Закохане місто

Тижневик «Літературна Україна», № 39 (5468) від 11 жовтня 2012 року

…Кохання блукало містом. Перехожі сахалися — воно було брудним, обірваним, мало велетенські голодні запалені очиська і від нього тхнуло кількаденним перегаром та нечистотами. На вигляд йому здавалося добряче за п’ятдесят. Вбране було чомусь у жіночу зваляну шубу зі штучного «хутра» радянського зразка, ще й підперезане в поясі мотузкою як пророк. На ногах — старі розтоптані чоботи, так само поперев’язувані старими мотузками, аби не розлізлися остаточно. При собі мало картату базарну торбу, яка завжди немилосердно торохтіла, викликаючи у пристойних громадян головний біль, безсиле роздратування й праведну відразу.

Кохання збирало порожні пляшки з-під пива й азартно полювало на недопалки. Засмикані курці-перехожі, уникаючи нездорового зацікавленого блиску очей такої поторочі, часом навіть не докурювали цигарок до половини, кидали їх, де прийдеться, і поспішали у справах. Кохання всі ті недопалки підзбирувало. Складало. Перебирало. Перераховувало на дозвіллі. Саме ж не палило. Натомість пробувало уявити, ким був той неголений мужик, скажімо, що викинув зібганий «Парламент»? А мініатюрна жіночка, котра судомно затягувалась «Вірджинією», весь час озиралася і лишила на тоненькому стеблі недопалка ледь помітний відбиток брунатно-помаранчевої помади?

Час від часу Коханню доводилось зустрічатися й з іншими Почуттями. Якось воно надумало перейти вулицю, дочекалося зеленого світла, роззирнулося і… ледь не втрапило під колеса сріблясто-лискучої, мов акула, автівки представницького класу. Від несподіванки Кохання випустило з рук картату торбину і кілька пляшок зрадницьки покотилися бруківкою.

 — Куда прьош, урод?! — донеслося російською з-за напівопущеного бокового скла.

Кохання вже встигло підібрати своє добро і тепер просто загублено стояло посеред проїжджої частини й роздивлялося хижо вишкірену сталеву морду, що загрозливо гарчала й здригалася, виринувши йому невідомо звідки.

За кермом сріблястої «ауді» з депутатськими номерами сиділа перекошена від люті, вгодована й доглянута Ненависть. Поряд, пристебнувшись паском безпеки, примостився худющий, виснажений дієтами та фітнес-клубами Страх. На задньому сидінні собачились між собою через щойно куплені іграшкові «джипики» шестилітні Заздрощі-близнюки. Страх озирнувся до них (він мав витягнуте прасочками біляве волосся, тоненько вискубані ниточки-бровенята, які щоразу нервово сіпалися й ламалися, коли раптом щось ішло не так, і був загорнутий у норкове манто під колір очей). Отже, Страх озирнувся і проспівав до Заздрощів високим голоском-ультразвуком:

— Артьом!.. Нікіта!.. Вдома розберетесь з машинками! Хіба не можна якихось хвилин десять посидіти тихо?! Бачте, папа через вас ледь бомжа дурного не збив!..

Заздрощі на мить завмерли од такого нахабства.

Кохання тим часом ганебно забралося з проїжджої частини.

— Слушайтєсь мать,  — глухо просичала Ненависть і натиснула на газ. Срібляста «ауді» знавісніло рвонула з місця, обдаючи пішаків-перехожих, що тирлувалися на автобусній зупинці, брудними патьоками одразу з кількох калюж.

Лайка. Прокльони. Матюки. Відпльовування.

Сама того не сподіваючись, людей вкотре поєднала Ненависть.

Кохання ще трохи постояло, пообурювалось разом з усіма і зрештою попрямувало здавати порожні пляшки. На пункті прийому склотари, що гніздився неподалік забрьоханого залізничного вокзалу в надійній криївці зі скопища старих гаражів, його зустріла стара заклопотана тітка-двірничка:

— Шо, Саньок, знову пляшок назбирав? То ти ж дивись, шо збираєш! А то несе мені все биті та надщерблені! А хазяїну я шо скажу?..

Кохання ховало очі й по-дурному всміхалося. Чекало, доки стара заспокоїться та почне вже відраховувати йому гроші. Воно ж бо знало, що ніякого хазяїна в природі не існує; тітка-двірничка сама, на власний страх та ризик, відкрила цей «бізнес», а хазяїном лякає усіх так, для годиться.

Отримавши свої чесно зароблені гривні, Кохання зробить те, що й завжди — безпросвітно нап’ється, витягне з урни напівзов’ялий, засмиканий, так ніким і не куплений букет троянд (найкращий з тих, що їх щовечора викидають квітникарки, бо таке квіття вже не підлягає «реанімації») і сяде неподалік стоянки таксистів в товаристві облізлих безпритульних псів.

І ніхто з місцевих навіть не намагатиметься його прогнати. Бо воно сидить тут щовечора впродовж от уже п’ятнадцяти років. Колись (багато років тому, а йому таке враження, ніби вчора) тут зникла його дружина. Вийшла на хвилинку до крамниці і не повернулася. Ніхто по тому більше жодного разу її не бачив. Дітей у них не було. Пошуки серед друзів, колег, знайомих, моргів та лікарень не дали нічого. Не зарадила й міліція, коли за три дні Коханню таки дозволили написати заяву про зникнення дружини. Йому сказали: щороку в світі безслідно зникає понад два мільйони людей. Третину з них так ніколи і не знаходять — ані живими, ані мертвими.

Кохання чекає її щовечора. Воно переконане, не сьогодні — завтра його Ліля неодмінно повернеться. Вона буде такою ж, як того дня, котрого необачно зникла. Довгі роки, проведені нарізно, враз розтануть, змаліють, випаруються. Вона скаже: «Вибач, забарилася, такі черги!», і вони разом підуть додому.

© Вікторія Гранецька

Оригінал статті


Написати коментар

Введіть цей код:
Якщо у вас виникли проблеми з читанням коду, натисніть на картинку з кодом для генерації нового коду.
 
Дарина Лемко

Коментар
Оповідання вразило до глибини душі!!! Ніколи не замислювлась, що за кожним бездомним ховається якесь людське життя і якась зламана доля... тепер по іншому дивлюся на тих, кому менше пощастило ніж мені.....
ЯРОСЛАВ

Коментар
ВІКТОРІЯ, ВИ ДУЖЕ ЦІКАВО ПИШЕТЕ, МРІЮ З ВАМИ ПОЗНАЙОМИТИСЬ. ЧЕКАЮ ВАШИХ НОВИХ КНИГ!
Надія Олександрівна

Коментар
Цікавий нарис, є завершений сюжет і досить незвичне бачення кохання та інших почуттів. Мабуть кожна людина уособлює собою якесь почуття, якщо замислитись? Пишіть ще!