незворушним поглядом, спрямованим кудись наче крізь час. Дверей до вулиці він не мав. Дивився на світ вікнами. Кремезний? Непримітний? Покинутий? Хтозна. Зведений, без сумніву, за радянських часів, мав той дім у собі щось парадоксально величне, претензійне, вперто антирадянське, і хоч вона трохи розумілася на архітектурних стилях (тема дипломної роботи), проте не змогла би відповісти, звідкіля в цьому відверто провінційному містечку з’явилося таке диво. А диво намагалося не приваблювати поглядів – улітку (таким вона його вперше побачила) губилося в розлогому шумовинні здичавілих сливок та черешень, що слугували йому замість паркану, взимку – виявлялося мало не одного кольору й зросту із їх непристойно оголеним, покрученим, відстовбурченим врізнобіч гілляччям. Складалося враження, що цей самотній старомодний дім за чиїмсь недоглядом переплутав час та місце і з’явився не там, де йому належало б височіти. Через кілька років його з усіх боків загрозливо оточать стрункі, хвацько зведені новобудови з домофонами, кодовими замками та пластиковими картками замість ключів. За таких обставин йому належатиме непомітно відступити десь углиб двору, сховатися подалі від небезпечного сусідства, задушливої пилюки та ґвалтовного ревіння вулиці. Таких, мабуть, вже не купують і не продають. А ще в них, напевне, не живуть. Бо вона ніколи не бачила, аби в його наглухо зачинених, позавішуваних зсередини посірілими фіранками-простирадлами вікнах спалахувало світло. А якось навмисне затрималась на роботі, аби пройти повз нього, загорнутого у передчасні зимові сутінки. Він сам був неначе сутінками. Мовчазний? Без сумніву – жодних ознак життя. Похмурий? Швидше, застебнутий на всі ґудзики. Зістарений? Дарма, будинок навдивовижу міцно стояв на ногах, шляхетно вивершувався догори горищем-мансардою з трьома високими вікнами. І вона чомусь не мала ані найменшого сумніву: варто їй оселитися в тій мансарді, як миттю допишеться її перший роман, який вона розпочала ще в студентські роки, а закінчити так і не спромоглася, безнадійно тягаючи за собою в гуртожитсько-комунальних переїздах серед светрів, книжок, посуду та іншого хатнього начиння стосик розтріпаних вижовтених аркушів у клітинку, дрібно списаних синьою кульковою ручкою. Ті безмовні аркуші з учнівського зошита стали їй докорами сумління, і вона щоразу ховала їх до найдальшого закутка своїх тимчасових помешкань, бо в її житті знову не знаходилося для них ані часу, ані місця.

− Спочатку слід здати іспити (дописати дипломну), – суворо наказував Голос Розуму, оглядаючи її з ніг до голови в пошуках ще якихось недоладностей для праведних зауважень.

− А тепер маєш підшукати роботу й житло. Дарма, чи що дипломну здавала? – безсоромно повчав, копіюючи інтонації матері, яка бажає своїй дитині лише найкращого. – А писанина твоя, нічого, зачекає до кращих часів!

 І вона корилася. Зрештою, вона не перша, хто відкладає свою мрію на потім, аби владнати нагальніші справи. До кращих часів. А мрія нікуди не подінеться.

Так минуло п’ять років. Вона влаштувалась на посаду молодшого інженера-проектувальника до нікому вже не потрібного конструкторського бюро (робота), отримала за чергою тісну кімнатку в комунальному царстві (житло). Одні нагальні справи змінювались іншими, зранку несамовито верещав будильник, день викрадала робота, котра не приносила ані користі, ані задоволення, а вечори без решти поглинав телевізор, що під акомпанемент невтомних сусідських сварок демонстрував їй серіальне життя інших. Та цього, вочевидь, для Голосу Розуму було замало. Якось він навідався до неї додому, вбравшись у довжелезну спідницю та пов’язавшись картатою хустиною її матері. Привіз гостинців із села. Прискіпливо оглянув тісне помешкання на предмет пилюки, павутиння, немитого посуду, невипраних трусів, цигарок та інших брутальних нечистот, а відтак начебто вдоволено всівся у єдине крісло посеред кімнати, випив чаю і замислено прорік:

− Це все, звісно, добре, але й про сім’ю вже думати треба. Не вікувати ж отак! – Голос зневажливо ковзнув очима поверх вбогого побуту кімнатки. – Шукай собі чоловіка, доню. Сумирного, роботящого, щоб не пив, не гуляв… Ти в мене, звісно, не красуня, та воно тобі й не треба. Бо для жінки що головне? Чоловік і діти. Сім’я. Жінка – то берегиня родинного вогнища. Сусідські дівчата всі давно заміж повискакували. А тобі вже он скільки років! Шукай собі тут, в городі, чоловіка і чесно виходь за нього заміж. Ми з татом весілля справимо. Дасть Бог, онуків дочекаємось. Бо життя прожити – не поле перейти…

− А нащо ж я тоді дипломну писала?! – захотілося скрикнути їй. – Чи не ліпше було одразу чоловіка шукати? Мені ж уже он скільки років!..

Та вона промовчала. Слухняно провела Голос Розуму до залізничного вокзалу, посадила на вечірню електричку, що нею він зазвичай діставався рідного села. Повільно рушила вуличкою додому. Пригадала те одоробло з комуналки навпроти, котре вже третій рік поспіль незграбно пропонувало їй одружитися, і напивалося щоразу до чортиків, коли вона мимохідь відмовляла. Про непитущого зятя доведеться забути. Зате роботящий, напевне, бо працює арматурником десь при будівництві. Уявила щире сільське весілля з короваями, рушниками, самогонкою, захмелілими сватами та халабудою-шалашем… Втім, міські шлюбні урочистості не надто від нього відрізнялися, хіба що святкування відбувалося в «ресторані», якщо вже одоробло наполягатиме на міському весіллі. Отже, таки одоробло?

Мрію вкотре належало відкласти на потім, або ж викинути її в ніколи.    

А місто неквапом сповила темрява. І раптом на її шляху знову постав той будинок. Ноги самі до нього принесли, хоча невблаганно сутеніло, і слід було поспішати додому. А може, це і є дім? Вона нерішуче зупинилась. Перехожі байдуже сновигали у своїх напрямках, кожен прагнув конче забратися з вулиці до остаточного настання темряви. Нікому не було діла до розгубленої дівчини в старому пальті, в’язаній шапочці та рукавичках, що непевно стовбичила серед перехрестя. Вона ще трохи постояла, незвично злодійкувато роззирнулась і чи не вперше наважилась підійти до нього ближче.

Старий дім затамував подих. Таких не показують у фільмах жахів, бо їм дещо бракує готики, аби стати достойним вмістилищем для привидів та потвор, що мають розгулятися ближче до кінця фільму. Такі не стають мрією для закоханих пар, котрі планують собі сучасно-затишне родинне кубельце з кондиціонером, посудомийною машиною та гаражем одразу на кілька автівок. А ще двійко галасливих дітей, ледачого кота та слухняного собаку. Для більшості перехожих, занурених думками в непролазні хащі власних клопотів, то була, мабуть, лише купа старої червоної цегли, знебарвленої часом та негодою до жалюгідного темно-брунатного. Для неї – шляхетне помешкання з давніх часів. Долівка, мабуть, вистелена справжнім паркетом, що зітхає й вгинається сам по собі, навіть якщо ним не ступає людська нога. На стінах – загублені картини доби Ренесансу, що дивом не втрапили до лап колекціонерів, а в кутку – чорний, трохи перекошений рояль, за який добрий десяток років ніхто не сідав, та ночами в порожньому домі іноді чутно відлуння симфоній Моцарта. Десь вона вичитала, що старі занедбані помешкання начебто здатні самі видавати моторошні звуки. І примари тут ні до чого. Це фундамент просідає в землю, а слідом за ним натужно рипить дерево, сиплеться камінь, дзвенить у шафі кришталь, здригається люстра, рухаються меблі, відчиняються двері…

Понад усе вона прагнула втрапити досередини химерного помешкання, і водночас боялася того, що може там побачити. А що, як всередині дім… звичайний? Розділений вузьким пошарпаним коридором-ненавистю на кілька тісних квартиро-кімнат комунального штибу, а в тих кімнатках тхне ліками, старим шматтям та сцяками з нічних горщиків, бо в будинку її мрії, не вмикаючи світла, доживають віку старі комуністи, а вечорами їхні висушені, покорчені артритом пальці перебирають вицвілі атрибути радянщини і проклинають онуків, що не поспішають до них навідуватися, та мертву країну, котра залишила їх помирати у злиднях.

Або ж у занедбаному будинку живе відьма. Вона теж ніколи не вмикає світла, аби не порозліталися кажани, яких вона принаджувала у дім протягом останньої сотні років, та чорні коти не повтікали, бо потім їх назад не збереш. Тинятимуться смітниками, облізлі й напівголодні, лякатимуть перехожих, перебігаючи їм дорогу туди-сюди…

− Тут ніхто не живе, – вирішила про себе, аби заспокоїти незвично розбурхану уяву. − Але й мені тут оселитись не по кишені. Тож я просто подивлюся.

Зупинилась. Глянула на годинник. Час не збирався на неї чекати. А будинок чекав. Рушила далі. Нарешті зважилась перетнути вулицю, аби роздивитися його краще. Обережно ступаючи, обійшла збоку і опинилася перед трьома широкими східцями, всипаними засушеним рудим листям, що вели прямісінько до масивних дерев’яних дверей. На дверях висіло щось схоже на писане від руки кострубатим старечим почерком оголошення. Але в згущених напівсутінках його неможливо було прочитати. Мимоволі вона простягла руку – чи то щоб зірвати аркуш паперу і згодом глянути на нього при світлі, чи то одразу хотіла відчинити двері й непрохано увійти. Вікном ліворуч ледь помітно промайнула тінь. Вона миттю відскочила від дверей. Що то було?!   

Фіранка ворухнулася. Дім спостерігав за нею. Відьма спостерігала за нею. Привиди комуністів з серпами, молотами та рушницями часів громадянської війни зачаїлися хто за варцабою, хто побіля вікна, аби нізащо не дати непроханій гості переступити поріг. І вона кинулася тікати. Ганебно, не озираючись і… незворотно. Заскочила крізь роззявлені дверцята до запізнілого трамваю, що, ніби старий астматик, переводив подих на самотній зупинці. Впала на подерте, розмальоване матюками сидіння. Опам’яталась вже вдома.

Їй почали маритися страхіття. Серед ночі вона судомно прокидалася, хапаючи ротом повітря, тамуючи крик, бо їй знову наснився будинок та його моторошне запрошення увійти. Мозок, тотально позбавлений інформації, узявся творити власні версії стосовно того, що насправді сталося. Версії виявились одна химерніша іншої. Спочатку, як і слід було сподіватися, привиділась відьма. Вона походжала кімнатами, трясла сивими, давно не митими патлами, з котрих виповзали черви, і чомусь голосно реготала. На горищі тривав партійний з’їзд комуністів, що пафосно підбивали підсумки останньої п’ятирічки і присягали на вірність країні, якої вже не існувало. В передпокої невидимий хтось натхненно виконував Моцартову «Симфонію № 38».

На цьому сон завжди уривався. Та якби вона тоді озирнулась, тікаючи, то, можливо, вгледіла б, як вітер безтурботно несе вслід за нею зірване з дверей будинку оголошення. Розпластує його на світлі єдиного на всю вуличку ліхтаря. Потім згортає і несе собі далі.

«Життя прожити – не поле перейти», – філософськи  хилитаючи головами, казали їй свого часу колежанки з конструкторського бюро, мамця, свекруха, бабця, ще коли була жива. І вона вийшла заміж за арматурника з комуналки навпроти, звільнилась з осоружного конструкторського бюро і переїхала до столиці. Стосик аркушів з недописаним романом загубився під час того останнього переїзду. Так вона себе згодом переконувала. Хоч сама зумисне винесла його на смітник разом з іншим непотребом і продала спорожнілу кімнатку затішеним сусідам, котрі за рахунок її квадратних метрів запланували розширити власну житлову площу і того дня навіть не посварилися. Арматурник теж спродав свою комуналку, а на виручені кошти (не без допомоги батьків) вони придбали собі житло у столиці. Там вона народила спочатку донечку, потім сина, невблаганно набрала зайвої ваги, з подивом виявила у себе радикуліт, згодом – варикозне розширення вен, кілька разів заскочила чоловіка з іншою, періодично виводила його із запоїв, та він знову туди повертався. Але вони не розлучилися. Бо «життя прожити – не поле перейти». А якось (минуло ще бозна-скільки років) вона й себе впіймала на думці, що сама натхненно проголошує комусь молодшому (дочці, здається) оту премудру філософську істину родом з народної творчості. Змовкла на півслові. Підвелася. Почала винувато збиратись додому. А в трамваї, пред’явивши кондукторці засмальцьоване пенсійне посвідчення, сіла біля вікна і… спам’яталася. Ні, ну треба ж таке! Наче їй легко довелося…

За кілька наступних десятиліть в її країні нічого не змінилося. Хіба паркан довкола Верховної Ради став куди вищим та помітно міцнішим (його навіть визнали «архітектурною спорудою»), а народні обранці всі як один почали їздити броньованими «джипами» з куленепробивним склом – безпека виявилась дорожчою, ніж ефемерний престиж. Чужоземні туристи приїжджали, дивувались, пили живе пиво з раками, знаходили вродливих невибагливих наречених. Замилування зникало, щойно туристам починало кортіти до… вбиральні. Бо з’ясовувалось, що країні архітектурних споруд, броньованих «джипів» та найкращих у світі дівчат катастрофічно бракує звичайних біотуалетів. Натомість вулицями сунуть не надто дружньо налаштовані юрмища людей з велетенськими транспарантами, войовничими гаслами та голодними очима. Чужоземні туристи тікали, не встигнувши як слід одружитись. Дівчата-наречені сумно зітхали і ховали надію вдало вийти заміж до ліпших часів. Юрмища сунули далі, просто до архітектурної споруди, що зміїлася довкола Верховної Ради. Мінялися написи на транспарантах, скандувалися нові гасла, тільки очі лишалися тими самими – голодними, страшними і злими. Приїжджали телевізійники, фільмували дійство для вечірніх новин. Та варто було комусь із ватажків юрмища втрапити на високі перемовини з представниками влади, як щось у ньому ламалось, переінакшувалось, а наступного дня він сп’яніло сідав за кермо броньованого «джипа», нехтуючи послугами особистого водія, що видавався в комплекті із «джипом», і забував про тих, кого лишив за архітектурним парканом. Країна волала про героя, а породжувала пристосуванців. І вона, як ніхто, знала ціну тим «революціям», бо на схилі віку підробляла в столиці двірничкою, і часом доводилось прибирати всяке.   

Що ж, довкола майже нічого не змінилося. Та в своєму житті вона все зробила правильно. Все, як наказував Голос Розуму. Вийшла заміж, народила двійко дітей, сумлінно відпрацювала продовжений державою трудовий стаж, опинилась на довгоочікуваній пенсії, поховала чоловіка, напозичавшись грошей та пробачивши йому пиятику й усіх інших жінок, оббила пороги сотень інстанцій (довідки на субсидію, про склад сім’ї, лікарняні, за місцем проживання, свідоцтва на всі випадки життя), чесно віддала позичені гроші, вистояла кілометри черг, дочекалася онуків, кілька разів була в санаторному Криму – словом, бачила в житті усе, що належить бачити-знати жінці її віку та статусу. Голос Розуму вже давно не приходив до неї в людській подобі, зате намертво оселився в її голові.

Так, життя прожите недаремно. І лише одні двері назавжди зостались перед нею зачиненими. Двері того будинку. Двері в інше життя. Ключі від іншої долі.

© Вікторія Гранецька

Фотоколажі: 35photo.ru

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Вікторія Гранецька

Коментар
Дякую, Ніко! Надзвичайно втішно отримати відгук на цю роботу від людини, яка знається на музичній класиці, зокрема, на творчій спадщині В. А. Моцарта, адже саме історія створення його «Празької симфонії» надихнула мене до написання цієї новели. Ще у ХVІІІ столітті великий композитор зробив свій вибір, коли першим зважився піти із придворної служби й присвятити себе створенню справжньої музики. Сьогодні – вибір за кожним із нас:)
Ніка Нікалео

Коментар
Справжній "Вікторіанський" (від імені Вікторія :)) стиль. Глибоке самозанурення і пророчі замальовки з життя спочатку наче неординарної дівчини, а згодом покірної своїй долі звичайної українки. Тієї, яка не вибирає, а яку невільно-добровільно змушують традиції, соціум, батьки. І робиться сумно, навіть боляче. Вікторії вдалося абсолютно точно відтворити образ пасивної героїні та домалювати обставини і примарних персонажів, що супроводжують її впродовж життя, і байдуже чоловік це чи жінка. Але то є саме та особа, яка не ставить на себе, яка дивиться на світ чужими очима.
І хочеться скрикнути: "Розплющ очі, прокидайся, Україно!" Бо якщо у душі не звучить "Празька симфонія" Моцарта, то звучатиме його "Реквієм" - зневірено, тоскно... посмертно, хоча й помпезно.