Спецпроект «Письменницькі спогади». Частина 2

Сьогодні з приємністю презентую Вам другу частину проекту «Письменницькі спогади». Літераторів, що зголосилися до участі, помітно побільшало, та й самі спогади стали більш розлогими, відвертими й несподіваними. Звісно, це дуже тішить. І хоч наразі активніше проявила себе жіноча частина нашої письменницької еліти, однак я вже маю згоду й відомих авторів-чоловіків, чиї історії увійдуть до наступних частин спецпроекту:) Також запрошую долучитися усіх письменників, поетів та журналістів, з якими ще не встигла сконтактуватися. Давайте робити цей проект разом!

 

Христина Лукащук

Так по правді сказати, то я ніколи не прагла писати. Можливо, письмо було поза межами доступності навіть у мрії. Настільки магічними і далекими від звиклих людей та побуту ввижалися мені письменники, які за допомогою лише Слова творили фантастичні світи, ба навіть цілі галактики. Хіба хтось пересічний таке вміє?

Читати? Так. Читати мені смакувало. Лягала з книжкою, спала з книжкою і прокидалась також із книжкою. Як же доладно все в тих книжках виходить: і герої – Герої і події – Пригоди. Чоловіки – мужні, сильні, готові на все, жінки – люблячі, романтичні, заради яких Чоловіки готові на все.

Час до часу доводилось все-таки від книжок відриватись і поринати в дійсність. Заплутану, незрозумілу, іноді брутальну, рідше захопливу. Події не такі швидкі і фантастичні, хлопи – перелякані і затуркані, жінки й поготів.

Ось що заставило мене писати. Різниця між світами. Книжковими і тими, що поряд, тими, в яких ти герой. (І не завжди в головній ролі). Спробою ту різницю змалити, стерти, зліквідувати стала перша збірка оповідань, яка багато років по тому вийшла окремою книжкою «Негламур».

А тоді... Тоді я ті свої оповідання, новели, чи образки з життя (як назвала їх Євдокія Русин, редагуючи і правлячи мої тексти) боялася комусь показати. Бо, як уже більшість письменників встигли з подивом зауважити, що я жодної філологічної освіти не маю, тож боялася, що мої витвори неповноцінні (що їм бракує правильної побудови, яка для мене й досі залишається таємницею, що потрібно більше чи менше розкрити характери і т.д.). Про це все я знала зі шкільної програми, саме за такими ознаками ми обговорювали твори відомих письменників.

Коли тих оповідань назбиралась ціла папка, попросила свого друга-поета показати їх комусь знаючому. Той одразу погодився. За тиждень приніс папку назад.

– Що? Що казали? – я, погано тамуючи хвилювання.

– Нічого. Нічого такого, – таким байдужим тоном, наче йшлося про кавалок ковбаси.

– Зовсім? – вперто, бо не хотілося в те «нічого» вірити.

– Так. Крім того, що пропонували купити.

– ....

– То ти продаси? – в очах друга на хвилю, як світло маяка, з’явився інтерес (той мій друг, до речі, першим вчив мене пити самогон).

– Ні. Не продам, – щось тепле розлилося моїм тілом.

Тоді ж я вхопила папку і погнала світ за очі. До ночі блукала вулицями нічного спорожнілого міста і ніхто мені не заважав насолоджуватись відчуттям не такої вже й недосяжної мрії...

 

Ніка Нікалео

«Колись давно-давно, ще за часів країни з гіпотетичним світлим майбутнім та, як виявилося, реально темним минулим жила дівчинка, яка до самозабуття любила читати і мала книжку за справжню святиню та друга. Писала, як і усі діти, віршики. І страшенно не любила писати тупі шкільні реферати, твори, перекази та диктанти. Хоча учителі з мови і літератури завжди носилися по школі з її творами, викликали батьків, щоб перечитати їм написане. Але вона не вважала це визнанням, а побічним ефектом її першої громадської роботи редактором у шкільній стінгазеті. Справжнім визнанням були купки дітей на перервах довкола неї, коли вона оповідала свої сни із продовженням. Сни були барвистими і казковими, трохи наївними і завжди незакінченими. Так сталося і з першою неопублікованою книжкою про літні пригоди трьох тринадцятилітніх товаришок (сторінок 40-50 написала). Коли закінчувала розділ, він у рукописі одразу йшов мандрувати по друзях. Це було весело, коли товаришки впізнавали себе, і смішно, коли інших. Та ображених не було. Але літо скінчилося і писати далі не було можливості. Вчилася у музичній школі-інтернаті ім. С. Крушельницької, тому зранку до ночі займалася на фортепіано. Був час лише на короткі оповідання. Коли дівчинці почали приходити листи із «Піонєрской правди» і «Вокруг свєта», куди тремтячими руками наважилася надіслати свої фантастичні оповідання, не йняла віри. Щось було опубліковано, щось ні... Та у їхній творчій родині ніхто не вважав це чимось особливим, доньку бачили піаністкою. (І вона нею стала, тільки на комп’ютерній клавіатурі:) На жаль, з квартирними переїздами уся ця макулатура десь розгубилася. Але дівчинка зрозуміла, що колись вона напише справжню книгу, коли стане мудрою і... вийде на пенсію»:)

Дякувати Богові, «Коронація слова», яка з’явилася набагато раніше моєї старості, виштовхнула мене із дитячих мрій і дала можливість їх утілити. Роман «Dolce vita...», що вийшов у фінал, став визнанням у мені письменника радше для моїх батьків. Для мене – здійсненням мрії десятилітньої давності. Тут мушу зауважити, що в мені, мабуть, трохи живе середньовіччя, бо цей роман для мене пов’язаний із трьома знаковими фразами у житті: по-перше, мій батько порадив мені писати про те, що цікаво багатьом людям (а не «інтелектуальні екзерсиси»); по-друге, один із майбутніх прототипів персонажів підкинув ідею про «солодке життя» (але чи таке воно насправді?!); а по-третє, як роман уже був зовсім готовий, один знайомий успішний чоловік зауважив, коли ми випадково побачили рекламу конкурсу: «Якщо ти не надішлеш роман на «Коронацію», ти точно не переможеш!»

Тепер приходять листи від читачів, котрі розповідають, як впізнають себе у героях, як намагаються переглянути свої стосунки з іншими, як вони сміялися або плакали над книгою... І я розумію, що займаюся своєю справою, хоча до пенсії ще далеко;)

А ще я назавжди запам’ятала слова від колись мегапопулярного журналу «Вокруг свєта»: «Пиши. Продолжай в том же духе».

 

Тимур Литовченко

У віці 11-12 років я написав від руки у товстому альбомі для малювання своє «мінус перше» науково-фантастичне оповідання про те, як на одному з супутників Юпітера зустрілися розвідувальні експедиції землян та іншопланетян. Прикрасив усе малюнками… А десь за рік перечитав – і спалив альбом на смітнику: самоцензура! До «мінус першої» історії не повертався більш ніколи, але вже тоді зрозумів: бути мені прозаїком-фантастом – причому саме ПРОЗАЇКОМ!

Побачивши свою долю наперед, одразу наштовхнувся на суцільне нерозуміння дорослих. Шкільні вчителі в один голос стверджували: «Письменник – це Пушкін, це Блок! Хмара у штанях! А ти надто міцно стоїш на ногах. З таким блискучим логічним мисленням з тебе вийде математик, фізик, хімік, інженер, та тільки не письменник!..», – хоча зошити з моїми шкільними творами періодично потрапляли до колекції вчителів з літератури. Навіть більше: директорка школи (яка викладала російську літературу) в разі потреби сміливо залишала на мене клас, і я 1-2 уроки поспіль без угаву шпарив французькі казки, оповідання Чехова, «Собаку Баскервілів», «Вершника без голови», щось із Жуля Верна… Однокласники досі про це згадують.

Коли питав батьків та інших родичів, чи можу бути письменником, на мене також дружно кидалися із запереченнями: мовляв, в університет чи літературний інститут тобі дорогу закрито. А мій рідний дядя – мамин брат – авторитетно зауважував: «У Києві письменником не станеш, треба тільки до Москви їхати!» – я ж до Москви не хотів, бо понад усе люблю рідний Київ.

Насамкінець, В. І. Ульянов-Ленін у знаменитій роботі «Партійна організація та партійна література» безапеляційно констатував: літератор може бути тільки партійним! Я ж у КПРС не надто рвався…

Що робити?! Влаштував останнє випробування: у 9-му класі на урочистому шкільному вечері з нагоди Дня космонавтики прочитав перед переповненою актовою залою вже інше — «нульове» НФ-оповідання. Чим шокував усіх старшокласників і вчителів… але нікого ні в чому не переконав!.. Довелося вчитися на інженера, вступивши до Київської політехніки, а ночами продовжувати кропати фантастику. А на IV курсі КПІ зустрів нарешті Олену – свою багаторічну музу, майбутню дружину і співавторку наших майбутніх історичних романів. От тоді, з 1984 року й почав писати систематично і серйозно, бо Олена понад усе полюбляла слухати, коли їй читають вголос фантастику! Запаси прочитаних раніше чужих творів переповів ще на стадії піврічного залицяння – мимоволі довелося вносити у фантастику свою скромну лепту…

Але по-справжньому відчув себе письменником, лише створивши містичний роман-попередження «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять». Чого коштувало зразковій радянській дитині у 1968-1980 роках потроху вичавити з дорослих близько 4-5 розповідей про Куренівську трагедію 13 березня1961 року (а лише за це у ті часи могли забрати до КДБ), запам’ятати все почуте, нічого не занотовуючи, потім вже після аварії на ЧАЕС вибудувати власну теорію «вектора київських катастроф» з періодом у покоління й нарешті у 1989-1991 роках написати антирадянський художній твір — це окрема історія. Далі роман ніхто не хотів публікувати, а коли приніс його в один «товстий» літжурнал, тамтешній головний редактор бесідував зі мною в стилі, чудово описаному в «Майстрі та Маргариті»: намагався з’ясувати, чи я не божевільний, часом?.. І все одно не надрукували!

Довелося вже у 1996 році позичити у «нового українця» $200 (для родини суму на той час непідйомну) й замовити на неї 150 примірників брошурного типу у приватній друкарні. Отут і почалися дива! По-перше, друкарня додатково на власному папері (!) зробила безкоштовно ще десяток примірників, директор сказав: «Це все, чим можемо тобі допомогти». По-друге, мене визнала письменником найсуворіша, найприскіпливіша критикеса — мама. До того вважала всі мої вправляння з фантастикою дурнуватими забавками, але прочитавши «До комунізму…», вибачилась за минуле і спитала тільки: «Синку, що можна для тебе зробити?», — після чого допомогла продати половину накладу за подвійну ціну, тоді я успішно, день-у-день, віддав «новому українцеві» позичені $200.

По-третє, з цією книгою мене прийняли до лав Національної Спілки письменників України. З брошуркою явно самвидавівського вигляду. Російською мовою… Для вступу до НСПУ потрібно мати принаймні дві книги, і друга у мене була суто формально – одне-єдине прозове оповідання у наскрізь поетичній колективній збірці. І я ж не з письменницької родини: батько – робітник, мати – службовиця… Тим не менш, замість традиційних трьох етапів мене за якихось 7 місяців прийняли до НСПУ в один етап — просто передали «До комунізму…» на розгляд Президії.

Й останнє: кілька разів завдяки цьому роману я отримував роботу. Особливо вразило працевлаштування прес-секретарем Мінвуглепрому України. Коли дізнався про вакансію – тільки рукою махнув: «донецькі» ж довіряють тільки «донецьким», а я з київського Подолу!.. Як раптом мене (пересічного журналіста) запросили на неформальну співбесіду до одного із членів Нацради з телебачення і радіомовлення. Виявляється, міністр добре знав цього пана і попросив особисто «просіяти» усіх кандидатів. Прийшов без жодної надії, а мене з порога в лоб спитали: «До комунізму…» Ви написали?!» . Коли ж розгублено підтвердив це, то привітали з новим призначенням. Виявляється, той добродій з Нацради випадково прочитав роман, був глибоко вражений твором і тепер не хотів бачити на посаді прес-секретаря нікого іншого… Мабуть, то було найкраще визнання!

 

Світлана Талан

Добре пам`ятаю день, коли побачила свій перший нарис «Вчитель, боєць, наставник» на шпальтах районки. Вперше в житті я плакала від щастя. З плином років це відчуття мене так рідко навідувало, що я й забула, яке воно, але згадалося все, коли випадково віднайшла свого старенького щоденника десятикласниці. За цей нарис я отримала свою першу нагороду на конкурсі «Під жовтневою зорею» та похвалу від головного редактора  М.Єрохи. Потім були дописи до газет, але не більше. Багато людей в різний час спонукали мене до написання літературних творів, але я не бралася за перо. Коли запитують: «Чому?», жартую: «Потрібен був час, щоб дозріти, як яблуку під сонячними променями».

Два дипломи на престижному конкурсі «Коронація слова» за романи «Щастя тим, хто йде далі» та «Не вурдалаки» змусили мене згадати, яке воно солодке та тремтливе, оте почуття, коли плачеш від щастя...

Багато років я йшла до зустрічі зі своїм першим наставником М. Єрохою. Минулого літа відбулася зустріч з ним та читачами на рідній Сумщині. Тепер мрію знайти талановиту поетесу та людину великої душі Галину Сіру, яка колись мешкала на Вінниччині. Сподіваюсь, що мрія здійсниться, і на моїх очах знову заблищать сльози щастя.

 

Зінаїда Луценко

Я ще від раннього дитинства, відколи себе пам’ятаю, дуже любила книги. Фанатично…

Пригадую, як добре маленькою просила своєї мами «прочитати мені ще трохи», мама не мала часу «на дурниці» й відсилала до старшої сестри, а та гонила назад до мами. Тоді вона спересердя:

– Вчись уже читати сама!

Перший досвід поета – стою коло хати, навпроти мене гурт моїх товаришів, граємо гру за моїми правилами: по черзі кожен каже слово, а я маю заримувати. Жодного разу не програла – гра закінчується аж тоді, коли мені набридає. Або – йдемо із подружкою Галею Мусієнко із дитячого садочка і розповідаємо історії про її та мою курку Сашу, я – пригоду, потім – вона. Там такі детективи були! Аби ж то тепер пригадати!...

І ось я у першому класі, мені вісім років. До Нового року читаю аж сто слів! Пам’ятаю, як дивується комісія (не смійтеся, багато однокласників і до 8-го класу читали по складах). У другому класі прочитую «Кобзаря» Шевченка, «Мауглі» Кіплінга, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка і багато інших «грубих» книг. І починаю писати сама – вірші, повісті, романи… Мама топить моїми зшитками грубку, але я не розчаровуюсь – головне, що я ж писала!

У другому класі пишу казку «Рожевий песик» і надсилаю в дитячий журнал «Малятко». «Малятко» друкує мій шедевр, обдаровує мене листівкою. Друга публікація – у газеті «Зірка» № 52 (4991) від 26 грудня 1985 року (примірник зберігся) – казка «Соснячок». Рідні про журналістський досвід дізнаються від поштарки – вона мало не щодня приносить мені пачки листів від однолітків (під публікацією в «Зірці» була адреса). Я спочатку намагаюся добросовісно відписуватися, але ж… Мама свариться: «Немає тобі що робити?! Краще вчи уроки!»

Потім не писала, зате читала усе підряд, запоєм. Коли у 20 років, вже вчителькою, написала твір про Чорнобиль, директор викликав до себе:

– Це Ви писали?

– Я…

– Ніде не списували?

– ?...

Директор був дуже критичний, і я зрозуміла, що написала шедевр.

О! Ще в університеті здала екзамен «автоматом», подарувавши викладачу зошит із своїми акровіршами. Він попросив: підпишіть! Вірив – буду колись відома…

Писала у районну газету «Зоря» оповідки – часто і систематично. Мене хвалили, друкували. Перший гонорар – 5 карбованців у 1999 році отримала за гумореску у «Веселих вістях», в них же перемогла в якомусь конкурсі й отримала купку книжечок в якості приза... Навіть не мріяла про статус письменника. Ні, мріяла, але не мала за ціль.

Чоловік на першу свою заробітчанську зарплату (він у мене укр-арбайтер) у 2008 році купив комп’ютер і я «порозважалась»: написала казку, потім фентезі, відіслала. Майже одночасно – публікація в «Cosmopolitan» і перемога на Всеукраїнському конкурсі на кращий дитячий твір ім. В. Кобилянського. Я була в шоці! Чесно…Бо письменників та журналістів уявляла небожителями. І ось – я серед них… Ну, далі пішли інші відсилання – і всі, без виключень, ставали лауреатами! Проблема тільки в тім, що я – мама, вчителька і сільська жителька – не мала ані сил, ані часу на часті писання-відсилання.

І от, окрилена успіхом, одного разу я насмілилась – і надіслала свій перший роман до видавництва «Клуб сімейного дозвілля». Роман тоді називався «Без благословення». Коли я за три місяці отримала рукопис назад… Було дуже сумно. Роман той писався душею, тому я попрацювала ще над стилем, перейменувала головну героїню і відправила вже «Необдуману Міловицю» на «Коронацію слова-2012». Коли дізналася про перемогу, зрозуміла: мій шлях у літературу має проходити виключно через конкурси. А коли саме із «Клубу сімейного дозвілля» отримала пропозицію про друк книги, подумала, що на мене впало небо… У цей же день дізналася, що луцьке видавництво «Смарагд» уподобало рукопис моїх оповідань і отримала договір про публікацію книги «І нащо мені той дід?».

Тепер я дуже щаслива! Тому що таки зуміла в цім житті зрозуміти, у чім моє обдарування й покликання. Дякую Тобі, Боже! Тепер дай час і сили.

 

Оксана Радушинська

Миті, коли я раптом усвідомила себе письменником, не було. І досі наосліп намацую цю істину в своєму житті – як слова сплітаються одне з одним, утворюючи незбагненні коди до сердець, мізків і душ.

Ще до того, коли навчилася писати і читати, я вже щось там римувала (переважно недолугі дитячі пісеньки) і… одразу ж забувала свої «творіння». У підлітковому віці, коли мало хто з нас не вірш отворить, почала ті рядочки записувати. Згодом щось надрукували в місцевій газеті, потім – в обласній… Пізніше почали виходити поетичні збірки, але ефекту «прокинутися знаменитою» не було.

Хоча поготів, навіть після дипломів за перемоги в різних поетичних змаганнях, навіть після кількох авторських книг, ніяково червоніла, чуючи про себе – «поетеса».

Ще у школі, прочитавши чи то біографічний факт, чи то легенду про Пушкіна, котрий виконав домашнє завдання у віршах, захотілося приміряти лаври поета й собі. Майже як великий класик, «наваяла» хіба не поему. Тема була «Без верби і калини нема України». Спершу у вчительки навіть виникла думка, що я цей вірш звідкись списала, радила мені написати твір ще раз, нормально. Не переписувала!

Розумію, що це неправильно, але ніколи не віддавала свої вірші на правку більш досвідченим колегам, ніколи не дозволяла чужій думці втрутитися в мистецький політ мого натхнення. Нехай той політ у результаті був не таким вже й мистецьким, ряснів дитячими примітивностями, чи й грубими помилками, але то – мої помилки. Власне, як і всі знахідки – також тільки мої.

Цілком випадково почала писати віршики для дітей – попросили оформити кількома поезіями методичку з розвитку ранніх читацьких умінь. Оформила. Посміялася над написаним, та й… не змогла більше забути світло від народжених дитячих віршиків. Отак пишу їх досі.

Щодо прози, то тривалий час взагалі писала в шухляду. Якщо такою звивистою і крутою виростає дорога з віршами, то куди там пнутися з «великим форматом»? На щастя, впхнулася! Перші ж прозові спроби отримали перемоги знакових літературних конкурсів України. Отоді вже, хочеш-не-хочеш, почнеш замислюватися, а чи не письменницьке зерно засіяв у тебе Творець? Принаймні, це поле потрібно обробляти, а далі – буде видно!..

 

Любко Дереш

Для мене смак до письма з’явився несподівано. Це трапилося, коли я писав твір для уроку української літератури. До цього в мене були певні проблиски писання: так, коли мені було дванадцять, я розпочав велику сагу про драконів. На той час у мене на совісті вже було два оповідання, присвячених незбагненному і загадковому в житті школяра, а також одне літературне саторі: якось, готуючи інший твір (на цей раз вже для уроку із зарубіжної літератури – ми саме вивчали поему Ю. Лермонтова «Мцирі»), я написав фразу: «І життя його котилося розмірено, наче хвилі, що раз по раз б’ються до берега». Щось було для мене заворожуюче в тому раптовому прориві від шкільного твору до моря і вічності, яка проступала за розміреним шумом хвиль. Тож, коли вчителька з української літератури дала завдання написати оповідання, щось у мені таке почало роїтися, що нагадувало одночасно і про той берег моря, і про туманні гори, де мешкали дракони, у все це якось вплелися «Кріденс Кліруотер Рівайвал» з їх «Ай пут а спел он ю» і насичений гормональний фон, тоді ще дуже збалансований, і в мене постала картинка, вочевидь, з якоїсь реклами рок-хітів на емтіві – диван посеред пустелі, загадковий гітарист, добра музика і самотня дівчина, що рухається з нізвідки в нікуди. Так саме собою склалося оповідання, котре в результаті стало епілогом до роману «Культ». Тоді ж я зрозумів, що всередині мене знаходиться якась загадкова лампа, магічний кінопроектор, і що я знаю, як його вмикати. І тоді, власне, з’явився потяг до того теплого присмаку – присмаку незавершеної, але вже розпочатої історії: всі притихли, всі чекають, що буде далі, й історія починає оповідати себе сама.

 

Ірина Славінська

Писання давалося мені дуже важко, поки не знала, що і про що говорити. Наприклад, у школі тривалий час я не могла писати твори – мені їх диктувала мама «з голови». Думаю, проблема була в темах: підручники задавали то описати «бабусин город восени», то розповісти «як я провела літо», то змалювати «зимовий ліс». Ці речі важко давалися міській дитині, а придумати, як все це може виглядати, я сама не могла. Так само написати більше одного речення про літо не вдавалося, бо всі дитячі літа я провела на лавочці з книжкою в руках під тінню липи в дворі бабусиного багатоквартирного будинку. Та липа ще бачила, як росла моя мама та її брат. Зараз липу вже зрубали добрі люди, котрим був потрібен заїзд до гаража.

Все почало мінятися, коли я купила перший номер журналу «ШО». Зараз я вже навіть не згадаю, що там було аж такого. Але я-студентка-філолог була вражена тим, як можна писати про актуальний культурний процес. Потім те враження закріпило читання «глянцевих» колонок Ролана Барта. Одним словом, 2006 року з якоїсь невідомої причини я відчула бажання писати про сучасну літературу… і негайно взяла перше в житті інтерв’ю – у «Піккардійської терції». Головне в цій історії – послідовність.

Так все почалося, і я стала журналістом. Не «акулою пера», але «дятлом клавіатури». Зараз моє писання приносить чимало задоволення, бо я маю що сказати. Додалося хіба що більше технологічних рис – плани, графіки, дедлайни, прописані структури і вимоги «формату» там, де вони є.

Але висновок зі школи я пам’ятаю: текст не пишеться, якщо там немає думки. Тому я досі вчуся думати і вчуся писати.

 

Жанна Куява

Зізнаюся, я ніколи не мріяла про письменництво, але писала завжди. Спершу то були «непогані» шкільні твори «на тему», згодом вірші, які навіть публікували у районній газеті… А ще ніколи не забуду, як у десятому класі вчителька української літератури несподівано розпочала урок зі слів: «Тема сьогоднішнього заняття – поетична творчість учениці нашої школи Жанни Куяви». Тоді не тільки я ледь не звалилася під парту, а й, певно, усі мої однокласники. Вчителька додала, мовляв, пів уроку  Жанна почитає свої вірші, а відтак приступимо до перевірки домашнього завдання. Звісно, тоді я демонструвала власну творчість усі сорок п’ять хвилин, бо коли вчителька перепитувала: «Ну що, ще слухатимете Куяву?», учні ствердно й одноголосно відповідали: «Таааак». То вже згодом я зрозуміла, що насправді мої однокласники лише відтягували хвилини до завершення уроку, аби ні в кого з них не перевірили домашнє завдання. Нині ці спогади веселять, а тоді цей день видався направду особливим.

Згодом, під час навчання у педагогічному училищі, я отримала прізвисько «Поет на замовлення», бо писала вірші до всіляких ювілеїв, професійних днів. Це якоюсь мірою виручало й додавало «балів», бо могла пропускати пари, але – «з поважної причини».

 Утім, визначальним у моїй самооцінці стало інше. На першому курсі в училищі зарубіжну літературу у нас викладав вельми оригінальний учитель. По-перше, він був схожим на Ісуса Христа, по-друге, його звали Фелікс Маратович, а по-третє, для написання творів він пропонував дуже оригінальні теми. Приміром, «Ты – ниже любви» або «Я – роковая женщина». Тобто він змушував нас потроху мудрувати, вчитися філософствувати. І от, коли я прочитала вголос найперший зі своїх творів, він гучно зааплодував і сказав: «Садитесь, Куява, пять!» Доти такою оцінкою він нікого не балував. А мені поталанило. Відтоді я була його улюбленицею. А моєю улюбленицею стала творчість. 

Матеріал підготувала Вікторія ГРАНЕЦЬКА


Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Тимур Литовченко

Коментар
Ну, якщо так... подумаю над Вашими словами!

А загалом, більш ніж мемуари карябати, мені хотілось би написати про письменицьку майстерність - щось на кшталт "Золотої троянди" Паустовського. Відтоді, як мене спокусили на ведення майстер-класів, тільки і чую, як усе розказане корисно й цікаво.

Втім, насамкінець, можна подумати про суміщення обох ідей: мемуари + майстер-клас... це було би принаймні оригінально!
Вікторія Гранецька

Коментар
Дякую за вичерпну відповідь, пане Тимур! Теж неоднозначно ставлюся до "мемуарів" (часом навіть саме це слово викликає усмішку :) Але Вашу історію прочитала б залюбки.
Тимур Литовченко

Коментар
Маленьким хлопчиком якось побачив по телевізору такий коротенький "дорослий" мультик. У кадрі - яйце. З нього вилупилося курча. Вистрибнуло на травичку, роздивилося. На дзьобика курчаті впала дощова крапелька. Поруч пролетів метелик. Проповзла комашка... Тоді курча вигукнуло: "О-о-о!" - стрибнуло назад до вцілілої половинки шкаралупи. Пролунало тріскотіння друкарської машинки, і з-за окрайця шкаралупи поліз догори папірець, увінчаний великим словом "МЕМУАРИ"... Відтоді я весь час побоююсь видатися оточуючим отаким "курчатком", яке карябає наївно-смішні "мемуари".

А якщо зовсім чесно, то я ще не настільки "списався", аби замість художніх творів карябати спогади. Можливо, колись потім...

І насамкінець, у мене вже написана одна мемуарна повість "Друг мій бомж" - про київського безхатченка Петра Амосовича Заруденського, дуже інтелігентну високодуховну людину, колишнього лікаря, великого достойника, який попри проживання на київських вулицях, раз на тиждень приїжджав на Байковий цвинтар і прибирав могилу Лесі Українки. Ну, написав - а далі що?! Видавців це не цікавить!!!

Тому з мемуарами я ще, мабуть, зачекаю.
Вікторія Гранецька

Коментар
Пане Тимур, чи не замислювалися про мемуари? Адже реальні історії часом захоплюють більше, ніж вигадані! З Вашого життя вийшов би бестселер:)
Тимур Литовченко

Коментар
Ех, Вуйцю, Вуйцю! Ви ще багато чого про Тимура Литовченка не знаєте: і як він дошки на деревообробному комбінаті розвантажував, і як постільну білизну розкроював, і як по вихідних о 5:00 займав на ще зачиненому Житньому ринку місце для торгівки плетеними речами, і як на "кравчучці" та у станковому наплечнику розвозив різноманітні напої (від мінералки до спирту "Ройяль") по комерційних кіосках - через рекет і міліцію... А потім, бувало, і сантехнічне залізяччя тягав: особистий рекорд - на "кравчучці" до 65 кг, у станковому наплечнику - до 35 кг, разом центнер. І все бігом, бігом, на метро і ніжками, ніжками!.. Не знаєте, як його наші героїчні менти "загребли", помилково прийнявши за валютного спекулянта... Як йому клофелінчику в горілочку сипонули... Як його після клофелінчику у шахту ліфта мало не скинули... Чи Ви думаєте, що у "клятих 90-х" Тимур Литовченко десь на цукрових хмарах у піднебессі спочивав?! Просто все це не має безпосереднього стосунку до літературної творчості (що є темою опитування) - але ж виживати письменникові й його родині якось треба було?! Я ж розповів по-мінімуму, дуже компактненько й загалом... ;)
Dino

Коментар
а де можна скачати Дерешеву "Сагу про драконів"?))))
Вуйко

Коментар
А тут справді можна взнати багато цікавого. Прочитав із задоволенням! хто б міг подумати шо Дереш колись писав про драконів, Литовченко мав "справи" з нов. українцями а шкільні твори за Ірину Славінську колись складала матінка?! Як ви їх на таке розкручуєте, Вікторіє?...
Луценко Зінаїда

Коментар
Дякую, Вікторіє, за ініціювання, та й створення такого гарного та цікавого проекту! Успіхів тобі!