Спецпроект «Письменницькі спогади». Частина 1

Фото: Ірина Гаджикурбанова

Цьогорічний День письменника став приводом для роздумів. Чому одним література – то справа всього життя, а іншим (не менш талановитим і обдарованим!) вона лишається на рівні дитячого/юнацького захоплення? Можливо, справа в перших читачах, перших відгуках, першому визнанні, або ж… його відсутності? Поспілкувавшись з колегами, я вирішила започаткувати невеличкий спецпроект під назвою «Письменницькі спогади», де відомі літератори розповідатимуть про своє найперше письменницьке визнання. Можливо, це надихне молодих авторів не здаватись й уперто йти за своєю літературною мрією?

Для початку поділюся власною історією:) А було то так: я саме навчалась на першому курсі педагогічного училища. Українську літературу в нас читала молода, однак дуже сувора й вимоглива викладач, яка принципово не мала улюбленців серед студентства. Її боялися і в той же час захоплювались нею – адже Валентина Петрівна (саме так звали учительку) досконало знала свій предмет і вміла неймовірно  цікаво розповідати. Здивувати її було надзвичайно важко. Одного разу вона загадала кожному обрати улюблену книгу і написати за нею твір-роздум. Я обрала «Лісову пісню» Лесі Українки. Вже й не згадаю, що саме про неї написала (ті аркуші, дрібно списані синьою кульковою ручкою, на жаль, не збереглися), але наступного дня я здала роботу й пішла разом зі своєю групою до театру. Те, що сталося далі, я запам’ятала на все життя.

У вестибюлі театру мене перестріла розлючена Валентина Петрівна, відвела убік, повідомила, що читала мій твір, і суворо так поцікавилась, в кого з відомих літературознавців я списала ті роздуми про «Лісову пісню». Я сказала, що твір написала сама. Вона ж відповіла: «Шістнадцятирічна дівчинка не може мислити такими категоріями! Якщо я знайду, звідки ти взяла ті тези, отримаєш «незадовільно» за свій твір».

Я знала: вона дійсно шукатиме. Та все одно почувалася ніби на сьомому небі. Заледве дочекалася наступного уроку літератури. Без коментарів отримала оцінку «відмінно» за свою роботу. Більше ми до цієї теми не повертались, але те мовчазне визнання найсуворішого з викладачів досі вважаю одним з найбільших досягнень у своєму письменницькому житті.    

 

Максим Прасолов

Я постійно щось писав. В школі то були, звісно, учнівські твори, але вже тоді мене дуже приваблювали казкові сюжети, фентезійна тематика. Пригадую, ще в дитячому садочку вигадував різні історії, доповнював і розширював на власний смак відомі казки. Це вміння знадобилося й у дорослому житті, коли працював над створенням різноманітних проектів, де потрібен був креатив. А потім почав розробляти ідеологічні концепції та стратегії, в тому числі й за кордоном.

А сім років тому в мене з'явилося відчуття початку нової країни, я повернувся жити в Україну і почав розробляти ідею першого графічного роману під назвою «Даогопак». Хотілося зробити щось корисне для української культури. Працював у співавторстві з надзвичайними людьми – письменником Олегом Коловим та художником Олексієм Чебикіним. Сім наступних років ми витратили на те, аби зробити концепцію українського фентезійного світу, який базується на розповсюджених міфах, але в ньому присутні й реальні історичні події та персонажі. Запорізька Січ у нас постає як такий собі український «Шаолінь». Успіх першої книги надихнув нас до роботи над створенням другої та третьої частин графічного роману про українських козаків-характерників.

 

Людмила Комарницька

Поки що не можу назвати себе стовідсотковою письменницею, але тексти завжди впливали на моє життя і я безпосередньо з ними пов’язана. Мені досить важко сказати, що була якась одна-єдина подія, після якої я прокинулась і зрозуміла, що можу перетворювати досвід у текст, тому що це тривалий процес, розтягнутий у просторі й часі. З дитинства для мене була дуже важливою думка моєї вчительки російської мови та літератури. А от свій перший свідомий твір я написала за романом Достоєвського «Преступление и наказание».

Зізнаюсь відверто, з шкільної програми це була перша книжка, яку я самостійно прочитала. Маю на увазі не скорочене «хрестоматійне» читання, а оригінал у повному обсязі. Я побачила в цьому романі щось відверто болісне й страшне, було відчуття несподіваного дотику до оголеного дроту під напругою, і це суттєво вплинуло на мене. Мала якийсь підсвідомий потяг до цього тексту. Зрозуміла, що жовтий колір – це дійсно колір безумства тодішнього Петербургу. І написала твір. Це було моє перше літературне відкриття, випробовування прийомів письменництва, отих засобів, інструментів, що потрібні для роботи письменника-ремісника. Як зараз пам’ятаю: вчителька зачитує на уроці абзаци із мого твору. Так все й почалося з Федора Достоєвського. Вже потім у мене були журналістські тексти, зараз це аспірантська робота, але початок було закладено саме тоді.

 

Наталка Доляк

Ніколи в житті не писала жодних віршів, як то завжди роблять діти. Взагалі мені це не подобалось! В школі я писала твори так би мовити «за штампом». Кожен мій твір починався «XXVI з’їздом партії» і ним же закінчувався (я була така дуже хитра:), і завдяки отим «з’їздам» мої твори завжди отримували «п’ятірки», я на цю хвилю «підсіла» і дуже класно нею користувалася. А всерйоз почала писати після одного випадку в 2009 році. Якось я навідалась до своєї дочки в Київ, що навчалась на першому курсі в інституті Карпенка-Карого, опановуючи професію актриси, і вона мене попросила: «Мамо, розкажи мені про свою юність щось таке, чого зазвичай не розповідаєш».

І я почала оповідати їй про свій сексуальний досвід. А оскільки цей досвід припав на 80-ті, він був такий дещо смішний. І от я розповідаю-розповідаю, і раптом розумію, що минуло вже понад дві години, я все говорю, а дочка зачаровано слухає. Дарма, що в хід пішли вже не тільки власні історії, а й випадки з життя друзів, знайомих, я все це перекладаю на власну особу, і мені самій подобається себе слухати. То й вирішила: приїду додому і все це запишу. І дійсно, вдома я зробила з цих спогадів чималеньку новелу, назвала її «Візерунки раннього диско»  й замислилась над питанням: куди ж мені їх «примостити?» Тоді увійшла в «гугл» (дякувати Богу, що є святий інтернет»!) і натрапила на якийсь літературний сайт. То виявилась «Гоголівська академія». Мені одразу сподобалось, що там є зворотний зв’язок, можна отримати відгук чи рецензію на свій текст. І думаю: зараз я викладу твір, і якщо не буде жодної рецензії, або ж будуть негативні, я більше ніколи не писатиму. Так і зробила. Тривалий час (близько тижня) ніхто мій допис не коментував. А днів за десять мені відповів письменник Олесь Бережний (він проживав на той час у Вашингтоні) розлогою рецензією під назвою «Це диско має грати далі». Після таких слів я дійсно не могла не писати. З того часу це «диско» грає далі.

 

Василь Шкляр

Моє бажання писати походить ще з дитинства, коли я був маленьким пастушком, хлопці складали сороміцькі вірші, я теж намагався. А письменником відчув себе тоді, коли відчув і побачив своїх читачів. І що більше було тих читачів, то більше втіхи для автора. Раніше у нас більше зважали на критику, чекали визнання саме від професійних рецензентів, але я особисто маю тільки один критерій – ставлення читача. Його інтерес для мене понад усе. Я пишу, ніби оповідаю для своєї найближчої людини, і намагаюся робити це чесно – так, аби цій людині було цікаво. Бо ж одну й ту саму історію можна розповісти по-різному. Як анекдот: один чоловік розкаже і ви смієтеся, інший розкаже – і вам не смішно…

Серед відгуків своїх читачів пригадую й такі, що змусили мене трохи інакше подивитися на власну творчість. Після роману «Чорний Ворон», коли зустрічався з читачами, до мене підійшли молоді хлопці з Дніпропетровська і кажуть: «Ми прочитали «Чорного Ворона». Покажіть, де вмерти за Україну». Тоді відчуваєш відповідальність, думаєш: от хлопці начиталися, підуть ще зараз щось запалять чи когось заріжуть… Або ж підходять київські пацани: «Ми почали розмовляти українською мовою, хоч раніше завжди розмовляли російською». Часто люди пишуть мені відгуки й російською мовою: «Вы перевернули мое сознание». Це, звичайно, дуже приємно. А одна дівчина зробила мені такий комплімент: «Коли ви напишете нову книжку? Після «Чорного Ворона» більше нічого не можу читати, все видається мені брехнею».

 

Леся Мудрак

Своє найперше літературне визнання я отримала у віці чотирьох рочків. І я вам скажу, це визнання я мала радше як читець, а не як письменник. Того дня ми пішли з бабусею та дідусем на весілля до наших родичів і там, як ви розумієте, я вперше побачила справжнього мікрофона. Вийшла на сцену і кажу: «Дядю! Дайте мені, будь ласка, мікрофона, я хочу вірші почитати!» Ну, дитинка маленька, всім цікаво. Дали мені той мікрофон, але навіть не думали й не сподівались, що я почну читати «Катерину» Шевченка, поезії Лесі Українки, Івана Франка… Всі гості, що були на весіллі, просто сиділи і плакали.

Аж раптом якась бабуся вибігає до мене і каже: «Дитино, на тобі ось мою хустину! Не знаю, що з тебе буде, але щось буде». Вона скинула з себе хустину й простягла мені. Потім до мене вилаштувалась така довга черга гостей і в цю хустину вони почали кидати різні гостинці – цукерки, печиво, гроші… Коли ж я прийшла додому із цим вузличком, то на той час (ще в радянські часи), уявіть собі, я заробила свій перший письменницький гонорар – 25 карбованців. Батьки питають: «Звідки у тебе це?». Відповідаю: «Це я літературою заробила. Я вірші читала!»

 

Лілія Мусіхіна

У мене все почалося з шкільного уроку літератури. На дошці був написаний відомий віршований вислів російською мовою і учитель нам загадав: «Хочете, щоб я не запитував сьогодні домашнього завдання, перекладіть українською!» До дошки викликали мене. Я переклала. Але вчитель сказав: «А давай-но ще раз». До кінця уроку я тільки тим і займалась, що писала на дошці переклади того віршика – різні варіації, які вже були досить далекі від змісту оригіналу. Тим не менш, отримала «п’ятірку» й почула від учителя: «Дитино, ти мусиш писати». Оце й було перше визнання на рівні школи.

Друге визнання надійшло в класі восьмому-дев'ятому,  коли я писала твори для цілого класу, за що всі незмінно отримували «п’ятірки», а от Дячук (моє дівоче прізвище) отримувала «трійки» та «двійки», щоб не була така мудра й не дурила вчителів. Здається, то й було мені пряме посилання сюди, на письменницьке свято.

Матеріал підготувала Вікторія ГРАНЕЦЬКА


Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Іринка

Коментар
Гарний проект, дуже цікаво читати як колись починали вже відомі сьогодні автори... Коли чекати продовження? Надіюсь побачити там Кідрука, ЛюкоДашвар, Мілу Іванцову, Христину Лукащук та ін.)
Dino

Коментар
а Кокотюха там буде?))
Dino

Коментар
Цікавий проект))) Стільки історій і одна не схожа на іншу, особливо дякую за В.Шкляра. А коли буде продовження??