Уривок з книги Вікторії Гранецької «Reality Show/Magic Show»

Остання жінка на Землі

От уже півроку, як вона тут зовсім сама. Хоча півроку — дуже умовний термін, вона не певна, що жодного разу не помилилася, обводячи чорнильними кружальцями цифри на маленькому календарику, котрий надбала десь у торговельній мережі, аби позначати на ньому святкові дні. Та потім стало якось не до свят. Одного ранку вона прокинулась і побачила, що зосталася сама. Тоді вона почала позначати просто дні.

Світ залишився таким, як був, хіба що в ньому не стало людей. Є телефонний зв’язок, проте немає кому зателефонувати. Можна увімкнути телевізор, але там не покажуть новин. Попрасувати одяг? Навіщо, коли ніхто не побачить тебе у прасованому, а наодинці з собою добре й у зім’ятому. В електромережах, як і раніше, стугонить струм, але міста не сяють надвечір міріадами вогнів — нікому ввімкнути світло. Якщо відкрутити кран, потече холодна або гаряча вода. Щоправда, останнім часом якась затхла й жовтувата, ніби намішана з іржею, — системи водопостачання старіють без людей. Порожніми хідниками вулиць вітер носить опале листя та рештки міського сміття, яке двірники не встигли прибрати перед зникненням на світанку. Нового сміття майже не назбирується — для того, щоб смітити, потрібні люди. Двері чи не всіх помешкань та крамниць заклично відчинені — заходь і бери, що хочеш. Вона так і робить. Без зайвого поспіху гуляє продуктовим відділом супермаркету, розпаковує і їсть усе, що їй заманеться, просто на ходу, особливо їй смакує полуничне морозиво — такий собі десерт наприкінці світу.

Вона має химерний вигляд: довга вечірня сукня барви перестиглих черешень, на плечах — норкове манто під колір очей, у вухах — сліпучі діамантові сережки, а поверх високої зачіски зі збитого й залакованого темно-русявого волосся — срібляста діадема з камінчиками в тон сережкам. Довкола цієї краси витає легка аура божевілля. Та їй подобається ловити своє гротескне відображення у довколишніх дзеркалах — заради цього вона спустошила безліч модних крамниць. Потім зайшла у відділ косметики й перепробувала чи не всі блиски для губ — і жодної тобі невдоволеної продавчині над душею, і платити не треба, тепер їй усе по кишені. Свобода?

Переважно вона мандрує. Прокидається рано-вранці у котромусь із королівських номерів спорожнілого ґранд-готелю на білих простирадлах із логотипами-коронами, і її рука найперше тягнеться до срібного дзвоника на приліжковому столику. Це ритуал. Викликати готельний персонал і попросити в нього кави та сніданку. Але ніхто не приходить. Та вона все ще сподівається. Щоранку вона так перевіряє, чи не повернулися люди. Цей дзвоник вона теж забере з собою, як узяла колись календарика — а що, як у наступному готелі такого дзвоника не виявиться?

Після сну вона завжди прямує до просторої ванної кімнати із позолотою, довго вилежується у теплій купелі з піною, одягає наступну вечірню сукню та діадему й спускається широкими парадними східцями у спорожнілий вестибюль. Пробує уявити, яким він був за часів людей. Ось за цим круглим столиком із плетеною солом’яною лампою, мабуть, сидів поважно вбраний пан, столичний гість, і неквапом читав газету. Думав про гроші, поряд стояло горнятко кави. Власне, воно й зараз тут, це горнятко. Вкрите пилюкою і павутинням, навіть загуслої кави трохи залишилося на денці. А ось на канапі неподалік, напевне, розташувалося б галасливе сімейство туристів-відпочивальників з малими дітьми — чорнявим хлопчиком, в руках котрого замість іграшкової машинки просунутий ґаджет, та руденькою дівчинкою, що теж тримає в пухкеньких долоньках… ні, не ляльку Барбі, а якийсь планшет чи смартфон. Батьки, видно, щойно сварилися — тому що жінка ледь знервована (вона досі гнівається), а чоловік демонструє показну зневагу світові, крадькома позираючи на довгоногу білявку біля ресепшену. Поруч довгоногої — набундючений коротун, він лається з портьє; щось не так із номером, заброньованим на солодкий вікенд з білявкою.

Їй нестерпно хочеться підскочити до всіх цих людей (а найперше чомусь до сімейства, що окупувало готельну канапу) і прокричати їм щось на кшталт: «Що ви робите зі своїми життями? Ви чинили б так, якби знали, що за мить вони обірвуться? Вас просто не буде, ви це знаєте? То чому ж поводитеся так, ніби зібралися жити вічно?»… Вона робить крок уперед. І опам’ятовується біля порожньої канапи, вкритої густим шаром пилу. Вона кричить на канапу. Це вже не вперше. Минулого тижня визвірилася на шкільний автобус (їй здалося — побачила за кермом шофера, і він не надто добре стежив за дорогою, а віз дітей), позавчора — не стрималася в кінотеатрі, де примарні непосидючі сусіди заважали їй укотре переглядати старий фільм з Ґретою Ґарбо… 

Вона прямує до готельної кухні. На дверях табличка «Тільки для персоналу». Ага, стороннім вхід заборонено, ніхто не має права бачити таїнство приготування їжі для гостей п’ятизіркового готелю. Каву вона мусить варити сама. Сніданок теж готує власноруч (яєчня з розмороженим беконом, зеленню та оливками — її улюблений ранковий наїдок), виходить так собі, але не це найгірше.

Найгірше те, що вона знову їстиме сама. З гарячою випічкою, звісно, теж не складеться, і вона вкотре обиратиме фасований круасан. І не буде свіжої газети до кави. Півроку тому, коли раптом зникли всі люди, новин теж не стало. Як і консерваторів, які ще друкували й читали паперові газети.

Але вона вже звикла. Це першого дня, прокинувшись у цілковитій тиші, насторожено вийшла на вулицю, потім побігла. Довго бігла, зазираючи у кожні вікна, стукаючи у кожні двері, ніяк не в змозі збагнути, як же так сталося, що людей більше немає, а вона чомусь залишилася… Потім прийшов якийсь моторошний спокій. Іноді й серед натовпу можна почуватися забутим і зневаженим. Порожнечею віяло і з соцмереж, там довкола — мільйони людей, водночас — нікого. То що змінилося тепер? Може, всі люди перебралися до соцмереж, де щоденними постами, перепостами й коментарями підтримують ілюзію власного існування?

От кого їй не вистачає у цій безмежній розпростертій тиші, то це тварин. Розумом вона усвідомлює, що їй було б не вижити у світі сам-на-сам із залишеними напризволяще тваринами, цей світ належав би їм, а вона мусила б увесь час ховатися від зголоднілих хижаків… Та їй мріється зустріти тут хоча б одного собаку. Добре було б зараз мати собаку. В її уяві він постає великим рудим псом із кавовими очима (такий незвичний колір — ніби кава з карамеллю), трохи занедбаний від безпритульного життя, але вона хутко привела б його до ладу, аби він тільки був. Вона б його годувала консервованими паштетами із цілодобово відчинених зоомагазинів. Ті консерви досить смачні — якось сама спробувала. Відтак вони із псом мандрували б разом, і світ був би вже не таким самотнім, розділений на двох. Цілий світ кольору кави з карамеллю.   

Вона вже й не пам’ятає, як жила до того, як на Землі зникли люди. Ким вона була? Де працювала? Чи була в неї родина? Чи був такий пес? Ба навіть свою домашню адресу їй пригадати не до снаги — занадто довго мандрувала, занадто далеко відійшла від дому. Часом вона намагається згадати власне ім’я. Але вона так давно його не чула, що поволі воно почало щезати з її пам’яті. Втім, за бажання вона може обрати собі будь-яке інше, тепер усі імена вільні. Минулого тижня вона була Софією.

Одного дня вона збагнула, що віднедавна є найбагатшою людиною на земній кулі. Всі матеріальні блага, котрі раніше розподілялися поміж усіма мешканцями планети, відтепер належать їй одній. Не залишилося з ким їх ділити. Вона може прийти у будь-який дім, відчинити будь-чиї двері, почуватися скрізь як удома. Взяти в супермаркеті все, що їй заманеться, цілком безоплатно. Сісти за кермо будь-якої автівки (із тих, в котрих лишилися забуті ключі зі смішними брелоками  — таких більшість) і поїхати на інший кінець світу. Дорогою їй стрічатимуться знелюднені заправки із запасами пального, яких на її вік точно вистачить. Чужі будинки й далі забезпечуватимуть її світлом, теплом та ночівлею — просто вона мусить не забувати вимикати електроприлади, коли йде з чергового дому, аби там не трапилася пожежа, тому що рятувальники не приїдуть. Хоч якщо набрати номер служби порятунку, досі можна почути привітання автовідповідача — у нього приємний жіночий голос. Відтак вона житиме, доки її міста не розсиплються на порох, а в супермаркетах не скінчаться терміни придатності фасованих харчів.

Її планета стає дедалі зеленішою, перероджуючись на велетенський вільний ліс, повітря робиться незаймано-чистим, живим, пахучим. Та останнім часом їй усе частіше хочеться плакати. Зміни відбуваються не лише зовні, а й усередині. Вона старіє? Чи просто стомилася бути єдиною людиною на Землі? Коли ж їй стає зовсім нестерпно, вона сідає в авто і їде далі. Шукати. Уже не людей, а того рудого пса з кавовими очима, котрого сама собі вигадала. У неї передчуття, що ось-ось вони зустрінуться.

 

Вона й не здогадується, що порожнє перехрестя, яке вона щойно пролетіла автівкою, живе цієї хвилини іншим, гамірним і залюдненим життям у паралельному вимірі. Тут нічого не змінилося — тягнуться пообідні корки із сотень розімлілих на осонні машин, у повітря здіймається сморід розпеченої гуми, дзеленчать мобільні телефони, зливаються у суцільний бджолиний гул людські голоси — життя триває. А на стовпі зі світлофором навпроти пішохідного переходу майорять вицвілі штучні квіти — такі знаки люди зазвичай лишають на місцях автокатастроф, де загинули їхні близькі. Протягом останніх півроку тут часто зустрічають безпритульного рудого собаку, який приходить просто посидіти біля стовпа з несправжніми квітами. Іноді він дозволяє себе приголубити, довірливо здіймаючи до перехожих велику кошлату голову, і тоді вони бачать, що цей сумний рудий пес має кавові очі. Такі дивовижні очі — ніби кава з карамеллю.

 

© Вікторія Гранецька (текст)

© Влад Сорд (дизайн обкладинки)

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.