Спецпроект «Письменницькі спогади». Частина 5

Сьогодні спецпроект «Письменницькі спогади» добігає свого логічного завершення – до Вашої уваги його остання частина, яка виявилась не менш змістовною та яскравою, ніж попередні. Звісно, не всі українські автори встигли приєднатися до проекту (адже вільний час – це те, чого завжди не вистачає письменнику:), тому п’ята частина залишається відкритою для доповнення: надсилайте свої тексти, і вони неодмінно з'являться на сайті. А зараз – щиро дякую кожному, хто взяв участь у проекті, було дуже приємно і неймовірно цікаво з Вами працювати!))

 

Надійка Гербіш

Любов до книжок прорізалася у мене, мабуть, десь тоді, коли різався перший зуб. Або й раніше, хто її знає. І з самого дитинства я собі знала, що хочу бути письменницею. Ще хотіла бути балериною в цирку (чому саме таке поєднання – незрозуміло) і вчителькою. Про балерину швидко забулося, а от про писанину – ні. Як і про вчителювання, до речі.

Тож писати я почала рано, друкуватися, як це прийнято називати, – теж. Коли прийшла вчитися в гімназію, мої однокласники якось «пронюхали», що я пишу вірші, і розповіли про це «латинянину» - вчителеві латинської, який був за сумісництвом головним редактором редакційної газети «Salve!». Але всі ті публікації були радше якимось забавлянням. Серйозніші, щиріші тексти я ніколи не показувала ні латинянину, ні однокласникам. Хіба читала мамі – і то не завжди.

Мені було 15, коли я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. І вже через кілька місяців він став моїм найголовнішим читачем. Якось я провідувала бабусю, в якої Ігор знімав кімнату, поки він поїхав погостювати до мами в село. Та бабуся була дуже привітною і розумною жінкою. Свого часу вона була зв’язковою УПА. Пані Опанасія переповіла мені історію своєї юності: про злидні, війну, підпілля, «Просвіту», кохання, коней, листи, небезпеки, дітей і дива. Я все це записала, домалювавши кілька вигаданих деталей, і прочитала Ігорю, коли він повернувся. Він порадив занести текст у редакцію газети. Я занесла в дві, які мені трапилися дорогою. Обидві взяли – і запропонували співпрацю. Так почалася моя журналістика. Мені тоді було 16.

До речі, чоловік і мама – і досі одні з найперших і найважливіших моїх читачів.

 

Сестри Чернінькі

Олена:

Хотілося згадати, а що ж я написала вперше?
Дивно, але згадати так і не змогла. Бо, скільки себе пам'ятаю, увесь час щось писала. Такий собі маленький графоман.
А коли ще не вміла писати, то займалась «усною народною творчістю». Вигадувала казочки, нісенітниці, перевернуті з ніг на голову бувальщини. Десь так приблизно все і починалось.
У школі обожнювала писати твори по літературі. Найбільш любила вільну тему, де можна було цілком розпружитись і видавати «на-гора» свої власні роздуми.
Коли вступала до ЛКА, то обрала
, звичайно ж, твір на вільну тему. А оскільки не хотілось мені чіпати для прикладу чийсь уже «заюзаний» твір, то вигадала собі власне оповідання, призначила неіснуючого автора і нумо аналізувати. Доаналізувалась до того, що одержала за своє письмо «відмінно» і вступила до вузу. Зараз не згадаю навіть, про що я там написала. Але відповідно до епохи та вимог тих часів, сподіваюсь, твір був «глибокопатріотичним».
Отже, вигадувати любила ще змалечку. Так само, як і моя сестричка Юлечка. У цьому ми з нею цілком однакові. Тому, мабуть, і тандем наш вийшов гармонійний та легкий.

 

Олексій Ганзенко

Проза як спосіб (чи засіб) самореалізації захопила мене доволі пізно. Першими моїми прозовими спробами було кілька оповідань, різних за «вдалістю», принаймні за деякі з них мені не соромно й досі. Прозових «літературних батьків» у мене було кілька. Літературний ентузіаст Петро Луста сказав: пиши, редактор місцевої районки Віктор Глущенко сказав: друкуйся, Роман Кухарук сказав: писати не вмієш, але приїжджай – навчимо!

 Так от, в одному з перших моїх оповідань - «Джмелик і велосипед» ідеться про хлопчика з «неблагополучної сім'ї», який краде велосипед і потім із ним (хлопчиком) відбувається ряд пригод. Недарма ще Ісус зауважив, що пророку в своїй вітчизні відбутися складно. Земляки до моєї літературної «ниви» ставляться по різному, більшість, відверто кажучи – іронічно. А стосовно «Джмелика…» – дружина принесли такий «відгук», що називається – з живих вуст. Діалог між кількома сельчанами вівся приблизно такий:

 – Ганзенко?

 – Ну він. Той, що письменник.

 – А що ж він пише?

 – Оповідання, навіть у газеті було.

 – І гарно?

 – Та так… Дурний – украв колись, як був малий, велосипеда, а це взяв, та й признався!  

 

Юлія Юліна

Писати я почала з 8 років (другий клас школи). Навіть не знаю, звідки виникло таке бажання. Просто одного разу написала вірш – і понеслося. Перший письменницький досвід – це вірші й казки. З ними я виступала на різноманітних конкурсах, олімпіадах, поетичних вечорах, фестивалях, друкувалась у альманахах, різних дитячих виданнях. Маю багато грамот, нагород, дипломів, зокрема «Найкращий літературний твір року» на міському поетичному фестивалі 2006 року в м. Кривий Ріг. Пам’ятаю свої перші товсті зошити, списані до останнього аркуша віршами (українською, російською, німецькою та англійською мовами), і саморобні книжечки, в які записувала казки. Щоб виготовити книжечку, брала багато-багато папірців А4 або звичайних, у клітинку, і зшивала їх голкою і нитками, малювала кольоровими олівцями обкладинку і вписувала казку друкованими літерами. Тоді я ще навіть слова такого не знала – комп’ютер, тож усе доводилося робити руцями. Мама й досі зберігає мої дитячі книжечки й зошитки з віршами.

Але я ніколи не думала, що з того вийде щось серйозне. Я завжди ставилась до своєї творчості просто як до частини себе. Хоча саме любов до літератури спонукала мене обрати фах філолога. Вірші плавно переросли в прозу. Точніше – в оповідання. З часом я просто зрозуміла, що поезія – це не моє. Я думаю більш об’ємно, і щоб виразити усі свої думки, ідеї тощо, мені потрібні більш розлогі форми викладу. Поезія – це лаконічність, а я – багатослівна.

Прозу писала так само не задумуючись про її майбутнє. Писала для себе, давала читати друзям. Усе більша кількість людей почала спонукати мене видати прозу на-гора. Так, у 2010 році я почала потроху викладати оповідання в мережу інтернет. З’явилася велика кількість постійних читачів, у тому числі серед людей, з якими я ніколи не була знайома. Це – друзі друзів моїх одногрупників, їхні родичі, знайомі, сусіди і т.д. Перевага інтернету в тому, що, аби чимось поділитися, достатньо просто кинути посилання. Перевага ж малої прози – в тому, що вона невелика за обсягом, а отже, швидко читається, очі не втомлюються, як коли читаєш із монітора роман.

У жовтні 2011 року я уклала свою першу збірку прози з 10 вибраних оповідань. Збірка з’явилася одночасно в електронній і друкованій версії. Друкована вийшла накладом 100 екземплярів у м. Кривий Ріг і розійшлась повним тиражем за 5 днів. У книжечки, звісно, нема ISBN, але я вважаю її своїм першим дітищем. Електронна її версія й досі доступна в мережі Інтернет.

Як відомо, видавці не дуже люблять так звану малу прозу, тому в моїх оповідань нема шансів вийти у світ у великих видавництвах великими накладами. Як сказав колись КСД («Клуб сімейного дозвілля»), вони вбачають комерційний успіх лише у романних формах.

На сьогодні в мене 15 років безперервного «письменницького стажу» (1998-2013). Починаючи з 2012 року, я проживаю у Києві, де вперше прийшла до мене думка про написання роману. Тож, можливо, колись побачить світ моя перша велика проза. Наразі я до неї «доростаю». А поки що продовжую писати оповідання і рецензії на сучасні українські книжки. Людина, яка пише власні твори, повинна уміти аналізувати чужі, бо це дійсно багато чого дає для становлення себе як письменника, утвердження власної манери письма, розширення арсеналу художніх засобів і специфічних письменницьких «козирів». Рецензії також допомагають мені як філологу не втрачати «форму», тобто час від часу перевіряти, «тренувати» свої уміння та навички аналізу літературних творів. Адже філолог, що перестає читати, аналізувати, творити й удосконалюватися, втрачає кваліфікацію, так само як спортсмен, який перестає тренуватися.

 

Наталя Шевченко

Не уявляю письменника, який не любить читати. Напевно, таких не буває, хоча... судити важко, всі люди різні, а я любила читати завжди. Навчилася досить рано, пригадую себе, чотирирічну, я біжу за мамою, в руках – добре ілюстрована казка про Котигорошка, і — спочатку  «Мамо, почитай!». А за кілька місяців уже — «Мамо, давай я тобі почитаю!».

Моя мама — жінка із залізним терпінням. Та після п’ятого прочитання мною казки вголос вона не витримала.

— Доню, читай про себе.

Я здивовано закліпала очима.

— А про мене тут нічого не написано.

А коли зрозуміла, про що йдеться, віднайшла новий світ.

Мабуть, «любила читати» — то заслабко сказано, як про мене. Я обожнювала читати. Книги були для мене усім. Друзями, порадниками, вчителями, сповідниками, оповідачами, збурювачами фантазії... Між прогулянкою і книгою я завжди обирала книгу. Між книгою і морозивом – також книгу. А були ще ж бібліотеки. У ті благословенні без-інтернетні часи я бігала до них, як до школи — щодня. А якщо закінчення в якійсь книзі мені не подобалося, я без зайвих коливань вигадувала нове. Своє. Приміром, у моєму варіанті «Трьох мушкетерів» Констанція Буонасьє лишалася жива-живісінька. У мене взагалі майже усі лишалися живими — вже тоді я тяжіла до хепі-ендів.

Вигадувати щось своє я почала в п’ять років. Я дивилася на старий килим в бабусиній хаті, і поміж його візерунків бачила хлопчиків верхи на червоних конях, і червоних коней, що п’ють сріблясту воду зі світанкового озера. У зеленому листі черемхи, що росла у бабусі на подвір’ї, мені марились міріади зелених човників, на яких мандрують до країни див крихітні ельфи з прозорими крильцями за спиною. Я мріяла без упину, про сотні, тисячі різноманітних чудес, і за це мені частенько діставалося від шкільних викладачів математики. Зате з обох літератур я не мала жодної поточної «четвірки», лише «відмінно», за сорок п’ять хвилин встигала написати два твори на різні теми, один — для себе, інший — для свого сусіда по парті (його звали Володя, і він мені дуже подобався), а вчителі одноголосно пророкували мені велике майбутнє в журналістиці.

Десь в чотирнадцять років я почала писати вірші. Жахливі, з римами «кров-любов», але дуже щирі. А ще за рік наважилася і віднесла їх до редакції якоїсь районної газети, де від моїх мрій про публікацію досвідчений редактор газети кількома словами лишив мокре місце. Після того візиту і аж до закінчення школи я не написала жодного рядка і назавжди перехотіла бути журналісткою.

Але студенткою я все-таки стала. Ви ж не здивуєтеся тому, що мій фах називається «Книгознавство»? І що за ним у мене диплом з відзнакою? А ще — саме завдяки цьому фаху я стала письменницею. Завдяки йому і одному чудовому Вчителю з великої літери.

...Це була річна контрольна з «Історії книги та книжкової торгівлі». Цю дисципліну та українську літературу у нас викладав Гутерман Микола Терентійович, старенький вчитель, фронтовик, беззастережно відданий своїй справі, з більш ніж півстолітнім учительським досвідом за плечима. За цю контрольну він пообіцяв нам вхід до раю. «Хто отримає з неї «відмінно»,— сказав він, — іспит з «Історії книги» не здаватиме». Отже, більш ніж заохочена такою можливістю, я ретельно взялася до справи. Писала про Олексія Суворіна, відомого російського книговидавця, і дуже старалася. А вже за тиждень Микола Терентійович оголошував оцінки. 

— Спочатку — ті, у кого «відмінно», — мовив він і назвав кілька прізвищ. Мого серед них не було. Я дещо зів’яла, але втішала себе тим, що «четвірка» — це теж непогано. Зрештою, що я, іспит не здам? З найулюбленішого предмету? Ой, я вас благаю!

— Тепер — ті, хто має «добре».

Мого прізвища не було й поміж ними. Я захвилювалася.

— «Задовільно».

І поміж тих прізвищ — а їх було близько двадцяти — моє не пролунало.

— «Незадовільно».

Мене вже тіпало. Троє студенток отримали «пару». Моє прізвище вперто не називалося.

— Є в нас і діячка, що дістала «одиницю».

Очі мені полізли на лоба. Ні, не може бути, та що ж це таке, Господи?! Аби отримати «одиницю» в Миколи Терентійовича, треба було постаратися. Така оцінка ставилася, якщо, окрім теми контрольної, в зошиті нічого не було! Але ж у мене було! Я три листки списала! Я про Суворіна знаю більше, ніж він сам колись про себе знав! І тут — на тобі...

«Одиницю» вліпили не мені. І ось нарешті...

— Левченко! — пролунало моє дівоче прізвище.

Я звелася на ватяні ноги. Микола Терентійович зняв окуляри, поклав їх на купу зошитів, якось дуже вже уважно подивився на мене, і спитав:

— Дитя моє, ти листи до армії не пишеш?

— Ні, — пролопотіла я, нічого не тямлячи.

—А треба, щоби писала. Читати буде увесь полк. А половина ще й сльози литиме від розчулення. Я серйозно. Пиши, дитино. Мене важко чимось вразити, але тобі це вдалося. Сідай. «Відмінно» з двома плюсами. Залік з української літератури теж отримуєш автоматом.

...З тих пір минуло двадцять років. І я пишу, Вчителю. Усе ще пишу. Щоправда, не листи до армії, але ж це нічого? Бо щоразу, коли черговий критик розповідає, що белетристика — це лайно, любовний роман — рожеві шмарклі на глюкозі, а детектив чи містика —посібники для маніяків, я знову чую Ваш голос.

«Пиши, дитино».

І я писатиму.

Спасибі Вам за це.

Ольга Тарасова

Любов до літератури мені прищепив тато. Маю два яскравих спогади з далекого дитинства. Вкладаючи мене маленьку спати, замість колискової тато читав напам’ять казки Пушкіна в перекладі українською. Найбільше чомусь запам’яталася «Казка про попа і наймита його Балду». А ще пригадую сімейні читання довгими зимовими вечорами. Потріскує вогонь у грубці, мама колисає меншого братика, тато читає «Кобзаря». Мені й зараз бринить його голос:

«Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько».

Хіба могла я у свої п’ять рочків збагнути трагедію сердешної Катерини? Та я була зачарована батьковою інтонацією, бачила, як бринить сльоза у мами, і «переймалася» долею героїні, як тільки сама могла розуміти.

Можливо, моя підсвідомість саме тоді й всотала почуття ритму та рими, яке згодом мені й знадобилося. Як би там не було, та саме татові я найбільше завдячую своєю любов’ю до літератури, зокрема поезії. Сам багато читав (приносив з бібліотеки півметрові стоси книг) і мене привчив. А ще пощастило зі шкільними вчителями літератур – і української, і російської. Твори писала краще за всіх, вчителька завжди зачитувала їх привселюдно як приклад.

Бути письменницею, як і більшості моїх колег, навіть не мріялося. Та своє життя вирішила пов’язати з книгою, тому закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури.

А почалося все з віршика, який запропонувала написати подружка. Було це у другому класі. Ми разом вчили вірш до уроку, а коли вивчили, вона раптом сказала:

- А давай самі вірша вигадаємо!

- А давай, - погодилася я і взялася римувати.

Про що були ті перші в моєму житті рядки, звичайно ж, не пригадаю. Пам’ятаю тільки, що в подружки нічого не вийшло, і невдовзі вона кинула це заняття. Я ж, раптом виявивши в собі такі нечувані здібності, залюбки складала віршики. От тільки записувати їх здогадалася вже в старших класах. Зошита старанно ховала, й жодна душа не знала про мої опуси. Ніколи не надавала значення своїм віршам. Думала, що в цьому немає нічого особливого, і що вірші, мабуть, кожен пише.

Коли вийшла заміж, на довгі роки покинула свою «дурну забавку», вдавала з себе таку господарку – пекла пиріжки, варила борщі, виховувала дитину. Згодом зрозуміла, що стаю нецікавою сама собі, що перетворююсь на сіру мишу. І занурилась у літературну діяльність, пославши все під три чорти. Почала писати казки, оповідання, повісті, п’єси. Почала видавати книжки, брати участь у літературних конкурсах і – перемагати.

Валентина Гальянова

Бажання писати з’явилося у мене ще в дитинстві. Першою спробою були вірші. Саме вони й стали для мене перепусткою в світ літератури. Ще школяркою почала відвідувати літературно-мистецьку студію «Мережка» при палаці дітей та юнацтва, якою на той час опікувалася Тетяна Яковенко, відома вінницька письменниця. Саме з її легкої руки відбувалося моє знайомство з іншими письменниками, відвідування різних літературних заходів, що дало змогу шліфувати власні літературні задатки. Зрештою, усе це вилилося у першу поетичну збірку «Фортеця мрій», котра побачила світ, коли я навчалася в 9-му класі. В 11-му вийшла друком і друга книга – «П’ятий вимір».

Паралельно з віршами писала й прозу, переважно малі жанри: оповідання, новели. На більші не вистачало терпіння й майстерності. Та й ці перші спроби мало кому показувала, а щоб десь друкувати – взагалі мови не було. На відміну від віршів, проза – це більші праця й досвід, яких на той час у мене не було.

Захоплення літературою визначило й мою майбутню професію. Після закінчення школи вступила до Інституту філології й журналістики Вінницького педуніверситету. Продовжувала писати, але наступна збірка віршів – «Операція дактилем» – вийшла друком аж через 6 років після другої. За неї я отримала премію «Кришталева вишня».

З часом, набувши трохи досвіду, наважилася оприлюднити й свої прозові твори. Так виникла повість у новелах «Химеросховище», яка й здобула премію імені Олеся Гончара. Ця перемога додала мені впевненості, що я можу писати не лише вірші. Тож, зрештою, взяла на себе сміливість замахнутися на роман «Ходіння Туди й Назад»)

Доля цього роману взагалі дуже цікава. Писався він у два етапи, тож і складається відповідно з двох розділів. Як можна здогадатися, – називаються вони «Туди» й «Назад». Проте цього не було спочатку. Першу частину я створила ще у 2009 році, і це був самостійний завершений твір під назвою «Муза на одну книгу». Написала я його дуже швидко – менше, ніж за місяць, і це було для мене своєрідною терапією, адже на той час саме порвала зв’язки на нозі й лежала в гіпсі. Щоб якось боротися з нудьгою, вирішила поекспериментувати і почати писати твір, який би був більшим за все те, що створювала до цього моменту. Не знала, чи з того щось вийде, але взявшись за роботу, так втяглася, що вже не могла спинитися. Зі мною відбувалося щось схоже, як і з героїнею роману – складалося враження, що хтось до мене підключився і просто диктує вже готовий текст. Коли я писала, ні на що не зважала, забувала іноді поїсти. Якщо не сиділа за комп’ютером, то в голові обдумувала якісь сюжетні ходи. Одним словом, роман повністю мене поглинув.

Після процесу редагування, дала його почитати деяким своїм друзям та знайомим письменникам. Хотілося дізнатися їхню думку. Почувши схвальні відгуки, вирішила надіслати на «Коронацію слова». Тоді, у 2010 році, твір не увійшов у десятку фіналістів, хоч і був від того близьким, адже мені вже після нагородження телефонували організатори й казали, що романом зацікавилися деякі видавці. Проте тоді ніхто так і не взявся його друкувати. Звісно, на той момент це мене дуже засмутило, проте зараз я розумію, що все це сталося на краще, адже в тому вигляді мій опус був іще не завершеним… Та це я зрозуміла значно пізніше.

Однак поразка не спинила мене. Я продовжувала писати, але все більше вірші та малу прозу. До свого роману повернулася аж у 2011 році. Цього разу написання твору стало порятунком від затяжної депресії. Я саме втратила роботу, тож сиділа вдома і вважала себе украй непотрібною. Тоді ж сама собою з’явилася думка, що «Муза на одну книгу»  –твір не завершений. І от так само – майже за місяць – я написала продовження.

Однак ні на які конкурси надсилати вже оновлений роман не збиралася. Проте в моєму творчому житті почався новий виток. Спочатку відзначилося «Химеросховище», потім надіслала кілька пісень на «Коронацію» і одна з них «Харакірі» – здобула диплом. А потім… А потім (тут уже починається містика!) я помітила цікаву особливість: на конкурсах щастить чомусь творам, назви яких починаються на літеру «х». Звісно, може, це лише збіг, і я собі просто навіяла, однак, саме тоді й виникла думка, що я маю назвати свій новий роман  саме на цю букву і надіслати на «Коронацію слова». Так і зробила. І от – перемогла.

До всього сказаного мною можна ставитися по-різному, однак я вірю в знаки, я завжди намагаюся їх помітити у своєму повсякденному житті, і це мені, зрештою, допомагає)

Роксолана Сьома

Минув рік із часу виходу моєї першої книжки – історичного роману «Вакації у Танґермюнде», а я  досі знічуюся, коли про мене, а надто – мені кажуть, що я письменниця. Наразі не ототожнюю себе  з цим високим, хоч це й пафосно звучить, званням.  Бо в моєму уявленні письменник – людина високої моралі, думки, ідеї, митець, що своєю творчістю здатен пробуджувати масову свідомість, гуртувати певні соціальні прошарки, формувати культурну спадщину...

Далеко мені ще до цього, хоча письменництво, як певна життєва (духовна та душевна) необхідність, супроводжувало мене з дитинства. Перший вірш був написаний у другому класі. От зараз згадую, як то сталося. Я вчилася в дуже поважній школі, першим педагогом була заслужена вчителька України – Алла Антонівна Бурдейна. Ми трохи побоювалися її, бо то була дуже строга та вимоглива жінка, але саме вона розвивала таланти своїх учнів. У другому класі вона вперше задала нам написати вірш. Я його досі пам’ятаю. Потім нам загадували писати казки, оповідання. Літераторська справа давалася далеко не всім, але той, хто мав до неї схильність, зумів розвинути в собі хист до слова. Так сталося зі мною, а ще з моїм однокласником – Олегом Криштопою. 

З того часу й донині я пишу вірші. Років з десять тому навіть збиралася видати їх окремою збіркою, але життя скерувало мене такими стежками, що вірші втратили актуальність. Вдома у мами  зберігаються вирізки з містечкових газет із моїми віршиками й оповіданнями шкільних років, а ще – грубі зошити, списані тією «творчістю». Чимало віршів я поклала на музику, бо й до неї мала дар, з тими піснями виграла не один дитячий конкурс, як автор-виконавець.

У «середній» школі залюбки писала твори. В учительки української мови завжди отримувала «відмінно», а от викладачка зарубіжної літератури оцінювала мою писанину незмінним «трояком», ще й примовляла: «Сьома, нічого путнього з тебе не вийде!»

Я часто згадую Ірину Костянтинівну, вчительку зарубіжної, і посміхаюся. Бо, хтозна, може її зневіра  розвинула в мені бажання довести, що я не гірша за інших. Та це, очевидно, – питання для психоаналітиків.

Про те, що коли-небудь напишу роман, я почала мріяти десь у років чотирнадцять-п'ятнадцять, коли вперше закохалася. То були такі трепетні та ніжні стосунки, що мені хотілося розказати про них цілому світові. Я мріяла написати книжку про хлопчика, якого любила. Скажу по секрету, (тільки ж нікому не розпатякайте!), в одному з моїх романів присутній герой, списаний з того хлопчини. Не знаю, чи той рукопис коли-небудь побачить світ, бо розумію, що текст недосконалий, адже в ньому так багато особистого. А про це писати вкрай важко. Письменник мусить абстрагуватися і стати над своїми живими, отілотвореними у тексті героями. А в мене це наразі не виходить. Окрім того тексту маю ще один, котрий також хочу доопрацювати, бо бачу в ньому вади, проте наразі руки не доходять. Та хай собі «настоюються». Бо нині пишу новий роман, котрий називаю «мистецьким детективом». Взагалі за жанром то буде соціальний роман із елементами детективу, але тлом у ньому служитиме мистецьке середовище, його «нутрощі».

Мій перший опублікований роман професійні критики часом ганять у хвіст і в гриву. Але натепер  він має три відзнаки. І хоча я розцінюю літературні конкурси виключно, як смугу для розгону, ці маленькі перемоги мене неабияк надихають. Хочеться писати далі (тим більше, що маю про що сказати), розвиватися, вдосконалюватися. До того ж сюжети несподівано й раптово почали самі йти мені до рук. Тож залишається вигадати спосіб, як до звичайної доби приштукувати принаймні ще одну, і писати, писати, писати.

Матеріал підготувала Вікторія Гранецька

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Іринка

Коментар
Дуже сподобалось, дякую!)) особливо про велсипед та читання про себе:))) шкода що проект завершено....
Kramer

Коментар
Сестри Чернінькі найкращi!