Спецпроект «Письменницькі спогади». Частина 4

Спецпроект «Письменницькі спогади» знову приємно дивує! Адже його четверта частина вийшла не лише найбільш об'ємною за кількістю авторів, а й напрочуд «поетичною»: більшість учасників – саме поети – сучасні, яскраві, талановиті. Зібрати їх в цьому проекті мені люб’язно допоміг пан Володимир Вакуленко-К. – знаний український поет, перекладач та письменник. На сьогодні ж у спецпроекті «Письменницькі спогади» взяли участь понад сорок літераторів, і це ще не кінець, адже на середину травня запланована ще одна, вже завершальна частина «спогадів». Тому запрошую авторів долучатися до проекту, а читачів – слідкувати за публікаціями на сайті. Обіцяю – буде цікаво!

 

Володимир Вакуленко-К.

Інфаркт для Гурманів (уривок з автобіографічного роману, 2009 рік)

Дитинство, зазвичай, залишає за собою мало паперових спогадів, особливо коли дошкільні роки починалися з літературних обломів. Більшість автобіографів (у тому числі і я) пишуть: «Народився, жив, почав писати з юнацького віку»…

Отже, ще до того, як школа навчила мене читати і писати, навчився вголос римувати слова і вже в другому класі «щось» почав грамузляти на папері. Будь-які зусилля пробитися були марними – «Работница» та «Крестьянка» відписували коротенькі респекти, типу: «Ми Вас послали б, але ви, за віком, не усвідомите, де шукати потрібний напрямок!» «Пионерская правда», «Ровесник», «Весёлые картинки» та й решта дитячо-юнацьких газет і журналів взагалі нічого не відписувала – ну, спасибі й на тому. Хоч як би там було, але «попсово-літературне» життя мене окрилювало до невідомих висот наскільки, що після друку в кількох стінгазетах я почав вважати себе геніальним оспівувачем графоманської богеми. Головним, для мене, був не смисл, а набір слів, що иноді римувався. На сто з лихвою школярів провінційної сільської школи я був тоді єдиним, хто дурів від віршомазанини. Інколи запрошували виступати на шкільних капусниках, але ніхто не підказував, що я пишу не так, і далі села ніхто мене не запрошував. Кому в місті потрібен «колгосп», такого «добра» і в районі було не переслухати. Власне, хоч у радянські часи, а хоч і в сучасні, цінується мажорність, тож що зможе провінційний хлоп, коли в нього батьки звичайнісінькі роботяги? Тож я і жив тим, що забивав свій недорослий болт на їхню «стандартну кумедію». Водночас у далекозорих, злегка зляканих, очах визрівав протест їхньому самодурству, що заперечував їхню дисципліну і моральність. Охрещений поганяйлом «Професор» за свої чотирикутні криві окуляри і битий смаленим вовком Васею Коловоротнім, шукав собі притулку (водночас і схованки) у бібліотеках. Саме з напливом на мене літературних здібностей з’явилося і бажання щось збирати – таємниче і не схоже на нашу повсякденність. За весь шкільний період мого життя захоплювався і філателією, і філокартією, і фалеристикою. Збирав і сірникові етикетки та фантики від цукерок, та лишилася до сьогодні лише нумізматика. Решта захоплень відійшли як обмінний фонд повністю з мого життя. Отже, відповідно, у читальних залах вишукував усе, що стосувалося історії, нумізматики, географії, ґеральдики. Легко запам’ятовував будь-які дати і назви подій, але обставини склалися так, що на істфак поступити мені не вдалося, лише в період формування моєї неформальности щось таки почало з’являтися на подобу нормальних віршів.

Армійські дерева життя насправді не родять нічогісінько, за винятком декількох десятків гнилиць. Мої вісімнадцять місяців армії не залишили за собою добрих спогадів, хіба що часті відвідини ґауптвахти, собаче та щуряче рагу в голодні миті, незаліковані рани, накат на колеса, вошпіталь і «демобілізацію». Та всрана армія вбила мене, залишивши зібрані докупи останки чекати свого остаточного звергнення! Янгол-охоронець добросовісно виконував свою роботу, не даючи мені зогнити на самому розквіті юності, най і наполовину розкраденої. Вже по прибутті на той світ обов’язково накрию йому поляну на всю хмару. Думаю, Бог дозволить це зробити, навіть не зважаючи на те, що моя постійна прописка буде у пеклі.

Реабілітація мого домашнього перебування закінчувалася тим же, що й наприкінці армії. Ще десь близько року мікшував свій шлунок колесами – благо що дістати «товар» для мене можна було майже безкоштовно. Не знаю, що мене конкретно тоді, через рік, глюкнуло, але щось таки спрацювало всередині мене – бажання себе нормалізувати. Спочатку кинув ковтати хімію (щоправда, декілька разів повертався до вживання наркоти, але то ненадовго), потім кинув палити. На щастя, тоді проблем з алкоголем не було –переважно дринчив вайн, який і по сьогодні, якщо не змішую, особливо не п’янить.

Моя спроба реалізуватися в літературі закінчилася розгромною критикою новоствореної газети. Власне, грубий пан редактор ходив місяць до нас додому пиячити і жерти біляші, поки матері це не набридло. Що цікаво, навіть прізвище мав відповідне – Скоромний! Знову смерть поезійним тарганам і відповідно глобальна тиша, яка зупинила будь-яке бажання друкуватись аж на вісім років. Серце залишалося спокійно-довірливим, тож через жаль до особи жіночої статі вирішило собі ухопити мить, тобто одружити тіло з тілом. По-інакшому я б це і не назвав, бо той шлюб будувався лише на надії, що щось таки в мені зміниться. Тримісячні зустрічі знесли-таки своє каміння в одну спільну яму. Після боротьби у самому собі з різними бур’янами визріло нарешті щось схоже на квітку. І, незважаючи на те, що її декілька десятків разів переїхали автомобілі, я назвав її коханням. Навіть накалякав щось закохано-попсове, і один невідомий музикант поклав те все на музику…На забаві завжди знайдеться свиня, якій до блювоти погано, а отже, доля тих віршів була померти нереалізованими. Через півроку спільного життя зрозумів, що горілка і цигарки не такі вже несмачні. Батьки вимагали перемир’я – термін дії миру затягнувся до народження першого сина. Після підсумування всього прожитого вирішив, що залишок мого життя не дає вибору зникнути надовго. Иноді в сімейному житті відбувалося щось веселе – жінка любила посиденьки і братсько-сестринські відвідини. Мені довелося вибирати поміж нормальністю і гопотою. Друге почало насідати на свіжопоголену голову з невеличким чубчиком «для запаху». З мене почав формуватися алкоголік, і коли, при завершенні нашого шлюбу, почали бахкати з усіх сторін родичі у дзвони на пожежу, мого нетривалого, але до повного знесилення пияцтва було вже не відвернути. Ніхто не знав того, що я ще за три роки до урочисто-пам’ятної дати нашого розлучення почав по-скотинячому блядувати, знаючи наперед, що кіна не буде. Слайд-шоу моєї подвійности передвіщало спокій.

Все-таки в літературі за часи мого «ув’язнення» відбувалося дещо і яскраве. На слова одного мого вірша була написана музика, і пісня отримала друге місце в обласному конкурсі. Творик непоганий був, але, на жаль, оригінал не зберігся. А під час виборів у мерію таки надрукували одну хвалебну оду в політичній газетці. Звичайнісінька пупсня, але віршик був щирим і писаний не на замовлення. І вже незадовго до розлучення я почав справді знаходити свій шлях у літературі. Випадкова зустріч – і літературне об’єднання району серед зими розкрило переді мнов свої залізні двері. У лютому – перші літературні зустрічі, членство в об’єднанні, в якому старий алкоголік бувалої пупсні громить молодь в пух і пах, з розрахунком, що його злякаються і більше ніколи нічого не напишуть. А я сказав тоді сам собі: «Ні, пане, я надто довго тинявся біля зачинених дверей, і ось мене запросили зайти. Тож позбутися мене, без мого на те бажання, у вас не вийде!» Підсумок: навесні починається друк у періодиці, на літо я вже перемагаю діда метафорично! Дідо ще чотири роки по тому п’є кров, але… вже зі своїх однолітків. Ми, молоді, створюємо альтернативне угрупування, яке хоч і слабеньке з літературного погляду, але ще існує до сьогодні.

Надалі вже зміни кличуть, і я перебазовуюсь зі своєю старенькою друкарською подругою «Continental» до східної провінції Юзівки. Там швидко знаходжу потрібне русло і входжу до иншого літоб’єднання. Часто друкуюся в пресі та й заводжу свою першу нет-сторінку. Але та дівчина, яка надала мені притулок, все ж таки надавала мені лише притулок – і я це зрозумів через півроку спільного життя. Треба було повертатися домів: моє побиття в п’яній гоп-компанії (я знову почав відпускати патли, зробив цвяшок-пірсинґ і почав нормалізуватися у своїй неформальності) – струс мозку та решта – вимагали тільки спокою. Ще кілька разів їздив на літтусовки в провінцію, ще декілька разів подавався на друк до газет, але подальше знайомство з укрсучлітом повертало мене домів. Стара подруга «Continental», гублячи ненароком сльози-клавіші, вклонялася новому гостю мого дому – комп’ютеру. Зважаючи на своє непотрібне положення, відбула потихеньку в сарай. Раніше у монголів сараєм було щось на подобу палацу, тож, зважаючи на свій старенький вік, вона, напевно, подумала монгольською мовою…

 

Євгенія Чуприна

Римую я від зовсім малого дитинства. Причому я думала, що коли граєшся з іншими дітьми, треба розмовляти віршами, як у фільмах-казках, чи на платівках, яких у мене було багато. І я так і розмовляла, але ніхто мене не міг підтримувати, і я відчувала себе дуже самотньою. Друзі мої були здебільшого хлопці, бо дівчат я не розуміла і боялася. Але я була тихою, спокійною. Коли мені здавалося, що на мене ніхто не звертає уваги, то ховалась і тікала додому. Часто сиділа дома та слухала свої платівки.

Коли мене навчили писати, я вірші почала записувати у грубі зошити. Зошит – на рік.

Писала нормальні дитячі вірші, але у мене була недитяча схильність до стилізацій, епіграм та непристойних каламбурів. Почерк був завжди поганий, бо я перевчена шульга.

Якраз тоді  була у моді Ніка Турбіна. Мала дівчинка, що писала дорослі та серйозні вірші. 

Я могла писати такі самі – це було дуже просто. Взагалі не знаю заняття простішого і тупішого, ніж писати депресивні вірші, а особливо в дитинстві. Мені було дуже образливо, що з нею усі носяться, а на мене ніхто не звертає уваги, хоча я ніби не гірша за неї. Мама мені казала: «Це ж добре, що тебе не чіпають. Подивишся, що потім з нею буде». Мене це абсолютно не переконувало! Я хотіла слави!

Коли ми подорослішали, то Ніка мені іноді снилася. Коли вона померла, я лежала у лікарні з травмою щелепи, і мені наснилося, як вона взяла мене за руку і веде вверх по сходах, високих, як в Одесі. І ще й каже: «Не думала, що в Києві можна піднятися так високо».

Насправді все ж таки мій дар не був марним. В першому класі мала в табелі 5++ за літературу. Потім перейшла у іншу школу і мала 5+, бо вчителька була з Ленінграду, пережила блокаду і її важко було вразити. Але я хотіла все ж таки отримати літературне визнання. У мене була друкарська машинка «Еріка», можна було друкувати червоним та чорним кольорами. У 8 років я написала листа до «Піонерської правди», запропонувала вірші – такі пишуть дорослі графомани. Правильна, навіть легка силабо-тоніка, коли автору нема чого сказати, тому він описує картини природи і сам від цього преться. Мені відмовили. Я написала жовчну відповідь, що починалась: «Дорогая редакция! Мне очень неприятно было узнать, что вы не опубликуете мои стихи. Ваша критика мне не понравилась. И в ней есть недостатки…».

Напевне, вони вирішили, що з ними листується хтось дорослий. А звикли навпаки, що рубрику заповнюють дорослі члени Спілки письменників, які удають з себе дівчинок і пишуть про виховання ляльки.

Ця дитяча травма, нанесена моєму его і моєму інстинкту самозбереження, не стала менше після смерті Олеся Ульяненка, я тільки зайвий раз переконалася, що слава щастя не приносить, і треба якось балансувати, бо поет не може бути щасливим і тоді, коли його ніхто не знає…

 

Мар'яна Луна

Було це, коли я ще навіть українською свідомо не спілкувалась, а саме – в четвертому класі. Класна керівниця спеціально до 8-го березня на вихідні задавала нам написати віршик. Я не сильно парилась і здерла його тупо з якогось старого дитячого журналу. В понеділок ми всі написали свої вірші на дошці. Яким же великим було моє здивування, коли я почула, що переді мною однокласниця читає той самий вірш.

Звичайно я її не видала, а в покарання отримала завдання все ж таки написати свій власний вірш. І я написала! І прочитала його на урочистому концерті до 8-го березня серед кращих віршів школи. Та найкращим визнанням було те, що в залі була присутня моя мама, і я бачила, як її очі сльозяться від щастя.

 

Сашко Дерманський

В класі третьому я пробував писати вірші. Це були якісь такі побутові замальовки про нашу сім’ю. На щастя, жоден з тих витворів мистецтва не зберігся. У класі восьмому-дев’ятому я вже вправніше володів пером, міг писати невеликі гумористичні поемки про однокласників. Якийсь нетривалий час навіть випускав підпільну стіннівку з такими поетичними шаржами і потайки чіпляв на дошці оголошень у школі. На перерві біля газети збирався чималий натовп школярів – читали, сміялися, висловлювали здогади, «хто ж це таке виписує». Навіть деякі вчителі з цікавістю спинялися і читали. А я, звісно ж, був тут-таки, робив вигляд, що й сам читаю, що й мені кортить дізнатися, хто цей загадковий автор, а тим часом…

Святкові оркестри вибухали маршем у моїй креативній душі! Я хмелів від споглядання реакції оточуючих на власні витвори. Безмовно тріумфував від почуття якогось внутрішнього наповнення і усвідомлення власної величі.

Та жодного разу я навіть у мріях не припустився думки стати письменником. Ніколи. Чому – не знаю.

Бажання писати і бути прочитаним з’явилося згодом. Навчаючись на філфаці, не міг не закохатися. Охоплений почуттям, якось знову почав писати. Дещо давав читати іншим. Хвалили. Саме тоді прийшло усвідомлення того, що маю хист до слова. І саме тоді вперше майнула думка: «Хочу бути поетом, хочу, щоб хтось читав написане мною». Минуло ще багато років, перед тим як вийшла моя перша книжка. Це були не вірші, це була казкова пригодницька повість для дітей. А потім були інші. Поетом я так і не став. Але став тим, ким я є.

Давно вже не пишу лірики. Давно минуло щасливе студентське життя. Звісно ж, не склалося з тим далеким моїм коханням. Але я й досі вдячний йому за те, що надихнуло на творчість і подарувало мрію, яку втілюю і сьогодні.

 

Еліна Заржицька

Не я вибрала цей жанр, а він мене. І нічого тут не поробиш. Додам, що пишу тільки прозу і тільки для дітей. А для дорослих мені писати нецікаво. Адже дорослі – це строгі, нецікаві і вкрай стурбовані різними непотрібними серйозними справами істоти, від яких зайвої посмішки не дочекаєшся. Ну, про що з ними говорити? Це, звичайно, жарт.

Може, хтось ще пам’ятає старий анекдот радянських часів: «Приїздить чукча до Москви вступати у Літературний інститут. Його питають:

- Достоєвського читали?

- Ні.

- А Чехова?

- Ні.

- А Пушкіна? Невже й Пушкіна не читали?..

А він так ображено:

- Ні, не читав. Чукча ж не читач, чукча письменник.»

Даруйте, нічиїх почуттів не хотіла образити, тільки згадала цей а анекдот тому, що вважаю: шлях у літературу в кожного письменника починається з читання.

У нашій сім'ї панував справжній культ книги. На ті часи у нас була величезна бібліотека, що налічувала більше тисячі томів. І все постійно читали.

У дитинстві – поки не навчилася – мені читала моя улюблена бабуся Зіна. Читала Чуковського, Маршака, Михалкова. Читала Наталю Забілу, Олену Пчілку, Івана Франка, українські народні казки... (До речі, якесь рідкісне видання. Все намагаюся знайти таку ж саму книгу, у кожній бібліотеці запитую – немає!)

А ще, пам’ятаю, варить вона моє улюблене кизилове варення, а я роздивляюся малюнки у книгах, а потім і собі починаю щось вигадувати й вимальовувати своїх героїв. Справжні казкові повісті виходили. Бабуся й сама щось додає, виправляє. сперечається зі мною... Ми з нею й саморобні книги робили. Брали товстий зошит, я малюю, а вона записує. На жаль, не збереглися...

А дідусь читав свої вірші (він був дуже талановитою людиною: за фахом конструктор, металург, він чудово малював, писав вірші), а потім я й сама пристрастилася до читання класичної літератури. Вже у другому-третьому класі читала пригодницькі романи Дюма, Густава Емара, Дефо, Свіфта, Майн Ріда, Жюля Верна, Конан Дойля...

Потім захопилася фантастикою. На щастя, книги цього жанру в Україні видавалися ще тоді. Отож, відкрила для себе Олеся Бердника, Віктора Савченка.

До того ж поталанило: мову і літературу в школі почала викладати цікава й захоплена своєю справою людина – Лідія Савеліївна. Вона вчила нас мислити творчо. Я була улюбленою ученицею, і мені дозволялося трохи більше, ніж іншим – наприклад, на уроках літератури сиділа й читала щось цікаве, або увесь клас отримував «двійку» у щоденники, а я – ні. Вчителька казала: «А ось Еліна це читала. Я знаю». Але й запитували з мене суворіше. Пам'ятаю, за твір про Тараса Бульбу вчителька поставила «четвірку» і пояснила: «Ти можеш краще». Ну, я й вирішила, так би мовити, «виправдати сподівання».

У черговий раз ми писали твір на тему «Що таке подвиг». І ось, саме тоді, написала своє перше оповідання – про солдата, який потрапив до концтабору і, завдяки мужності й винахідливості, втік, потрапив до макі (так називали себе французькі партизани), воював, а згодом і повернувся на Батьківщину. Це і була перша «спроба пера».

До речі, вчителька не зрозуміла, що ця розповідь написана мною і знову поставила «четвірку». Я образилася й зізналася в авторстві. Як вона здивувалася!

Потім були спроби заявити про себе в жанрі поезії, бо ж, як розумієте, молодість, перші почуття, романтичні настрої... Втім, ця юнацька «хвороба» була несерйозною. Чому? Коли ще вчилася в школі, з жахом дивилася на «передові» сторінки газет, які до кожного свята обов’язково «прикрашалися» якимись псевдо-патріотичними віршиками. От і почала думати: «Краще писати казки для дітей, тоді мені не доведеться, як цим поетам, когось постійно прославляти». Так я не стала поетом. А в несвідоме пішло посилання на кшталт: «Краще писати казки для маленьких». Звичайно, це аж ніяк не наукове ствердження, але своє захоплення (і досі) казками й, загалом, дитячою літературою, інакше пояснити не можу.

Серйозно писати почала після народження сина. Це були казки, написані спочатку російською, а потім українською мовою.

У далекому 1996 році випадково дізналася про проведення міжрегіонального конкурсу «Письменники – дітям» (Одеса) та взяла в ньому участь. Перемогла, отримала головний приз. Мою казку надрукували у журналі для дітей «Сакура».

Коли повернулася додому, мене запросили відвідати секцію літератури для дітей та юнацтва «Джерело» при обласній організації НСПУ. Нею тоді керувала відома українська письменниця Ірина Миколаївна Прокопенко. Мене привітно зустріли, попрохали почитати щось з творчого доробку і... прийняли до секції. З того часу і пишу, й публікуюся постійно.

 

Анна Хома

Що було найпершим спогадом?

Пригадую гостре відчуття задоволення, коли у творі про зиму в третьому класі я написала не банальні слова, які писали всі, про «випав сніг, вдарив мороз і ми пішли кататися з гірки на санчатах…», а вперше зіткала з літер свої слова, а зі слів – речення, які можна було нанизувати на нитку, мов бусинки з маминих коралів, і сплітати з них нові й нові образи, і не було тим коралям кінця…

Не знаю, звідки це бажання у мені взялося, але воно чимось схоже на бажання співати в ті прадавні часи, коли люди ще не знали нот. Здається, ніби воно жило в мені ще до мого народження…

Скільки себе пам’ятаю, я завжди читала. Практично все, що потрапляло мені на очі. Мало було книг, які я тоді не осилила, тому мені досі дивно, що існує поділ літератури на дитячу і дорослу. Дивно, бо дитиною я не виокремлювала себе з усього людства. Були тільки я і книжка – і нехай весь світ зачекає…

І от одного разу мені почало здаватися, що я могла б написати по-іншому. І оте, інше написання, могло б мені сподобатися більше.

 Один за одним в моїй уяві почали відтоді з’являтися герої, які хотіли, щоб я написала для них історії їхнього життя. Вони ходили за мною, розмовляли, грали свої ролі, жили у своїх світах, але щойно я втрачала пильність і відчиняла двері у ті, ненаписані ще світи, як вони брали там мене в полон, давали до рук ручку чи – пізніше – клавіатуру і не відступали, поки я не погоджувалася перенести їх з моєї уяви на папір чи монітор. Тільки після цього вони залишали мене у спокої.

Попри це я ніколи ні на мить не припускала думки, що можу всерйоз розглянути перспективу займатися письменством. Ні шкільні твори, які зачитувалися перед усім класом, ні надруковане у відомій тоді газеті есе, яке надіслали до редакції моя мама на пару з моєю подружкою таємно від мене, ні навіть конкурс «Коронація слова», який перевернув мій звичний світ і подарував море нових вражень і нових знайомств, не переконали мене у зворотньому.

Лише після виходу моєї першої книги «Репетитор», коли знайомі і незнайомі люди на зустрічах, форумах, в реалі та інтернеті почали переконувати мене, що їм сподобалося те, що я написала, лише тоді, не одразу і не всерйоз, я сказала до своїх ненаписаних ще героїв: «Ну що ж, гаразд, вмовили, можна спробувати написати і про вас, а там побачимо, як буде…»

 

Олег Коцарев

Крізь тернії дев’ятого кеглю…

До сьогодні пам’ятаю уривок із однієї зі своїх дитячих віршованих спроб:

«Україно, мати рідна,

ти на захід дуже східна…».

Здається, ці безсмертні рядки актуальні й дотепер.

Наступним поштовхом до літературної творчості стала школа і природна підліткова нелюбов до неї. Народжувалися нові треш-шедеври з формулюваннями на кшталт:

«Дінь-дінь,

Щоденник кинь,

Пішла нафіг школа…».

І лише десь на першому курсі університету до мене прийшло відчуття літератури, письма не як відрухової реакції на щось, вилитої на папір, а як бажання творити якийсь новий простір, об’єкти, емоції.

2000, здається, рік. Я набираю свої все ще незграбні та наївні тексти, щоб відіслати на конкурс «Смолоскип». У мене нема комп’ютера, тому робити це доводиться в приятеля, Міші Хижняки. А в нього нема принтера, тому роздруковувати це все йдемо вже до його приятеля. В приятеля є принтер (гарно звучить, правда? міг би бути початок вірша :), але мало фарби та паперу. Тому вірші я роздруковую дев’ятим кеглем, в альбомному форматі, в кілька колонок, з обох боків кожного папірця. Звісно, такий рукопис ніхто навіть не приймає на розгляд, та й коли журі дуже схотіло б, навряд чи змогло би його відчитати. Мені не надходить жодного відгуку. Але це вже не зупиняє – річка невпинно несе мене до літературних радощів, подорожей, книжок, фестивалів і всього іншого…

 

Маріанна Малина

Будь-яка писанина починається з уяви, зі здатності вигадувати та розповідати історії. Звісно, однієї фантазії малувато. Щоб написати щось більш-менш пристойне, треба, як то кажуть, «спиратися на досвід гігантів». Перш за все, багато читати.

Я не виняток, тому зізнаюся, що починала традиційно, тобто читала все, що попаде до рук. До рук попадало багато чого корисного, бо материними турботами у нас була досить непогана бібліотека. Взагалі, моя матуся була натурою творчою та мала дуже яскраву уяву. До того ж, вона володіла рідкісним даром цікаво розповідати історії. Історії були здебільшого такі, від яких кров стигла в жилах, бо це був сімейний містичний фольклор, до якого мати була, м’яко кажучи, небайдужа.

Отож, мабуть, все почалося з того, що я переповідала мамині «жахіттячка» однокласникам. Щоб мене послухати, збиралося багатенько цікавих. Чи варто казати про те, що з кожним разом історії змінювалися, обростаючи новими «правдивими» подробицями. Це, мабуть, і були мої перші «письменницькі» спроби. Якщо не рахувати  дитячого віршика про хмарки, якого я нашкрябала років у сім-вісім, і дуже цим пишалася.

Потім, десь у другому класі, я написала казочку, в якій на нічній  кухні між собою розмовляють чайник, чашечки  та інше кухонне начиння. Пам’ятаю, одна прагматична однокласниця, прочитавши  цей опус, заявила, що це маячня, бо предмети не вміють балакати. Зате вчителька була в захваті. Вона навіть похвалилася моїми успіхами матері. Мати, втім, поставилася до цього досить спокійно, щось вигадувати в нашій сім’ї було справою буденною, вона й сама цим займалася, ще й писала вірші й навіть перекладала поезію з англійської. Щодо мене, то визнання вчительки було дуже надихаючим досвідом.

Згодом я весь час щось писала, але  частенько не дописувала до кінця. З віршами було  простіше (вони значно коротші за прозу), і тому «поетичний період» був довгим і бурхливим.  Коли я прибилася  до молодіжної секції в літстудії, окрім віршів почала писати більш-менш осмислені оповідання. За звичкою писалося щось фантастичне, одне, пам’ятаю, було про подорожі в часі. 

До мене частенько  приходили яскраві сюжетні сни, тому я їх теж ретельно записувала (оце зараз згадую той дитячий зошит зі снами і дивуюся своїй тодішній старанності).  Після одного такого сну, десь років у п'ятнадцять, почала писати свій перший роман. У головній ролі був вовк-перевертень, загалом, виходило щось досить середньовічне. Вся моя інформація  про той темний історичний період базувалася на друзках зі шкільної програми та на художніх фільмах. Тобто, про середньовіччя я не мала ніякого уявлення. У мене вистачило розуму це усвідомити і, щоб набратися знань, я добросовісно почала  відвідувати центральну Запорізьку бібліотеку. Але життя навкруги було таким яскравим та вабливим, що сидіти годинами над науковими фоліантами, наче книжковому хробаку,  мені врешті-решт набридло і «роман» лишився недописаним.

Але я все-таки повернулася  до мого «перевертня» через десяток років і це був мій перший  доведений до логічного кінця великий твір. Друзі читали і нахвалювали, сестра скептично кривилася, а я, перечитавши його, коли він «відлежався», зрозуміла, що він нікуди не годиться, тому сховала його подалі з очей. 

Та буйну фантазію дівати було нікуди й численні сюжети, що з’являлися в уяві, потребували якоїсь форми, щоб вилізти на світ. Тому, озброївшись роботами з драматургії, я знову заходилася писати. Стало виходити набагато краще.

Ось так і живу досі.

 

Олена Печорна

Справжні мрії народжуються у дитинстві, адже так, як діти, не здатен вірити ніхто. Коли я згадую себе маленькою дівчинкою, то з ніжністю зву її «маленьким вовченятком». Сором’язлива, заглиблена в себе, мрійлива. Це стовідсотково той випадок, коли книга – найкращий друг, бо потоваришувати з кимось іще бракне сміливості. Я не читала, а «ковтала» все, що потрапляло під руку, потім тривалий час продовжувала «жити» в уявному світі прочитаного, а то й вигадувала продовження.

В якому саме віці  почала те записувати, вже й не згадаю. Природно якось все відбулося й непомітно. Хоча поштовх, щоб саме «записати» намріяне, все ж таки був. Однокласниця показала таку собі саморобну кишенькову книжечку. В ній були записи і малюнки. І я збагнула, що це – воно.  Не знаю, чи збереглися ті мої зошити-книжечки (потрібно буде пошукати десь у мами), але точно пам’ятаю, що спочатку в них були самі малюнки й кілька речень тесту, проте дуже швидко стало навпаки. У підлітковому віці гра зі словом трансформувалась у захоплення, яке я ласкаво називала «мої бредні» і сприймала вже як частину себе.

Проте…  хтозна, чим би вся ця історія завершилась, якби не підказка долі. Обласна спілка письменників оголосила літературний конкурс «Проба пера», близькі ж умовили взяти в ньому участь. І сталося. Роботи помітили, а я вперше усвідомлено повірила, що це може бути більше, аніж звичайне дитяче захоплення… Вірю й досі J

 

Томаш Деяк

Дуже складно сказати, коли все це почалося насправді. Я, напевне, усе життя тяжів до творчості у різних формах, але, як автор римованих рядків, склався досить пізно (за мірками теперішніх сучасних поетів). Тому поетичне «дитинство» у мене розпочиналось у двадцять два роки.

Свій перший притомний текст я написав як вправу (це був вірш-акромонограма), і це зайвий раз підтверджує мою самоідентифікацію за тегом «трудоголік від літератури». Як і в більшості представників онлайн-покоління, цей досвід відбувся у мережі, але мав дуже неоднозначні наслідки для мене…

Я, вже досить дорослий хлоп, відчув себе мало не генієм, автором чогось, що торкало навіть «сивих», просунутих завсідників форуму. Саме тому, з цим першим вартісним віршем пов’язана, може не оригінальна і цікава, але безперечно повчальна і корисна початківцям історія. Отже:

Після цього тексту мене захвалили, хвалили довго і професійно, так, що написаний на якомусь внутрішньому піднесенні, якимось вихопленими з космосу словами, українською мовою (я писав тоді на 90% російською) текст здавався мені напрочуд значущим і важливим. Кілька днів по тому я вже бачив себе у новинах, на шпальтах книжкових крамниць…

Але наступний текст був жахливим, і той, що після нього – теж, і той що був третім, і четвертим, і… Моєму розчаруванню не було меж, десь поділась уся пиха і гордість… Гадалось, що більше писати не має змісту, що це явно не моє. А потому прийшло часткове розуміння чогось важливого, розуміння самого процесу творчості, її сутності. І я виніс з цієї історії надважливі для себе висновки, які повсякчас спрямовують мою творчість:

• Талант, не підкріплений постійною роботою, не має шансів розкритись;

• Писати – моє покликання, і саме рідною мовою, бо саме цей текст розбудив у мені бажання писати українською, бажання заглиблюватись у слова, пізнавати усі їхні сутності, зрештою, почуття громадянського обов’язку;

• Терпіння і самокритика – найкращі друзі автора, як тільки вони зникають, з’являється графоманія. Уміння перечекати творчий застій, не ґвалтувати свою музу, не витискати з себе рядки – робить вас кращим літератором.

 

Любов Долик

З дитинства я люблю фантазувати, вигадувати, мені подобалися чарівні казки – з перетвореннями, з чарівницями. Відповідно спочатку я стала придумувати, як би я змінила світ, якщо б мала чарівну паличку. Такі були смішні і гарні дитячі бажання – щоб у мами в полі бульба росла сама собою і щоб її не те що доглядати – викопувати навіть не треба було. Схоже, правда, на знамениту фразу із фільму про Попелюшку – а рози (троянди) виростуть самі!)))

Пізніше, начитавшись у підлітковому віці фантастики, я вигадувала інші світи, зустрічі з інопланетянами, та якою б я була інопланетянкою.

Але найголовніше диво і перетворення чекало мене в дуже звичайній, банальній ситуації – на уроці української літератури.

Мушу пояснити, що моя бабуся по маминій лінії жила на Волині, в селі, неподалік Колодяжного. Родина у нас велика. Отож, щоліта я мандрувала до великого галасливого гурту моїх двоюрідних братів, до лісу, до озера...

І ось, восьмий клас, нам розказують про Лесю Українку. Наприкінці уроку залишилося кілька вільних хвилин, і вчителька вирішила почитати нам «Лісову пісню» вголос – скільки встигне. Я слухала. Був дуже гарний весняний день, тільки-тільки розкривали свої долоньки радісні листочки... Я замріялася... І тут я почула відомий монолог Мавки: «Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає мені груди, серденько виймає...»

О, я тоді ПОБАЧИЛА Мавку, озеро, вербу! Я сама стала тією Мавкою, я сама прокинулася над озером!

Що зі мною відбувалося – складно розказати. Я прибігла після уроків додому в такому піднесенні, що, мені здавалося, я можу летіти понад хатою, я можу просто силою думки підняти себе у весняне небо!

Мене розпирало від емоцій – і я написала перші свої вірші, які так і називалися «Переспіви Мавки».

І це вже були вірші! Хоча зі стандартними огріхами новачків – дієслівні рими, типу «літати-кохати», збитий ритм... Але там звучало бажання відкрити свій світ, поділитися ним із людьми, сказати людям своє СЛОВО!

А першим визнанням – справжнім визнанням – я вважаю випадок, який стався уже після виходу у світ моєї другої збірки поезії. Це було на саме Різдво. Ми з чоловіком приїхали до його родини в село. Я, звісно, поділилася радістю, роздаровувала книжку... А чоловікова племінниця Маринка, якій на той час було лише десять років, попросила: «Тьотя Люба, дайте почитати!» Я здивувалася, трохи збентежилася, бо все ж ці вірші були призначені не для дитини... дала книжку. Поки ми готувалися до гостини, поки обмінювалися новинами, Маринка сиділа на кріслі, підібгала коліна аж до підборіддя, читала, зосереджено і уважно. Перед тим, як ми мали сідати за стіл, дівчинка прийшла до мене, віддала книжку, видихнула: «Гарно! Мені дуже сподобалося!»

Ну ось, мабуть, усе найважливіше я розказала.

 

Ярослав Петришин

На жаль, у мене було занадто багато талантів, щоб їх реалізацію розпочати саме з поетичного. Художню літературу любив, багато читав, але все, що стосувалося шкільної програми, робив виключно з обов'язку. В моїй голові весь час крутилися якісь вірші, образи, діалоги, особливо весь цей літературний процес активізовувався під час ходьби чи нудної механічної роботи. Але сісти за стіл і записати щось на папері – було вище моїх сил. Пригадую тодішні роздуми: от був би в мене портативний магнітофон, я б усе це наговорював на нього. А вже пізніше, коли він у мене з'явився, моя фантазія пішла далі – я почав мріяти про появу пристроїв, які будуть зчитувати мої думки і самотужки роздруковувати їх на папері. Одним словом, поезія жила в мені своїм життям, тихо народжувалася і так само тихо помирала.

Якщо не згадувати про мого вірша, присвяченого Тарасу Шевченку, якого я написав у 5-му класі, то свій поетичний шлях я розпочав як російськомовний поет)).

А сталося все волею випадку.

В дев'ятому класі я брав участь у обласній олімпіаді з російської мови. За мене боролися вчителі різних предметів. Але керівником нашої районної делегації була моя вчителька Ганна Михайлівна, тому я не міг їй відмовити. Оскільки на той рік припадала якась кругла річниця чогось там, пов'язаного з Леніном, то всі знали, що на  олімпіаді буде вільна тема про нього. Тому зрозуміло, що більшість учасників підготували свої твори ще вдома. Але я, як людина, яка завжди зі всім тягне до останнього, приїхав у Тернопіль з порожніми кишенями. «Зрештою, чимось і там треба зайнятися, – виправдовував я себе, – часу ж буде навалом».

А час біг дуже швидко. Я таки взявся за вірш про Вождя. І, як на зло, в мене нічого не виходило. Кожен рядок народжувався важко, і все не таким, як хотілося б. А ще й Ганна Михайлівна весь час підходила до мене і дратувала своїми донесеннями – хто і скільки вже написав. («Володя (симпатична дівчина з райцентру) написала уже 15 «стовпчиків», а ти ще над другим думаєш!..»).

Я гриз олівець, морщив лоба, демонструючи творчі муки, але на більше, ніж чотири строфи, так і не спромігся. Виправдовувався тим, що у мене болить голова, що українцю писати російською, та ще й про Леніна, та ще й гарно і багато – не пасує (брешу)). І взагалі, що сьогодні – не мій день.

Після повернення додому ми з Ганною Михайлівною більше про олімпіаду не згадували. Бо про що говорити – я й так знав, що якщо й не підвів її, то вже точно сподівань не виправдав.

Але одного разу хтось із моїх однокласниць заніс до класу листа. Дівчата шушукалися і сміялися. Коли лист нарешті потрапив до моїх рук, то я зрозумів, що знаменитий! Мене визнали переможцем олімпіади з російської мови серед старших класів, мого вірша надрукували в обласній комсомолці і, власне, одна з її читачок запропонувала мені руку дружби у вищезгаданому листі!

З того вірша я запам'ятав лише одну строфу, та й то тільки тому, що над нею позбиткувався редактор. Останнє слово в ущерб римі було надруковане в однині (мабуть, натякалося на батьківство саме Леніна))):

Мы имя твое бережем, как святыню -

всегда и везде оно в наших сердцах,

оно - словно пламя, горит и не стынет,

оно - словно память детей об отцах (отце!).

Може, мав би й соромитися цих рядків, але якщо перекласти українською, то якось можна було би припасувати і до Шевченка чи до якогось нашого майбутнього провідника). Так і бачу себе таким малолітнім поетом-трибуном).

До честі Ганни Михайлівни, вона привселюдно вибачилася переді мною за невиправдані докори, і, може, саме тому я зберігаю про неї одні з найприємніших спогадів.

Того року я зайняв ще й друге місце на обласній олімпіаді з математики, може, це теж було однією з причин, що на сімейній раді вирішили, що я маю бути інженером. А, отже, моя літературна кар'єра відкладалася на невизначений термін.

За подальші тридцять років я написав десь із десяток віршів. Писав переважно до якихось подій (як, наприклад, вірш на весілля моїх друзів, чи гімн загону у молодіжному таборі)), або присвячував їх дівчатам. Спочатку писав російською, можливо, саме через отой мій шкільний успіх на олімпіаді, а, може, тому що російська видавалася мені більш поетичною. Але після того, як провів кілька місяців у Києві і відчув там засилля російської мови, то якось підсвідомо перейшов на українську.

В другій половині вісімдесятих відкрив для себе багатьох поетів, які трохи розвіяли моє досить-таки гнітюче враження від тогочасної української поезії. Тоді ж познайомився з дівчатами із Польщі, які везли до Києва Дмитру Стусу збірку творів його батька, видану за кордоном («Палімпсести»), випросив книжку на вечір, перефотографував її, багато віршів вивчив напам'ять. З того часу вони стали жити в мені, і деякі з них зараз мені сприймаються як власні.

Одним словом, любив поезію, читав, але сам практично не писав. І мабуть так і поховав би свій поетичний талант, якщо б одного осіннього дня не закохався в поетесу Інверно. І вже під впливом спілкування з нею почав активно писати. Вислідом чого і стала моя перша збірка поезій «Інверсія ночі».

 

Юлія Марищук

Для мене писати – то найкращий спосіб провідчувати життя. А ще – це найкращий спосіб поділитися власним внутрішнім світом, оголитися. Такий собі літературний нудизм. Але так у мене тільки з поезією. З прозою, есеїстикою, журналістикою – трохи інакше, тут йдеться про вияв влади слова перш за все. Вперше я ту владу відчула у п’ятому класі, коли написала звичайний шкільний твір про твір – то була «Усмішка» Рея Бредбері. Твір так сподобався моїй вчительці зарубіжної літератури, що вона зачитала його на щотижневій понеділковій шкільній нараді. Дехто з вчительок просльозився, кілька поділилися своїми емоціями зі мною й навіть подякували, чим здійняли бучу емоцій в моєму класі, а в мені почало визрівати розуміння: виявляється, писати – то найлегший і найліпший спосіб довести вчительок до сліз. І мені сподобалось – я була хуліганкою, як всі справжні романтики :)  А Рей Бредбері став переломним в моєму житті ще не раз.

Але я не хотіла бути письменником, ніколи. Хотіла бути вчителькою, акторкою, музикантом, психологом, але письменництво завжди йшло побіжно. Й зараз нема в мені такого поняття, як «бажання писати», є лише потреба висловитися, самовиразитися, збагнути щось самій й дати це збагнути важливим для мене людям. А що відчути це можуть й інші люди – це тільки приємний бонус.

Матеріал підготувала Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Вакуленко-К. Володимир

Коментар
Сам автор. Роман ще не опублікований, хоча в уривках і урізках пролунав у "Кур1'єрі Кривбасу". Є цікавість його оприлюднити? Я в принципі не проти, хоча стараюся його залишити його на смерть свою дану. Читачі не готові до альтернативи. Є пропозиції? Пишіть на 7darkfog2@gmail.com
Вуйко

Коментар
Зацікавив уривок з роману Інфаркт для гурманів. а де можна дістати повний текст роману? бо таки шарився по інету, питав по книгарнях, не знайшов.
Вікторія Гранецька

Коментар
Дякую, пане В"ячеслав:)
Пані Олено, для участі в проекті необхідно написати кілька абзаців про Ваш найперший письменницький досвід та визнання. Готовий текст можете надіслати мені за допомогою форми зворотного зв"язку на сайті у розділі "Контакти". Тільки вкажіть, будь ласка, свою електронну адресу. Дякую!)
В'ячеслав

Коментар
Молодець великий Ви, Вікторіє!
(І танцівниця непогана!)
Олена

Коментар
дуже цікавий і вартісний проект! а що потрібно для того, щоб долучитися в якості автора?