Уривок із роману «Дім, у котрому заблукав час»

...Вночі йому знову снилися жахіття. Марилося, ніби він зробився дрібною піщинкою й потрапив досередини велетенського годинника — поміж ґвинтів, коліщат, пружин, балансирів зі старої потемнілої міді. Годинниковий механізм рухався, він збирався розчавити піщинку, стерти її на порох, аби не заважала рахувати час. Піщинка ж перестрибувала з однієї шестерінки на іншу, намагалась утримати рівновагу на краєчку як цирковий канатоходець, переховувалася, втікала. Та з годинникової пастки вибратися було ніяк. Попалася. Міцно затиснувши її між зубцями двох зустрічних коліщат, механізм зупинився і з тяжким скреготом та натужним зітханням завмер. Тоді піщинка прокинулася. 

Оце наснилося… Богдан розплющив очі, переконуючись, що ніяка він не піщинка, та й заснув не всередині гігантського годинника, а в своєму ліжку (точніше, на старому розкладеному дивані у найманій квартирці в середмісті). Проте він не квапився вибиратися з постелі (хоч і був тут сам, Мира пішла від нього місяців зо два тому), а перевернувшись на інший бік, спробував якомога довше продовжити цей ефемерний стан дрімання-досипання, ніби для того, щоб звично впорядкувати свої химери, класифікувати, пронумерувати їх, акуратно розкласти поличками, де їм належить зробитися зовсім не страшними. Ще десять хвилин… А потім він неодмінно встане з дивану і почне збиратися на роботу. Цього разу він не запізниться, — остання думка перед тим, як знову заснути, тепер уже міцним передранковим сном, без жодних сновидінь.

Такі ледачі «підйоми» вкупі з уже звичними запізненнями спіткали його щоранку. Коли ж рудий, добряче вгодований кіт Грубас знагла плигав на подушку, недвозначно даючи зрозуміти: уже й час снідати, господарю! — він притьмом зривався з місця, химери розліталися врізнобіч, котисько схарапуджено вистрибував на стару книжкову шафу, аж забуваючи про їдло, починався новий день.

Скільки Богдан себе пам’ятав, у нього завжди були негаразди з часом. Ніколи не чув будильників, хоч від їхнього пронизливого дзенькоту й ґвалтовного ревіння прокидалися мало не всі сусіди на поверсі цегляної п’ятиповерхівки й починали знавісніло гамселити у стіни й чавунні батареї опалення, та їх він також не чув, сприймаючи за звичний міський гуркіт, музичне тло великого міста, бо ж його вікна виходили на трамвайну колію, а до цього або звикаєш, або починаєш панічно шукати інше помешкання. Богдан звик, він узагалі був людиною звичок, рабом ритуалів, — приміром, завжди і скрізь запізнювався, бо так уже повелося зі студентських, та де там, ще зі шкільних років, коли мама раптом перестала його будити, — фатальний випадок, який визначив його подальше життя. Тож він давно не покладався на людей та будильники, хіба ввіряв підіймати себе Грубасові, чий шлуночок був незрівнянно чутливішим до плину часу, ніж будь-які механічні чи електронні пристрої. Цього вгодованого руданя вони з Мирою знайшли на вулиці майже рік тому, і він жалісливо нявчав, хоч і не скидався на безпритульного, навіть мав при собі шкіряного нашийника.

— Схоже, загубився, бідолашний, — сказала Мира і зробила першу стратегічну помилку — подивилася йому в очі. І таку вселенську тугу випромінював самотній котячий погляд, що Мира не втрималася від другої стратегічної помилки — вона приголубила кота. І він пішов слідом за ними. Що було робити? Вирішили до часу прихистити безхатька й розклеїти містом та поширити у соцмережах оголошення, що знайшовся прекрасний рудий кіт, повернуть за винагороду. Ніхто не озвався. Написали вже — без винагороди, знову ніхто. Так шестикілограмовий рудий котяра зостався жити у найманій квартирці цегляної п’ятиповерхівки з вікнами на трамвайну колію, отримавши промовисте йменнячко Грубас.

А потім Мира пішла від них, зникла без сліду, тож Богдан тепер сам щоранку прокидався від котячого погляду, що незмигно вимагав їжі. Далі вилежуватися було не можна. Він зривався на ноги, годував Грубаса, насипаючи йому до миски сухого котячого корму (як завжди, більше, ніж Грубасові належалося до сніданку), заскакував на три хвилини в душ, потім хапався за зубну щітку, одночасно надягаючи штани, і лише після цього зважувався глянути на годинник, аби побачити, на скільки запізнився сьогодні…

Цього ранку великий настінний годинник із допотопною мідною зозулькою показував рівно чверть на шосту. До роботи Богданові було на дев’яту. Оце так жарти… Це ж скільки ще він міг поспати!

— Чи ти здурів, Грубасе? — обурено повернувся до котиська, який без жодних докорів сумління заходився біля свого сніданку. — Нащо підняв мене о такій порі?..

Грубас не вшанував його відповіддю, тож Богдан вирішив ще випити кави. Час, хай йому, на каву тепер є! Ранковому кавуванню він зазвичай віддавав півгодини, або й півтори, коли забував про рух годинників. І тоді можна було зайнятися блаженним «нічогонедуманням», яке так добре перезавантажує мізки на початку складного робочого дня. Або ж безнадійно загрузнути у спогадах і ще більше запізнитися на роботу — це вже як пощастить. Узагалі, найщасливіші миті його дорослого життя пригадувалися насамперед тим, що він втрачав відчуття часу. Коли ж приходив до тями, їх, отих митей, уже не було поруч.

…стрибок із парашутом, коли чесно висмикуєш кільце і не падаєш, а розчиняєшся в розрідженому проваллі неба, не віриш, що торкнешся твердої, звично-зрозумілої поверхні землі, аж доки не опиняєшся посеред колючої стерні якогось поля на краю світу й знавісніло «гасиш» розбурхану парусину, хапаєш адреналін, повертаєшся у час.

…тиждень у літніх Карпатах (випадково якось так вийшло, зірвався і поїхав) серед заплутаних плаїв, смарагдових лісів, посивілих гірських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав — часу не існує тут, у Карпатах… Дід просив, залишайся у мене, передам тобі свої уміння, а він злякався, утік посеред ночі назад у своє життя. Коли це було? Рік чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалі, він вигадав і Карпати, і вуйка-мольфара, і себе в його пропахлій сушеними травами колибі?

…перша ніч із Мирою — точніше, навіть не ніч, а ніч, день і ще одна ніч, цілі вихідні, коли вони вимкнули телефони, забили на соцмережі й не вилазили з ліжка у його найманій квартирці без ремонту, і їм було так незбагненно добре, що й час забрався з тієї хати, не наважився турбувати їх до понеділка... Це потім усе стало інакше — «давай зараз по-швидкому, а потім ще подивимося фільм». І фільм запам’ятовувався краще, ніж секс.

Утім, Мира не була його дівчиною. Вони просто трималися разом, бо слово «зустрічатися» якось не надавалося до означення їхніх стосунків. Бачилися, коли обоє мали вільний час, телефонували одне одному, як мусили щось повідомити, або якщо треба було про щось спитати. Щоправда, коли Богдан дзвонив їй, часом йому видавалося, що відповідає на його дзвінки якась інша людина — не його Мира — людина з іншим голосом, іншим настроєм та характером, ба навіть іншим життям. Тому він нечасто їй телефонував. Вона ж йому — майже ніколи. Іноді не спілкувалися тижнями, місяцями, а потім знову раптово знаходилися, ніби й нічого не трапилось. Логічно було б припустити, що кожен мав когось іншого, з ким у нього справжнє життя. Він не мав. Мира була таємницею за сімома замками. І то вона була винна у таких стосунках.

Руда, як лисиця, Мира і вдачу мала вельми схожу — непередбачувану, самодостатню, потайну. Зникала і з’являлася без попередження. Ніколи не затримувалася надовго. Йому ж залишався на згадку хіба квітковий аромат її парфумів і щось із випадково (чи невипадково?) забутих речей — сережка, запальничка, кишенькове дзеркальце у формі сердечка. Якось навіть забула свій нотатник — чорний, із вигнутою червоною фігуркою кішки на обкладинці. Богдан не стримався, розгорнув його (нарешті він дізнається більше про Миру!), а той виявився… списаним чудернацькими віршами. Вірші Богдан зненавидів ще в школі, тож читати нічого не став. Ні, ну хіба не можна було заповнити цей зошит сентиментальними дівочими дурничками, які починалися б зі слів «Любий щоденнику!..» і провели б зацікавленого хлопця у потаємний світ дівчачих мрій, секретів та забаганок? Написала б, приміром, як любить його, Богдана. Або як не любить. Усе чітко і зрозуміло. А з віршів що візьмеш?

Він роздратовано згорнув нотатник і закинув його на книжкову полицю. Її книжки. Вона скрізь залишала йому книжки. Колись він обіцяв усі їх перечитати, але так жодної й не розпочав. Мира теж зосталася для нього непрочитаною книгою. Книгою на якійсь чужій незрозумілій мові, останні носії котрої вже давно покинули цей світ. І це зводило його з розуму, прив’язувало невидимими ланцюгами до цієї дивної, неприкаяної, ненормальної дівчини…

Застеляти ліжко, на котрому ще годину тому вирувало кохання,
збирати речі в усіх кутках кімнати і не тільки
,
йти на кухню і за звичкою заварювати з корицею каву
сьогодні на диво важко й підганяють годинника стрілки…
Зупинити би час, як у тих фантастичних фільмах, що дивилися вчора,
заховатись від світу усього
, мов за куліси,
і цю ніч
, як улюблену пісню, ставити на повтори
й мріяти,
що між прізвищами колись поставим дефіси…

…Звідки ці слова зринули у його пам’яті, у його думках, у його кімнаті, він же ніколи раніше їх не чув і не бачив? Богдан мимоволі зиркнув на книжкову шафу, опустив погляд нижче й помітив, що Мирин нотатник лежить розгорнутим на підлозі, а він точно клав його на поличку поверх стосу нечитаних книжок. Та нічого — це, мабуть, Грубас зіштовхнув його хвостом на підлогу, доки Богдан літав у хмарах, але… Грубас, схоже, не відходив від своєї мисочки — власне, він і зараз там, старанно вилизує з неї рештки сніданку, їсть неквапливо та з гідністю — великий поважний кіт. І коли тільки встиг вискочити на шафу і скинути того нотатника? Це ж він зробив, більше нікому…

Богдан у кілька кроків опинився біля полиць. Підняв з підлоги чорний нотатник з червоною кішечкою, розрівняв зіжмакану сторінку… й одразу ж згорнув його назад, уздрівши на розвороті перші рядки вірша, котрий щойно почувся йому в порожній кімнаті. Це неможливо. Він що… вже божеволіє без Мири? Чи це така реакція психіки на відсутність сексу протягом… скільки там часу минуло, відколи вона пішла? Ага, щойно виповнилося рівно шістдесят дев’ять днів, сім годин і п’ятнадцять хвилин, якщо зараз чверть на шосту. Без сексу. Чи без любові?

Він акуратно поставив нотатник на поличку між двох книжок — «Звіяними вітром» Маргарет Мітчелл і «Трагедіями» Шекспіра. Запам’ятав місце. Заборонив собі думати про Миру. Вирішив сьогодні більше не думати про секс. Бо такі думки до добра ще нікого не довели. Краще вже думати про роботу…

Отже, робота. Богдан працював у невеличкій туристичній агенції «англійцем» — себто перекладачем англійської, хоч іноді доводилося бути і «швейцаром» (коли до них навідувалися поважні закордонні гості, що для них треба було відчиняти-зачиняти двері, чемно всміхатися й супроводжувати, куди забажають), або й «летючим голландцем» — у випадку, якщо належало «літати» — опинятися одночасно в різних місцях (приміром, у консульстві — в черзі за клієнтськими візами й у нотаріуса, що мав завірити кілька важливих папірців), робити декілька справ за один раз та вирішувати безліч суперечливих питань — щоб і клієнти, і керівництво були задоволені. Словом, «крутитися» й щомісяця виходити якщо не на преміальний максимум, то хоча б на звичний прожитковий мінімум. А все тому, що їхня агенція мандрів «виросла» зі звичайного бюро перекладів, коли засновнику забаглося розширити фахові горизонти, а заразом і незле підзаробити. Більшість штатних перекладачів, поставлених перед цим фактом, негайно звільнилася, а ті, що залишилися, з жахом очікували, коли засновник відкриє на базі їхнього бюро перекладів ще й міжнародну шлюбну агенцію, отоді гаплик. Богдан теж виявився серед «залишенців», але він волів не думати про початок кінця, та й ліньки було шукати нову роботу. Зрештою, він колись вивчився на перекладача, і саме цим заробляє собі на життя, все інше не повинно його обходити…

Кажуть, найкращі перекладачі ті, присутності котрих не зауважуєш під час перемовин — відчувається лише плавний текст-синхрон, без пауз та «зажовувань» — не скупий і не занадто витворний, а рівний і гладенький — ніби між мовцями й немає посередника. Найкращі перекладачі зазвичай володіють приємним, але безбарвним тембром голосу, щоб не врізався намертво у пам’ять; вони не надто молоді, проте ще не старі, їхня зовнішність також не привертає зайвої уваги — не красені, але й не потворні. Словом, ви їх і не згадаєте опісля. Найкращі перекладачі — типові.

Богдан був типовим. Двадцять сім років, середній зріст і статура з помірно розвиненими м’язами, русяве волосся, зачесане назад, сіро-зелені очі — такі, котрим хочеться довіритись, але знову ж таки — не занадто. Його одяг теж не міг сказати про нього нічого особливого — на роботу мав кілька сорочок нейтральних кольорів, піджак та краватку, куплену для особливих нагод у магазині брендового чоловічого вбрання, чорні джинси, кросівки й нелаковані черевики. Необхідний мінімум кожного чоловіка для виходу «в люди». Тим не менш, Богданові більше подобалося працювати з письмовими перекладами, аніж з людьми та «синхронами».

Пам’ятав кілька не вельми приємних випадків на початках роботи. Тоді його, наразі єдиного в агенції «англійця», відправляли перекладати наукові конференції з поважними закордонними гостями. Одного разу приїхала тітонька, яка проводила глибокі дослідження в області розвитку людського ембріону. Хлопця кілька разів перетрусило, коли він почув тему конференції. Але жіночка виявилась дуже відповідальною, вона прибула за день до призначеної дати, змусила юнака прочитати її доповідь, вказала на основні тези і словосполучення. Богдан занотував усе, на чому наголосила пані професорка, завчив напам’ять найскладніші терміни. Та коли жінка вийшла до трибуни і почала говорити, хлопцеві знову стало зле. Ні, говорила вона таки на зазначену тему, але зовсім не те, що було написано у її аркушику з промовою. Вона не використала жодного з надскладних словосполучень, які ледь не по складах диктувала Богданові, не вживала вигадливих зворотів, а говорила просто і лаконічно — так, що її тему міг зрозуміти й першокласник. На щастя, Богдан тоді досить швидко отямився і свою частину роботи виконав, як належить, але відповісти усмішкою на приязний кивок пані професорки після завершення конференції так і не зміг…

Інший науковець теж колись змусив перекладача-початківця червоніти. Щоправда, науковця в тому ледве чи можна було звинувачувати. Поважний сивобородий пан про щось довго й монотонно оповідав, і Богдан, собі на лихо, не розчув одне зі слів, а коли насмілився перепитати, то вже професору почулося зовсім інше слово, співзвучне з належним, однак… нецензурне. Шляхетний пан у маленьких чорних окулярах довго сміявся. А Богданові довелося заповнювати незручну паузу — перекладати їхній діалог з професором. Тоді вже реготала вся аудиторія. Окрім зніченого Богдана, звісно. Тому синхронних перекладів він намагався уникати, ховаючись за монітором комп’ютера. І оскільки директор бюро трохи цінував уміння своїх працівників, Богданові це часом вдавалося. Але щойно було вирішено розширити діяльність невеличкого бюро перекладів до туристичної агенції — хай теж невеличкої, і кабінетні перекладачі мусили перекваліфікуватись у досвідчених гідів для знуджених натовпів туристів — кожен у країні, мовою котрої володів. Це дало нагоду побачити трохи світу (за рахунок роботодавця), але такі подорожі зазвичай починались і закінчувались оглядинами урбаністичних принад у супроводі туристичної групи з аматорськими фотоапаратами, тож відчути себе Туром Хейєрдалом ані Богданові, ані решті найманих працівників новоствореної «агенції мандрів» так і не довелося.

Попри все він любив свою роботу за її відносну стабільність та зарплатню у твердій валюті, любив своє робоче місце біля широкого вікна — темно-брунатний стіл без гострих кутів, заокруглено-овальний. На столі — великий плаский монітор з пляжним краєвидом Сейшелів на заставці, колонки, мишка, клавіатура, стос паперів. Два кактуси Кеша і Гоша — поглинають негативну енергію. Поряд іконка янгола-охоронця від мами. Лампа над столом — чорна, пластикова, лаконічна. Фотографій на видноті немає, хоч у нижній шухлядці його столу — портрет гарненької рудої дівчини, забраний у сріблясту рамку — Мира. Якщо вона повернеться, він виставить її фотографію на стіл. І нарешті крісло — велике, темно-шоколадне, на коліщатках — куплене за власний кошт у меблевій крамниці через дорогу. У ньому Богдан почувається великим босом, але не забуває, що підлеглий. Найкращі перекладачі ніколи й нічого не забувають. Саме за це унікальне вміння його досі не звільнили, хоч шефові вже в печінках сиділи оті Богданові мало не щоденні запізнення. Схоже, він запізниться і цього ранку… Прокидайся, хлопче! 

Богдан здригнувся. То він досі вдома? Зненацька його погляд спіткнувся об старий настінний годинник, з котрого сьогодні ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), і хлопець здивовано відставив убік горнятко вже вистиглої кави. Підвівся. Поволі наблизився до стіни і вдивився у старезний, вицвілий від часу циферблат із колом раніше лискучих, а зараз потемнілих і нечітких цифр. Годинникові стрілки не зрушили з місця. Довкола було так само чверть на шосту.

Він важко перевів подих. Ну, звісно, проіржавів старий механізм… Треба якось сісти на дозвіллі, розібрати, почистити і змастити його оливою. Чи краще віднести до ремонтної майстерні на сусідній вулиці, бо де його візьмеш, оте дозвілля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзиґаря, успадкованого ще від діда-прадіда, він не мав особливого бажання, хоч і трохи розумівся на годинниковій справі, тож цілком міг полагодити його самотужки. Потім із цим розберуся, вирішив Богдан, зараз треба дізнатися час і поспішати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нічого, згодом знайдеться…

Богдан підняв з підлоги дешевого пластикового будильника китайської збірки (завжди купував найдешевші будильники, щоб не шкода було жбурляти їх у стіну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрілки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи… чверть на шосту. Дивина та й годі! От уже як не щастить — то не щастить… Але чого тут дивуватися, все просто — мабуть, «накрилася» батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собі й потягся за смартфоном, аби дізнатися час із сенсорного екрану.

 Коли ж Богдан уздрів чотири незмигні електронні циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвічувався час, він зрозумів, що в світі щось перевернулося. Відшукав у списку контактів і набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», — повідомив йому електронний голос телефонного оператора-автовідповідача. Схопив зі столу пульт і увімкнув телевізор, поклацав каналами — з екрану кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технічні проблеми». Усі чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу інтернет, та жоден сайт навіть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вікно, сподіваючись побачити апокаліптичну картинку нашестя іншопланетян, зомбі чи сусідів, що перетворилися на упирів. Нічого. В прямому сенсі — нічого. Тому що на його трамвайну колію, схоже, сьогодні не виїхав жоден трамвай, та й людей на зупинці теж не видно…

Богдан схопив куртку і вискочив з дому. За мить повернувся, відчинив кватирку (завжди зоставляв її прочиненою для Грубаса — а раптом щось станеться і він, Богдан, уже ніколи не повернеться додому — не вмирати ж котові голодною смертю…). По тому грюкнув хатніми дверима, збіг східцями на перший поверх, роззирнувся у дворі. Порожньо. Минувши свою бічну вуличку, Богдан опинився на головній площі міста і… завмер біля юрмища людей, що стояли і розгублено дивилися на міську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.

Схоже, сьогодні чверть на шосту зупинилися всі годинники на Землі.

 

«Дім, у котрому заблукав час», стор. 7-22, видавництво «Фоліо», 2017 р.

Текст: Вікторія Гранецька, Анастасія Нікуліна, Марина Однорог

Фото: Rina Lamyrr, модель на фото: Марина Однорог

 

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.