Вікторія Гранецька: «Ані критики, ані образ я не боюся»

Текст: Ірина Новоставська

 

Лауреатка І премії «Коронації слова – 2011» у номінації «Романи», чарівна вінничанка, жінка, що змінювала роботу, мов рукавички, Вікторія Гранецька розповіла «ГУЧНИМ ІМЕНАМ» про майбутній польський роман, застереження до читання «Мантра-Омана», чому авторка мріє про персонального стиліста та не загадує на майбутнє.

 Вікторіє, з вас слова, речення в інтерв’ю, мов птахи вилітають. Де ви навчились так спілкуватись?
Уклінно дякую за комплімент, та насправді за те, що інтерв’ю вийшло яскравим, слід в першу чергу подякувати читачам сайту «Главред», які ставили дійсно цікаві, оригінальні та несподівані запитання. Я ж лише намагалась максимально чесно на них відповісти.


Ви насправді неординарна людина: вишукана жінка, харизматична особистість, працьовита людина і до того ж письменниця. Ваші таланти ви розвивали протягом життя?
Знову ж таки дякую Вам, Ірино, за приємні слова. Сподіваюсь, я й справді така, якою Ви мене побачили.Бо особисто для мене еталоном жіночої вишуканості серед сучасних українських письменників є Галина Вдовиченко, Лариса Денисенко, Міла Іванцова, харизми – Ірена Карпа, Наталка Сняданко, Юрій Андрухович, Сергій Пантюк… Щодо мене, то я досі в пошуках власного стилю. Часом можу вбратися як тінейджер і поводитися так само. Іноді приміряю на себе образ готичної брюнетки з претензією на «фаталь». Та в повсякденному житті найчастіше мушу дотримуватись ділового дрес-коду, посада зобов’язує. Друзі навіть жартують, що в мені померла велика акторка. Та я не певна, що вона померла.

Не можу вас не запитати: Без якої жіночої деталі ви не можете вийти з дому?
Без сумочки. А жіноча сумочка – то, кажуть, могила чоловічих ілюзій.


Даруєте собі жіночі миті – похід в косметичний чи перукарський салон? А шоппінг любите?
Бернард Шоу якось сказав: «Я став літератором тому, що автор рідко зустрічається зі своїми клієнтами і йому не треба гарно вдягатися». На жаль, в моєму випадку це правило не діє. По-перше, тому що я жінка, по-друге, тому що – екстраверт, який із задоволенням приймає запрошення на різноманітні літературні заходи. Але я не роблю культу із власної зовнішності. Мені важливіше, що я напишу і скажу, аніж те, якого кольору на мені сукня чи лак для нігтів. А шоппінг і я взагалі живуть в різних кінцях світу – надто багато часу і зусиль забирає це задоволення. Тож моя заповітна жіноча мрія – особистий стиліст, який сам обиратиме для мене одяг.

В Інтернет-чаті вас зачепили темою еротичної фотосесії. І ви не сказали “ні”, але й не сказали “так”. Ви завжди готові на різні експерименти та проекти, якщо вони вас зацікавлять?
Якщо проект мені цікавий, одразу кажу «так», і лише потім шукаю час та можливості для його реалізації. І знаходжу – тому що пообіцяла і тому що мені цікаво. А на запитання про еротичну фотосесію відповім, щойно мені її запропонують.


Чому ваш роман “Мантра-Омана” не сподобається закомплексованим, забобонним і упередженим?
Так, пам’ятаю, я казала, що не хочу, аби такі люди читали «Мантру-оману». Але якесь шосте чуття підказує мені, що вони однаково прочитають. Аби переконатися, що там справді усе так жахливо, як вони собі науявляли. Тому мої слова можна розглядати просто як турботливий напис на пачці цигарок: «Куріння призводить до серцево-судинних захворювань та раку легенів» або «Куріння викликає імпотенцію». Жартую. Той же Бернард Шоу свого часу відзначив: «Іноді треба розсмішити людей, щоб відвернути їх від наміру вас повісити».

Що вас вразило в романах «Гівнюк», польського письменника Войцеха Кучока, та «Аліни» ірландця Джейсона Джонсона? Чому часто книги не дочитуєте? Ніколи вам не здавалось, що, можливо, просто потрібен додатковий досвід і знання, щоб їх зрозуміти?
Я вже давно не читаю книг просто задля розваги. Читання для мене така ж робота, як і письмо. Тому якщо книжка не виправдовує моїх сподівань, не мучу ані себе, ані книжку. Це краще, ніж титанічним зусиллям волі дочитати, а потім ходити і розповідати всім, яка ж та книжка була «погана». Саме це я й раджу на своєму сайті письменникам-початківцям, котрі так само, як і я, прагнуть професійно зростати і розвиватись. І вчуся разом з ними правильно обирати книжки. Дебютний роман-антибіографія Войцеха Кучока був відзначений у 2004 році найпрестижнішою польською премією NIKE. А Джейсона Джонсона за «Аліну» взагалі проголосили «ірландським Ірвіном Велшем». Безумовно, такі звання не роздаються задарма. Тож я знайшла в цих авторів все, що ціную в сучасній літературі: безпрецедентну відвертість стосовно речей, які зазвичай прийнято замовчувати, нетипових, бездоганно виписаних персонажів та вишуканий, нешаблонний гумор. Є романи, відзначені «Коронацією слова-2011», на які я з нетерпінням чекаю. Це «Три таємниці Великого озера» Наталі Тисовської, «Щастя тим, хто йде далі» Світлани Талан та «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха. Переконана, вони мені сподобаються. Хоча, звісно, Ви маєте рацію: для сприйняття деяких творів, безумовно, треба«дорости». Таких, відкладених до кращих часів, книжок, у мене теж вистачає: «Жовтий князь» Василя Барки, пронизливий роман-сповідь «Тільки не кажи мамі» Тоні Магуайр та сумнозвісний «Щоденник Анни Франк». Ці твори виявились для мене надто болісними в читанні, тож я вирішила знайти окремий, тільки для них призначений час, і пережити їх, а не прочитати.


Що дав ваш професійний досвід для життя і письменницької діяльності?
Бачити людей. Навіть коли вони думають, що я дивлюся в інший бік.

Дуже люблю польське кіно і літературу. І зацікавило ваше польське коріння, а також бажання написати роман польською мовою. Вже встановили дедлайн?
Насправді я почала писати його українською мовою. Але цілком несподівано для мене дія твору перенеслася до Польщі воєнних років, героїня отримала польське ім’я, а в самому тексті почало виринати дедалі більше полонізмів. Тож я відклала роман, записалася на курси поглибленого вивчення польської мови і наразі працюю над іншим рукописом, який теж мрію побачити колись виданим на території Польщі. Власне, як і «Мантру-оману».

До речі, а ви живете за планом чи за імпульсом?
Просто живу.

Є заняття, на які вам не вистачає часу?
В кожної людини вони є. Та я навчилася не відкладати життя на потім і перестала носити годинники.

Цитую вас з чату Главреду: “Я писатиму навіть, якщо мене не видаватимуть, і не вважатиму це невдачею. Невдача – це коли хлопець кидає”. Слова сильної жінки. Вас не лякають поразки? Ви завжди готові йти далі без спину?
Власне, саме це я зараз роблю. А поразка – це той безцінний досвід, якого не дасть жодна перемога. Тому я просто пишу і сподіваюсь, що досвід прийде до мене іншим шляхом.

Як ставитесь до образ, критики? Важко переживаєте?
Раніше переживала. Або думала, що дуже переживатиму. Зараз же мене цим можна тільки насмішити. От, приміром, на одному з сайтів, де час від часу з’являються публікації про мене, завівся такий собі мій «антифанат». Він не впускає жодної можливості облити мене брудом та розпускає про мене різноманітні плітки. Звісно, модератор та інші відвідувачі сайту (дай їм Бог щастя-здоров’я) частенько ставлять його на місце. Та «антифаната» це не зупиняє. Він ніколи не називається, однак я вже почала впізнавати його за стилем і характером граматичних помилок. Чого тільки я не робила в його фантазіях! Він, напевне, був би здивований, але насправді я йому заздрю. Власне, будь-який письменник позаздрив би такій розвиненій уяві. А нещодавно чергові його інсинуації підштовхнули мене до вельми цікавої й непересічної ідеї для однієї з майбутніх книжок. Отож, ані критики, ані образ я не боюся. Навіть якщо вони не принесуть користі, то й зашкодити теж не зможуть.

Ви 9 разів переписали роман “Мантра-Омана”. Прослухали пісню "Знак оклику" гурту "С.К.А.Й." 40 разів поспіль. У вас сталева витримка. А ще пишете вночі. Чому ніч? Вона вас вабить містикою?
Справа в тому, що я перфекціоністка у творчості. Коли працюю, здатна довести себе до повного фізичного виснаження, аби зрештою отримати максимум. А вночі пишу, бо вдень виконую обов’язки помічника президента великої корпорації. Питання лишень, скільки я ще протримаюсь в такому режимі, аж доки мені самій не почнуть ввижатися привиди.

Ви вже щось зробили, щоб дійти до цілі – екранізований роман Спілбергом?
Про Спілберга то був жарт. Я назвала цього режисера, бо було обмаль часу, а він першим спав на думку. Хоча особисто мені більше імпонують роботи Даррена Аронофскі («Чорний лебідь»), Алехандро Гонсалеса Іньярриту («Сука любов»), Девіда Лінча («Твін Пікс»), Ларса фон Трієра («Антихрист») та М. Найт Шьямалана («Дівчина з води»). Я й не сподівалась, що редактор винесе саме цей мій вислів у заголовок статті. Але оскільки так уже сталось, доведеться чекати дзвінка від Стівена Спілберга.

Про заміжжя теж жартуєте. Скоро шалені прихильники вимагатимуть від вас: Коли?
Та колись вже буде.Найбільше я ціную особисту свободу, от і не поспішаю з нею розлучатися. Гадаю, чоловіки мене зрозуміють.

В школі ви вигадали легенду свого села. Будете працювати ще над легендами та казками? Ми всі в глибині душі хочемо легенд. Пригадую, як моя вчителька історії розповідала історію Світу та України на легендах. Ми зачарованими ходили.
Цілком з Вами згодна, зі мною в дитинстві було так само. Але наразі я не працюю в малих жанрах і не дуже розуміюся на дитячій літературі. Однак неодмінно виправлюся, коли матиму власних дітей. Мені ж треба буде щось розповідати їм на ніч, аби вони якомога довше залишалися дітьми?

Які ваші плани? Здається, що вони більш, ніж наполеонівські. Чи не так?
Якось, під час влаштування на чергову роботу, я заповнювала анкету. І там було таке цікаве запитання: «Яким ви бачите своє майбутнє в нашій компанії через 5 років?». Ну, я й написала. Вочевидь, їм не дуже припало до вподоби моє майбутнє в їхній компанії, бо на ту роботу мене не взяли. З того часу не загадую собі майбутнього. Намагаюсь жити так, наче це мій останній день. Ну, гаразд, передостанній. А про плани краще розповідати, коли вони вже стають реальністю.

 

Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Олексій

Коментар
Доброго дня, Вікторія!
Ваша фраза "Маємо бути добрішими одне до одного" - це, насправді, український варіант заклику до "толерантності".
І ось тут виникає запитанння: чи маємо ми бути толерантними до тих, хто нас обманює та нами маніпулює?
Адже саме від них надходять такі заклики - і це зрозуміло, адже до тих хто з нами поводитьсь по-людські ми й без таких закликів толерантні.

Тобто, заклики до толерантності інколи нагадують вигуки "Тримай крадія!" - вам не здається таке?

Вибачте, що я відбираю в Вас стількі часу, але ваша відвертість і чесність у відповідях приносять справжнє задоволення.
Вікторія Гранецька

Коментар
Дякую за відгук на сайті, Олексію, (знайшли мій старий коментар:)) та, здається, ми з вами вже обговорили цю тему в особистому листуванні. Від вас я дізналася багато нового, зараз саме читаю книгу, яку ви мені порадили.
Також вдячна за "талант письменника", знання маніпулятивних технологій сприйму як аванс :)
Не знаю, чому вас аж так схвилював той щоденник, мені, приміром, достатньо того, що Анна Франк існувала насправді і хай "15 сторінок", але все ж написала сама. Дивно, що після Голодомору 1932-33 років не лишилося жодних щоденників жертв, але, мабуть, це й на краще, бо, переконана, одразу знайшлися б і ті, хто все заперечуватиме, включно з самим фактом Голодомору. А шкода. Маємо бути добрішими одне до одного.
Олексій

Коментар
Доброго дня, Вікторія! В вас є талант не лише письменника, але й райтера, адже ви дуже добре використовуєте маніпулятивні технології. З чого ви взяли що той інститут щось "переконливо" довів? Ви особисто читали той звіт? Можливо там написано, що особисто дівчинкою написано лише 15 сторінок щоденника. Недарма той звіт не показують нікому. Крім того Анна не вела щоденник "з 1942 по 1944 рр" - вона його вела лише в 1942. А потім з"явилася друга версія щоденника, написана іншим почерком і батько розповів, що нібито Анна переписала його в 1944-му. Невідомо - чи то Анна мріяла стати письменником, чи то письменники вписали за нею цю фразу, чи то її талант розвивався - чи то вже був талант професійних драматургів, які працювали над щоденником, що визнав і батько Анни.
Про щоденник треба не книгу писати, а бізнес-план під назваю "Як заробити гроші на підробних мемуарах та щоденниках".
Вікторія Гранецька

Коментар
Вельми вдячна за інформацію - саме завдяки Вашому допису я зрештою знайшла час та натхнення дочитати "Щоденник Анни Франк".
Згодна, доволі сильний і зрілий твір, особливо останні записи. Проте в мене не виникло потреби займатись будь-яким аналізом тексту, адже ще до мого народження це зробив Нідерландський державний інститут військової документації, який у звіті на 719 сторінок переконливо довів оригінальність усіх матеріалів. Звісно, щоденник пережив безліч редагувань, скорочень та перекладів, однак справжні аркуші, списані рукою Анни Франк, і досі зберігаються в музеї, названому на її честь, де всі охочі можуть їх побачити.
Не знаю, де Ви знайшли інформацію про 12-літню дівчинку, адже Анна (1929 р. н.) вела щоденник з 1942 по 1944, відповідно з 13 до 15 років включно. Не треба бути знавцем основ вікової психології, аби здогадатись, що це саме той перехідний вік, впродовж якого активно формується особистість. Крім того, діти війни дорослішали дуже швидко, тому нам (на щастя, живемо в мирний час) мабуть, цього не зрозуміти до кінця. А ще (про це йдеться у щоденнику) Анна мріяла стати письменницею і її талант активно розвивався, про що свідчить контраст між першими й останніми записами.
Як і слід було сподіватись, згодом знайшлося безліч бажаючих заперечити не лише щоденник, але й Голокост тих років. Приміром, відомо про такого собі Девіда Ірвінга, що висловлював подібні припущення і був офіційно визнаний судом расистом та антисемітом. Незабаром з'ясувалося, що Ірвінг ніколи не читав щоденника повністю, оскільки, за його словами "життя надто коротке для цього".
Зрештою відзначу наступне: з огляду на пристрасті, які по сьогодні не вщухають довкола "Щоденника Анни Франк", про долю цього твору вже можна написати не один роман чи кіносценарій. Матеріалу вистачить :-)
Олег

Коментар
Така доросла чарівна жіночка, але ще вірить у казки. Їй вже потрібно знати, що "Щоденник Анни Франк" був написаний вже після смерті дівчинки професійними письменниками. Тобто він є підробкою, фальсифікацією. Невже Вікторія як письменник не відчуває, що дванадцятирічна дівчинка ніколи не буде писати в такому стилі?
Cказочница

Коментар
Очень интересная статья, автор говорит "ярким" украинским языком. Почему именно такое определение? Слова "сочные" и звучат, точно пение птиц. Поздравляю с победой, желаю дальнейших успехов в написании книг, вдохновения и сил для того, чтобы воплотить в жизнь все свои проэкты!
Вікторія Гранецька

Коментар
Я так розумію, чат продовжується:-) Дякую за ваш інтерес, однак наразі мені важлива виключно література. Хоча якби справа дійшла до екранізації мого дебютного роману (неважливо, Спілбергом чи ні;-))), я б не відмовилась зіграти роль однієї з героїнь (не головної), тому що це цікава колоритна брюнетка, багато в чому списана з гламурних одеських дівчат. А от в політику не пориваюсь. Надто далека вона від мистецтва:-)
Dino

Коментар
Чи може, в політиці?
Dino

Коментар
"Друзі навіть жартують, що в мені померла велика акторка. Та я не певна, що вона померла"
Багато хто з творчих людей прагне зараз реалізуватися не лише в своїй сфері, але й в інших- телебачення, естрада, політика:)) То ви мрієте спробувати себе в акторстві, Вікторія?
Вікторія Гранецька

Коментар
Дуже вдячна вам, Наталю, за ваші побажання! Гадаю, заради таких слів, власне, і стають письменниками. Без сумніву, кожен автор мріє про такого читача, як ви: вдумливого, критичного та неупередженого. Маю надію, моя книжка виправдає ваші сподівання:-)
Наталія

Коментар
Вкотре, читаючи коментарі Вікторії, не припиняю дивуватись глибині натури цієї людини.
Бог знає, що робиться в голові твоїй, Вікторія, скільки цікавого та корисного ти зможеш принести пересічному читачеві, або ж досвідченому шукачеві недоліків. Хочу побажати тобі, аби ти зберегла всі свої прекрасні якості, перенесла їх на папір, щоб, як кажуть, залишити по собі яскравий слід. Як на мене, це основна ціль та завдання думаючих! В добрий час!